Анатолій Нужний: «Для мене дуже важливо, щоб мої діти навчилися головному – чути, поважати і шанувати історію свого роду. Адже це – найголовніше багатство»

Анатолій Нужний з батьком розглядають родинний альбом
besplatka_728_90_ukr

З кожним роком їх все менше залишається із нами… У  травні ми завжди згадуємо  наших Героїв, наших ветеранів, наших рідних дідусів і бабусь, подвиг яких  у часи Другої світової війни залишається неоціненним.  Переказуючи їхні історії, пам’ять про них залишається вічною.

Напередодні свята, згадуємо ветеранів ВВв разом із Анатолієм Нужним, головою Черкаської обласної організації політичної партії «Наш край».

Анатолію Анатолійовичу, нашому з Вами поколінню пощастило чути історії про війну , як кажуть «з перших вуст», від наших дідусів і бабусь. Кого у ці дні найбільше згадуєте?

- У це, як словами з пісні «свято зі сльозами на очах», звичайно я віддаю данину шани, вдячності і поваги всім ветеранам. І, звичайно, згадую свого діда – Івана Івановича Нужного – ветеран Великої Вітчизняної війни, який у далекому 1943 році 18-річним юнаком  пішов добровольцем на фронт. Воював у артилерійських військах  навідником 76-міліметрової зенітної гармати. Мав військове звання старшого сержанта. Але майже ніколи не розповідав про війну. Кожну історію доводилося буквально витягувати з нього. Особливо нам – онукам. Для нього тема війни завжди була забороненою, тому що воював за мир і спокійне життя, і навіть подумки не хотів повертатися у ті жахливі роки.

І.І.Нужний

Та все ж його історія, як і історії кожного ветерана, — унікальна.

- Безперечно. Коли 22 червня 1941 року розпочалася війна, його на фронт не призвали через те, що було йому лише 16 років. На той час він закінчив 7 клас восьмирічки. А коли на Україну прийшли фашисти, мого дідуся, як і більшість підлітків того часу, насильно було відправлено до Німеччини, як робочу силу. Але вже тоді проявився його войовничий характер. І, напевно, саме юнацький максималізм його і врятував. Адже з німецької неволі мій дідусь втік. Зараз, кожного разу, коли пригадую цю історію, дивуюся і сміливості, і рішучості, і винахідливості діда. Дорога додому зайняла у нього два місяці. Добирався вантажними вагонами. Був навіть період, коли, зарившись у вагон з вугіллям, прилаштувався дихати через соломинку, щоб не знайшли і не вбили німці, і щоб не померти, задихнувшись.

Після таких випробувань молодому юнаку, виживши, потрібно було б берегти життя…

- Де там! Приїхавши додому, — відразу ж подався до партизанів у ліс. І саме там стався той трагічний випадок, який дід Іван дуже рідко згадував, адже назавжди вразив його юнацьке серце. Недалеко від села Шестеринці (ред. – с. Шестеринці, Лисянського району, звідки родом І.І.Нужний) партизани підірвали машину із фашистами, в якій був один із високоповажних фашистських генералів. За це німці зігнали всіх жителів села до церкви у центрі, будинки спалили, а селян наказали розстріляти. Але несподівано німці наказали відпустити всіх жінок і дітей. Чоловіків же – розстріляли. Шестеринці поховали їх у братській могилі, до якої й досі люди несуть квіти.

Цей випадок, мабуть, ще більше розпалив вже й до того войовниче юнацьке серце.

- А як ви думаєте! Тільки-но діду Івану виповнилося 18 років, пішов воювати вже на повних правах! Наприкінці 1944 року воював вже у місті Байя в Угорщині. Там отримав важке осколкове поранення у поясницю. Лежав майже нерухомий, присипаний землею. Але й тут доля не залишила мого діда – угорські жінки, які проходили повз цього місця, помітили, що ворушиться земля. Стали відкопувати це місце, і серед загиблих, знайшли єдиного, хто вижив, — мого діда Івана.

Ваш дідусь дійсно народився під щасливою зіркою!

- Доля була прихильною до нього! Наша родина завжди була вдячною за ці випадки. Завдяки і тій соломинці у фашистському вагоні з вугіллям, і тим угорським жінкам, рід Нужних – продовжується!

Де дідусь зустрів Велику Перемогу?

- У Румунії. Після чого його було призвано проходити службу у РСЧА. Демобілізувався у 1947 році у званні старшого сержанта. Нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом «За мужність», орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, орденом Слави. Після чого повернувся до України. У м. Ватутіне, де працював на бурильній установці по видобутку кам’яного вугілля, познайомився з моєю бабусею — Кошман Олександрою Василівною. У шлюбі вони прожили 49 років. Виховали трьох дітей, п’ятьох онуків і двох правнуків. Все життя пропрацював машиністом тепловозу на вузькоколійці у с. Шестеринці Лисянського району. Ветеран праці, його фотографія завжди була на дошці пошани.

Яким він був для Вас? Що пам’ятаєте найяскравіше, згадуючи про дідуся?

- Знаєте, у такі моменти розумію найяскравіше, наскільки шкода, що наше старше покоління відходить у вічність, коли ми дітьми, звертаємо увагу зовсім на інші речі. Коли діда Івана не стало, мені було 14 років. Зараз, звичайно, перепитав би зовсім про інше! Але добре пам’ятаю, що він був аж надто роботящим, не говірким, скромним чоловіком. Пам’ятаю, як приїздив до нас гостювати в Черкаси у такому дуже солідному капелюсі! Одного разу, йшли ми з дідом у районі залізничного вокзалу. Він побачив нашу всі відому «пушку» – і от тоді вперше я почув від нього історію про війну. Виявляється, саме на такій він служив наводчиком. Тепер, коли мені доводиться бувати у тому районі, завжди згадую діда Івана, і вже своїм синам переказую історію його життя.

І.І.Нужний із сином

Часто їздили до дідуся у Шестеринці?

- З усіх онуків, мабуть, найчастіше! Пам’ятаю, як ходили з дідусем у ліс по гриби. А я ж, знаєте, дитина міська! Вперше тоді побачив на власні очі справжню гадюку. Йшли ми лісом і на галявині, просто на пеньку грілася на сонці та зміюка! Запам’ятав на все життя! (ред. — посміхається). А потім, находившись, ми з дідом смажили сало, нанизуючи на гілочки. А ще саме дід Іван навчив мене їздити на велосипеді з рамою, пам’ятаєте такі? Я тоді ще й до педалів не доставав, але примудрявся вивернутися так, щоб їхати, не сідаючи на сидіння! Не міг же ж я діда підвести!

Що найбільше любив дідусь? Пам’ятаєте?

- Вареники із сиром! Бабуся варила такі великі пухкі вареники із трохи підсоленим домашнім сиром! Змащувала кожен маслом і заливала сметаною. До сьогодні, згадую і слина тече. Здається нічого смачнішого у житті не їв! А ще дід Іван був першим танцюристом на селі, як то кажуть. Через травму, отриману на фронті, трохи шкутильгав. Але й тут кмітливість допомогла йому подолати цю перешкоду – підбивав один підбор трохи вище і витанцьовував на всіх весіллях найкраще!

Ми з Вами немов перенеслися у ті часи! Навіть я, не знаючи Вашого дідуся, і фронтовий шлях пережила, і у лисянських лісах помандрувала, навіть запах тих бабусиних вареників відчула, так Ви яскраво переказуєте свої спогади.

- Знаєте, мабуть з віком у питаннях родинного зв’язку, дійсно, стаєш сентиментальнішим. Коли відходять у вічність наші родинні старійшини, ти, ніби втрачаєш якийсь незамінний родинний затишок. Більше цінуєш батьків, бо вже вони переймають естафету старійшин. У сучасному світі інформаційних технологій, ми, на жаль, втрачаємо найголовніше – живе спілкування, родинні історії, традиції. Тому для мене дуже важливо, щоб мої діти навчилися головному – чути, поважати і шанувати історію свого роду. Адже це – найголовніше багатство.

Анатолію Анатолійовичу, я дякую Вам за такий чудовий екскурс у минуле. Ваша історія, історія Вашого дідуся, навіює кожному спогади про своє коріння. Кожен побачить у ній щось близьке і знайоме для своєї родини, пригадає своїх Героїв. У переддень великого свята, що скажете?

- Пам’ятаємо і шануємо тих, кого сьогодні вже немає поряд з нами. Молімося за наших воїнів, які сьогодні боронять українські землі на сході країни. Дослухаймося до батьків, навіть тоді, коли не погоджуємося з ними. Цінуємо і поважаємо досвід. І вчимо історію, бо саме історія минулого береже ключі до щасливого майбутнього!

Розмову вела Ольга Лактіонова

Можливо Вас зацікавить