Бог нам дав цю землю, і ми маємо її захистити, — військовий капелан Лора Когут

kogut

Ними повинна рухати любов до людей, вони ні в якому разі не повинні переслідувати корисливі цілі. Ці люди глибоко цінують власне коріння і вірять, що перемога буде за Україною. Жертовність і самовідданість – це так само для них притаманно, як дихати.


У Біблії є такі слова: «Нет больше той любви, как ты положиш душу свою за друзей и братьев своих».


Яке ж воно, волонтерське життя? Чому ці люди готові жертвуючи своїм часом, своїм життям допомагати іншим?

Голова благодійного фонду «Час надії» Лариса Когут волонтерством зайнялася ще задовго до його масового сплеску в Україні. Починалося все з діток, до яких доля була не дуже прихильною, а закінчилося поїздками на фронт.

– Наш фонд «Час надії» працює з 2009 року. Він засновувався командою волонтерів, яка буде допомагати діткам з інтернатів, з багатодітних сімей, інвалідам та іншим таким категоріям. Ми тоді їздили по інтернатам, дитячим будинкам, притулкам, в окнколікарню  з командою клоунів і невеличким ляльковим театром. Ця команда волонтерів привозила з собою і допомогу, і показувала цікаві вистави.

volonter-ato3

Але так вийшло, коли з Криму виводили війська, то ми почули, що декого розмістили під Миколаєвом в жахливих умовах і їм було дуже важко навіть у психологічному плані. І ми тоді прийняли рішення, що їм чимось потрібно допомогти. Оце так у нас почалася співпраця із військовими. Тоді ми майже 10 тонн зібрали від Черкащини. Люди давали одяг, консервацію і навіть телевізор був. Окремо зібрали подаруночки діткам. Приїхали ми туди ще й з концертом, щоб трохи їх підбадьорити, — розповідає Лариса Когут.

volonter-ato5

Волонтери тоді ще тішили себе надією, що військові дії швидко закінчаться і вони зможуть повернутися до звичного ритму життя. Проте реальність виявилася іншою… так вони стали військовими волонтерами.

– Ми зрозуміли, що наша допомога потрібна і далі. Відтоді два рази на тиждень почали передавати пакунки на Схід через волонтерів, яким ми повністю довіряли і знали, що вони довезуть все, що ми передали. Згодом я почала і сама їздити, — пригадує волонтерка.

volonter-ato

Спочатку доводилося передавати все! Потреби у бійців були величезні: одяг, взуття, їжа і навіть бронежилети та каски.

– У 2014 році в армії майже нічого не було. У декого перша зброя була трофейна. А перший одяг, який їм видавали, вони називали так: «одяг стєкляшка, а взуття дєрєвяшка». І ми, щоб їм допомогти, хапалися за все, що могли: одяг, броніки, каски, тактичні окуляри… Вони нам неодноразово казали, як їх рятували від смерті й каліцтва передані нами ті ж самі тактичні окуляри і наколінники. І вони дійсно, я вірю, врятували чимало життів. Головне, волонтери самі перевіряли те, що передають, на надійність, прострілювали каски і бронежилети. Ну і само собою ми туди відвезли дуже багато продуктів харчування. Кожного разу ми намагалися їм привезти дитячі роботи і листівки. Вони допомагали підтримувати їх моральний дух, — розповідає Лариса.

З часом забезпечення військових значно покращилося. Майже не виникало проблем із харчуванням, хіба що хотілося чогось домашненького, одяг став більш практичним і зручним, нарешті трохи налагодилося медикаментозне забезпечення. Та потреба у волонтерській допомозі, підтримці і просто доброму слові – не зникла…

– Зараз вже краще з харчуванням, непогана форма, — говорить пані Лариса. – Тому зараз вже більше передаємо медикаменти, саме домашню їжу, випічку, чай і каву, вітаміни і вітамінні суміші. Зараз знову будемо шити маскувальні халати. Наразі збираємо гроші на оптику, вона їм дуже потрібна, оскільки багато обстрілів йде саме снайперами. Досі до нас дзвонять хлопці з екстреними проханнями. Ось не так давно довелося хлопцям буквально все везти, тому що їх обстріляла артилерія і у них все згоріло.

Якщо раніше на фронт передавали навіть джгути, бо дуже часто хлопці помирали не від смертельних поранень, а від крововтрати чи від больового шоку, то зараз їм потрібні елементарні засоби від застудних захворювань, вони раді вітамінним сумішам, що зроблені дбайливими руками українських господинь.

І найбільша радість для волонтерів, коли їм вдається виконати прохання своїх підопічних. Так само як засмучує їх, коли не вдається зібрати кошти на якусь вкрай необхідну їм річ.

– Завжди складно збирати на оптику, вона дорога, але ми все-таки робимо це і передаємо. А от колись потрібен був тепловізор, то нам не вдалося зібрати, тому що на них зараз просто надзвичайні ціни.

А колись був один такий цікавий випадок, коли ми подзвонили одному бійцю, а він нам каже, що йому завтра йти на завдання (а він у розвідці служив), так от – навіть бінокля нормального немає. Ми швиденько організувалися, допоміг тоді Славік Скічко з «Нашого батальйону», і передали цей бінокль. Він нам прислав фотку, що отримав його, йому сподобалося. А потім, коли він приїхав у відпустку, я його питаю, як там бінокль. А він мені каже: «Лора, гарний був бінокль». Чому був, питаю. А він мені: «Бо залишився на тій стороні». Виявляється, снайпер в нього влучив, коли він зовсім поряд з ним лежав. Але, слава богу, що не коли в руках був. Тож для них це все як розсходний матеріал, тому і потреби постійно є нікуди не зникають, — говорить Лариса Когут.

Ці воїни тилу часто самі опиняються у великій небезпеці. Кожна їхня поїздка – ризик не повернутися назад. Проте сили додає думка, що їх чекають. Чекають в першу чергу їхню підтримку і добре слово, а ще – ту частинку рідної домівки, яку вони привозять із собою на передову.

– Коли ми провідували одну з бригад в Луганській області, йшов дуже сильний сніг і ми заблукали, та ще, як на зло, машина зламалася, — пригадує одну з поїздок, коли вони опинилися на волосину від смерті, Лора Когут. –  Тоді ми попросили про допомогу і нам дали  з Генерального штабу їхнього буса з охороною. Ми все перевантажили, що везли для інтернату та військових, і помчали. І за той час, що ми «летіли», а доводилося їхати із шаленою швидкістю, бо не знаєш, яка саме ділянка дороги прострілюється, ми усвідомили, що вже не розуміємо, де ми знаходимося. Ми вже й навігатор ввімкнули, але він же не показує, яке село під ким стоїть, а ворожий блокпост ти можеш побачити тільки по прапору, який вони теж не завжди чіпляють. І ось ми під’їжджаємо до вузенького мосту і встигаємо вчасно загальмувати, бо далі він був зірваний. І тут ми розуміємо, що стали прямою мішенню і на протилежному боці стоїть ворог. Ми швидко розвертаємося і їдемо звідти. Наступний блокпост, на щастя, виявився українським, проте коли ми до нього під’їжджали, ми ще цього не знали. І лише коли побачили відблиск чи то жовтого, чи то блакитного кольору, зітхнули з полегшенням. Відтоді я ще сильніше люблю наш жовто-блакитний стяг! Слава богу, ми вискочили з цієї халепи. Хоча, насправді, пригод бува дуже багато і багато різних.

volonter-ato2

І весь цей час, поки волонтери виконують обрану для себе добровільну місію, за них вдома переживають їхні рідні, які моляться, щоб вони повернулися цілими й неушкодженими.

– І троє синів, і чоловік дуже сильно переживають. Бо кожна поїздка – це пригода. Буває, потрапляєш в зону, де глушилки стоять і ти не можеш зателефонувати і цілу добу знаходишся без зв’язку з родиною.  Але вони люблять, терплять і дуже хочуть, щоб по скоріше закінчилася війна.

Хоча зрозуміло, що волонтерство – це цілодобова зайнятість.  Складно й у фінансовому плані, адже як волонтери ми не отримуємо зарплату, хоч нам і належить 20%, але ми прийняли таке рішення, що ми всю допомогу адресно передаємо.  У мене ж є ще основна робота, я працюю Християнській євангельській церкві, але вони теж терплять моє волонтерство, і підтримують мене, моляться постійно, — говорить Лариса Когут.

І хоч як би не було важко, і якби не хотілося повернутися до звичного життя, вони знають, що не складуть рук.

–  Ми прийняли рішення, що йдемо до перемоги. Дуже втомилися, хочеться хоч якийсь невеличкий перепочинок, але розуміємо, що нема часу. Я так кажу, є волонтери-спрінтери, які пробіли коротку відстань – і все, і є волонтери-марафонці, які йтимуть до кінця.

volonter-ato4

Але це не ті люди, які прийшли збагатитися. Вони не шукають легких шляхів, а йдуть за покликом серця.

- От бува дзвонять нам і питають, чи нам потрібні волонтери, а  потім цікавляться, скільки ми їм платити будемо. А я посміхаюся і кажу: «Якщо ви прийдете до мене додому, то не побачите жодної банки консервації, а у нас зі складу ми їх тоннами відправляли. А минулу зиму ми пережили з 4-ма мішками картоплі, хоча нас п’ятеро в сім’ї, а скільки ми передали картоплі, ви собі не уявляєте».

Є такі люди, які останнє готові віддати. Нам допомагала жіночка, не можу про неї не сказати, вона сама інвалід 1-ї групи — Валентина Прилуцька, так от, коли потрібно було зібрати допомогу, вона розклеїла оголошення на 5 будинках – «Зустріч із справжніми волонтерами». І знаєте, я дивилася на цих бабусь, які несуть вдвох ту сумку, яка, здається, їх тримає, а не вони її. Але несуть… щоб ми передали в зону АТО.


Якщо ми розбудимо в собі оцей внутрішній патріотизм, то все у нас буде добре! Майбутнє є!


І хоча допомогу на фронт збирати все важче,  люди зневірилися, а під прикриттям волонтерів почали працювати шахраї, вони попри все продовжують йти до своєї мети.

– Я не можу сказати, що люди розчарувалися, але їм дуже складно у фінансовому плані. Часто волонтери підходять і кажуть, що хотіли б дати більше, але ось дають, що мають. Але  ми все одно бачимо, як ця бабуся собі півхлібини бере і печиво військовим. І ось оце людське відношення таких патріотів дає нам сили. Хоча різниця між 2014 роком та 2016 все-таки відчувається. На початку цих подій відбувся такий сплеск, всім хотілося допомогти, а зараз відчувається якесь відчуження. І коли  ми по телебаченню дивимося, що там вже все добре, вже порядок, то хочу сказати, що не все добре, не всі ще забезпечені.

Багато людей дійсно зневірилися у волонтерах, проте до їхньої організації претензій ніколи не було, адже завжди готові кожному показати свої склади, на яких збирають допомогу в зону АТО і відзвітуватися за кожну витрачену копійку.

– Ми майже ніколи не стикалися з такими проблемами, бо нас багато людей знають, ми постійно десь на телебаченні. Але якщо люди не вірять, я їм кажу, прийдіть і подивіться на наш склад. У нас більше 30 подяк з передової, прапори  підписані хлопцями, які вже немає куди чіпляти. Є нормальні люди, треба вірити. Бо хлопці нам якось сказали: «Ми будемо стояти до останнього волонтера». Адже ви розумієте, вони там перебувають в надзвичайно складних умовах: не можна сказати, що у них вже надто гарне забезпечення, клімат там суворіший, стоїть близько ворог, відстрілюватися не можна, спиною до місцевих теж не завжди можна повернутися. І коли ми приїжджаємо до них, то вони кажуть, «тепер ми розуміємо, заради чого тут стоїмо».

У моїх волонтерів обов’язково при собі папка з документом фонду, фото, лист із моєю  печаткою, що дійсно на цьому місці стоїть волонтер від фонду «Час надії». Бо дуже прикро, коли стикаєшся з нечесною діяльністю волонтерів, — говорить Лариса Когут.

А ще вони активно працюють з тими, хто повернувся з передової. Війна завжди вносить свої корективи. І ми всі маємо розуміти, що воїн, що пішов на фронт і повернувся звідти – дві різні людини. Війна дуже серйозно працює і з характером, і з психікою, і з світоглядом бійців.

– Ми розробляємо програми по реабілітації бійців і їх сімей. Ми вже працюємо в цьому напрямку досить довго і досить активно. Наприклад, ми виграли спонсорську премію «Я обираю успішне життя», яка має допомогти бійцям розпочати свій бізнес, навчити оформлювати документи. Тому що коли бійці повертаються із зони АТО і тут їх починають ганяти за цими довідками, а пояснюють що і до чого аби як, то їх просто починає трусити і вони вже нічого не хочуть, хочуть просто повернутися назад, бо там їм хоча б щось зрозуміло. Ми хочемо допомогти їм і навчити, як все зробити швидше і без зайвих нервів.

Окрім того, частиною цього проекту я заняття з арт-терапії. Художники з ЧДТУ проводять з бійцями раз на тиждень в кабінеті психолога такі собі уроки малювання. Це дуже гарне психологічне розвантаження. Знаєте, я думала, вони будуть малювати морок, тому що я ж часто спілкуюся з воїнами і знаю, що в душі у них не завжди все гаразд, але тут я побачила, що вони малюють позитив – свої мрії, якісь спогади. Ці малюнки дуже яскраві й теплі. Це позитив, який вони витягують із середини себе. І ми хочемо десь у травні зробити виставку робіт бійців, які перебувають на реабілітації.

Загалом роботи по реабілітації буде дуже багато, на жаль, велика кількість у нас зламаних доль. А дієвих методів лікування посттравматичного синдрому у нас взагалі немає. Цьому просто не вчили самих психологів, бо хто знав, що буде війна? Ніхто. Зараз всі почали працювати цьому напрямку, — розповіла Лариса Когут.


Це Бог нам дав цю землю, і це ненормально, коли ми її не захистимо. Це нормально, коли ти захищаєш свою країну.


Та чи не найбільше – кожна людина, яка потребує допомоги, хоче почути добре слово. Тому, вважає волонтер Лариса Когут, те, що вона стала ще й першою в області жінкою-капеланом та має вчену ступінь магістра богослов’я, дає їй більше можливості допомогти воїнам, що перебувають на сході України. І навіть те, що вона жінка, аж ніяк не заважає, а навіть сприяє тому, що з нею вони швидше діляться своїми душевними гризотами.

–  Я їм даю можливість поділитися зі мною. Часто буває, що чоловік чоловіку не розповість, що у нього на душі, бо треба ж «марку тримати», а от мені може. Так само вони не спішать йти до психолога, а нам довіряють: вони знають, що я нікому не розкажу, бо це як таємниця сповіді.

Та головне, вона їх навчає вірити —  у себе, в перемогу і в те, що, якщо Бог нам дав цю землю, то це наше священне право її захищати.

volonter-ato6

 – Треба вірити в перемогу. Зараз стільки звучить молитов за Україну, з усіх кінців світу. В Черкасах з 11 березня 2014 року кожної неділі о 16.00 на Соборній площі приходять люди, стають на коліна, чи то мороз, чи спека, і моляться за мир.

І ці молитви, я вірю, допомагають. Хлопці розповідали, як вони просто дивом врятувалися.  Їм треба було дістатися до терміналу Донецького аеропорту, і їхній  БТР заглох посеред взлітної смуги. Вони розуміють, що не можуть зараз вилізти. І один боєць згадує «Отче наш»… І я вже точно не пам’ятаю, чи вони завелися, чи їх хтось звідти витяг, але факт в тому, що вони врятувалися. Тому, щоб ми не передавали бійцям, ми завжди клали новий заповіт і молитву «Спасіння» і «Отче наш».

Склад БФ ”ЧАС НАДІІ” працює щодeнно, крім нeділі з 10.00 до 17.00 за адрeсою:
Б.Шeвчeнка, 205 (навпроти м-ну ЧEРEВИЧКИ, вхід під арку, 1 повeрх, кімната ДОПОМОГА АРМІІ.

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить