Чому я не…

Чому я не…
в Блоги, Інна Кошова, Новини

Яка таки страшенно дивна людська природа. Ми поспішаємо проживати життя, витрачаємо сили й енергію на дрібниці, сподіваючись, що ось усе зробимо й тоді будемо жити, п’ємо чашу життя спрагло й бездумно («Не на дні чаші є життя, – писав Володимир Винниченко, – а в кожній краплині її»). Не кажемо потрібні слова, коли вони справді потрібні, ображаємо й ображаємося і найголовніше – відкладаємо те, що треба зробити, на потім, забуваючи, що того «потім» може й не бути. «Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш, / Стріваєш сонце, спогади і сни»… Ці слова з поезії Павла Филиповича завжди викликають у мене сльози. Я чомусь сьогодні згадала людей, що так несподівано відійшли з цього життя. І знову мені заболіло те, що я не зробила, і відчуття туги й провини змусило все це писати.

Із В’ячеславом Євгеновичем Шкодою я познайомилася, ще коли от-от мала народжувати. Дивовижна історія про цього чоловіка змусила якнайшвидше відшукати його. Виявляється, він праправнук Т. Г. Шевченка (по лінії Тарасової сестри Катерини), а ще він хранитель унікального архіву В. М. Доманицького!

мои фото 070

Ми спочатку познайомилися «телефонно» (як це приємно дивує, – розмова з глибоко інтелігентною людиною, – прощаючись, він сказав мені: «Я, на жаль, прийняти вас завтра не зможу, а коли зможу, я вам повідомлю»). А потім ми зустрілися. Двоповерховий старий будиночок. Двері відчинив маленький, трохи схилений, сивий-сивий дідусь із великими круглими очима. Коли він виніс свої скарби, я не повірила очам: як тут, у провінційній Знам’янці, в старенькому будиночку можуть бути такі неймовірно цінні речі! У мене тремтіли руки – я розгортала листи Василя Доманицького, гортала товстий альбом з його фотографіями і листівками, читала писане сто років тому!

мои фото 067

Як таке могло трапитися, що цей архів опинився тут? В’ячеслав Євгенович розповів, що його рідний брат якось у магазині, стоячи в черзі, познайомився з жінкою, яку звали Леся Трибінська. Вона запросила брата в гості, а коли він прийшов, дала йому листи і фотографії Василя Доманицького й попросила зберегти. Коли ж брат прийшов через деякий час до неї знову, то застав невідомих людей, які нишпорили в її квартирі і від яких він довідався, що Леся Трибінська покінчила з собою. Вона була лікарем і походила з відомого роду лікарів і землевласників Трибінських, які жили в Києві в одному домі з родиною Великого українського мецената, видавця газети «Рада» Є. Х. Чикаленка. А ще Леся Трибінська – єдина кохана жінка Василя Доманицького. Це кохання не було взаємним, однак Леся так ніколи й не вийшла заміж. Онук Є. Х. Чикаленка Євген Іванович Чикаленко, який пам’ятає «тітку Лесю», розповів мені зі слів свого батька, що, запідозривши рак, Леся вдарила себе кілька разів скальпелем у серце…

Згодом брат передав цей архів В’ячеславу Євгеновичу, і ось тепер, тяжко хворіючи, він переживає за його долю.

Я зачудовано слухала розповідь В.Є.Шкоди, і мені здавалося, що це якийсь сон (таке відчуття нереальності з’являється, коли ти наяву раптом стикаєшся з тим, про що лише читала в книжках, бачила в архівах і тобі здавалося, що це події і люди сивої давнини). Я, схаменувшись, сказала: «Давайте ми принесемо диктофон». В’ячеслав Євгенович зупинив мене, каже: «Ні-ні, не зараз, ми ще встигнемо з вами поговорити, я вам ще й не таке розкажу…»

мои фото 069

Ми бачилися ще раз, коли повертали йому частину документів і брали в нього інші для підготовки видання. Але це була коротка зустріч, він почувався погано. Я народила донечку, а за деякий час довідалася, що В. Є. Шкода помер. І тепер мені болить одне питання: чому я тоді не ввімкнула диктофон?.. «Уся земля, мов килим, під тобою, / З усіх джерел дзвенять мої пісні. / Дорогою прослались голубою / Тобі рясні і неосяжні дні»…

Моїй донечці вже було півроку, коли я дізналася про смерть Ніли Вікторівни Зборовської. Я й досі не можу повірити, що її нема. Її місця ніхто й ніколи не займе, цю порожнечу ніхто й ніколи не заповнить. Я дуже часто про неї згадую, мені її не вистачає. Так часом хочеться спитати її думку, порадитись. Господи, чому я їй не зателефонувала тоді, коли це ще було можливо?.. Я часто думаю, а що б вона сказала у тій чи тій ситуації, про того чи того письменника, ту чи ту людину. І так страшно, що вже ніхто й ніколи не почує її слів і не дізнається її думки. Залишилися тільки її фотографії й тексти… «Лети ж, лети – в повітрі золотому / Минулі весни повернулись знов»…

1

І третя така болюча й несподівана втрата – помер Григорій Павлович Білоус. Він хворів і мав похилий вік, але це не зменшує болю. Після кожної моєї телепрограми він обов’язково телефонував і завжди казав такі теплі, хороші слова. «Благословення Вам, Варюсі – нехай могутніє на дусі!» – написав він у відповідь на моє великоднє привітання. Григорій Павлович – прекрасний письменник, а ще він дуже гарний фотограф. На конференціях чи якихось літературних заходах часом, було, озирнешся, а він – «клац!» – і вже тебе сфотографував…

DSC04146

Я не можу стерти з телефонної книги імена цих людей. Чому я не записала інтерв’ю з Григорієм Павловичем?.. Скільки всього він міг би розказати, прочитати свої поезії. Чому ми робимо передачі, ставимо пам’ятники тільки мертвим, славимо і вихваляємо, коли їм до того вже байдуже… «І тільки ти не повертай додому: / Тепер я скрізь, де світло і любов»…

2012 р.

Реклама