Протягом минулої доби на Черкащині сталися майже десять надзвичайних ситуацій
Черкаських піротехніків підсилили індивідуальними наборами (ФОТО)
Смілянам, які втратили будинки через ракетний удар рф, виплатять по два млн грн
На Христинівщині розшукують чоловіка
Черкащан попереджають про посилення вітру
Черкаський тролейбус рекламуватиме ломбард
Соборний парк передали на баланс комунального підприємства
Маленький волонтер з великим серцем: 11-річний уманчанин допомагає переганяти автівки для військових
Оприлюднили подробиці різанини в Уманському університеті
Сквер Героїв Азову та провулок Ягідний: у Черкасах перейменували низку топонімів
Енергетики ПАТ “Черкасиобленерго” розпочали ремонтний період обладнання відкритих розподільний пристроїв напругою 150, 110 й 35 КВ (ФОТО, ВІДЕО)
Уманчани заборгували за тепло понад 38 млн грн
Петицію про звільнення черкаських чиновників – не підтримали
- Видання Вичерпно
- Блоги
- Чому я не…
Чому я не…
Яка таки страшенно дивна людська природа. Ми поспішаємо проживати життя, витрачаємо сили й енергію на дрібниці, сподіваючись, що ось усе зробимо й тоді будемо жити, п’ємо чашу життя спрагло й бездумно («Не на дні чаші є життя, – писав Володимир Винниченко, – а в кожній краплині її»). Не кажемо потрібні слова, коли вони справді потрібні, ображаємо й ображаємося і найголовніше – відкладаємо те, що треба зробити, на потім, забуваючи, що того «потім» може й не бути. «Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш, / Стріваєш сонце, спогади і сни»… Ці слова з поезії Павла Филиповича завжди викликають у мене сльози. Я чомусь сьогодні згадала людей, що так несподівано відійшли з цього життя. І знову мені заболіло те, що я не зробила, і відчуття туги й провини змусило все це писати.
Із В’ячеславом Євгеновичем Шкодою я познайомилася, ще коли от-от мала народжувати. Дивовижна історія про цього чоловіка змусила якнайшвидше відшукати його. Виявляється, він праправнук Т. Г. Шевченка (по лінії Тарасової сестри Катерини), а ще він хранитель унікального архіву В. М. Доманицького!
Ми спочатку познайомилися «телефонно» (як це приємно дивує, – розмова з глибоко інтелігентною людиною, – прощаючись, він сказав мені: «Я, на жаль, прийняти вас завтра не зможу, а коли зможу, я вам повідомлю»). А потім ми зустрілися. Двоповерховий старий будиночок. Двері відчинив маленький, трохи схилений, сивий-сивий дідусь із великими круглими очима. Коли він виніс свої скарби, я не повірила очам: як тут, у провінційній Знам’янці, в старенькому будиночку можуть бути такі неймовірно цінні речі! У мене тремтіли руки – я розгортала листи Василя Доманицького, гортала товстий альбом з його фотографіями і листівками, читала писане сто років тому!
Як таке могло трапитися, що цей архів опинився тут? В’ячеслав Євгенович розповів, що його рідний брат якось у магазині, стоячи в черзі, познайомився з жінкою, яку звали Леся Трибінська. Вона запросила брата в гості, а коли він прийшов, дала йому листи і фотографії Василя Доманицького й попросила зберегти. Коли ж брат прийшов через деякий час до неї знову, то застав невідомих людей, які нишпорили в її квартирі і від яких він довідався, що Леся Трибінська покінчила з собою. Вона була лікарем і походила з відомого роду лікарів і землевласників Трибінських, які жили в Києві в одному домі з родиною Великого українського мецената, видавця газети «Рада» Є. Х. Чикаленка. А ще Леся Трибінська – єдина кохана жінка Василя Доманицького. Це кохання не було взаємним, однак Леся так ніколи й не вийшла заміж. Онук Є. Х. Чикаленка Євген Іванович Чикаленко, який пам’ятає «тітку Лесю», розповів мені зі слів свого батька, що, запідозривши рак, Леся вдарила себе кілька разів скальпелем у серце…
Згодом брат передав цей архів В’ячеславу Євгеновичу, і ось тепер, тяжко хворіючи, він переживає за його долю.
Я зачудовано слухала розповідь В.Є.Шкоди, і мені здавалося, що це якийсь сон (таке відчуття нереальності з’являється, коли ти наяву раптом стикаєшся з тим, про що лише читала в книжках, бачила в архівах і тобі здавалося, що це події і люди сивої давнини). Я, схаменувшись, сказала: «Давайте ми принесемо диктофон». В’ячеслав Євгенович зупинив мене, каже: «Ні-ні, не зараз, ми ще встигнемо з вами поговорити, я вам ще й не таке розкажу…»
Ми бачилися ще раз, коли повертали йому частину документів і брали в нього інші для підготовки видання. Але це була коротка зустріч, він почувався погано. Я народила донечку, а за деякий час довідалася, що В. Є. Шкода помер. І тепер мені болить одне питання: чому я тоді не ввімкнула диктофон?.. «Уся земля, мов килим, під тобою, / З усіх джерел дзвенять мої пісні. / Дорогою прослались голубою / Тобі рясні і неосяжні дні»…
Моїй донечці вже було півроку, коли я дізналася про смерть Ніли Вікторівни Зборовської. Я й досі не можу повірити, що її нема. Її місця ніхто й ніколи не займе, цю порожнечу ніхто й ніколи не заповнить. Я дуже часто про неї згадую, мені її не вистачає. Так часом хочеться спитати її думку, порадитись. Господи, чому я їй не зателефонувала тоді, коли це ще було можливо?.. Я часто думаю, а що б вона сказала у тій чи тій ситуації, про того чи того письменника, ту чи ту людину. І так страшно, що вже ніхто й ніколи не почує її слів і не дізнається її думки. Залишилися тільки її фотографії й тексти… «Лети ж, лети – в повітрі золотому / Минулі весни повернулись знов»…
І третя така болюча й несподівана втрата – помер Григорій Павлович Білоус. Він хворів і мав похилий вік, але це не зменшує болю. Після кожної моєї телепрограми він обов’язково телефонував і завжди казав такі теплі, хороші слова. «Благословення Вам, Варюсі – нехай могутніє на дусі!» – написав він у відповідь на моє великоднє привітання. Григорій Павлович – прекрасний письменник, а ще він дуже гарний фотограф. На конференціях чи якихось літературних заходах часом, було, озирнешся, а він – «клац!» – і вже тебе сфотографував…
Я не можу стерти з телефонної книги імена цих людей. Чому я не записала інтерв’ю з Григорієм Павловичем?.. Скільки всього він міг би розказати, прочитати свої поезії. Чому ми робимо передачі, ставимо пам’ятники тільки мертвим, славимо і вихваляємо, коли їм до того вже байдуже… «І тільки ти не повертай додому: / Тепер я скрізь, де світло і любов»…
2012 р.