Доля і любов Євгена Плужника

pluzhnik
Житловий комплекс

Нехай комусь судився довший

Шлях до останньої межі,

Свій коротенький перейшовши,

Не нарікатиму – я жив!

(Є. Плужник).

Євген Плужник – один із найвизначніших українських поетів ХХ століття, «король української рими». Він народився 26 грудня 1898 року в слободі Кантемирівка Воронезької губернії. Звідси псевдонім – Кантемирянин – яким підписував Є. Плужник свої перші поетичні спроби. З 1920 року Євген Плужник живе в Києві. У 1921-ому стає студентом ветеринарно-зоотехнічного інституту, який швидко кидає, щоб вступити до Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка. Скромний і тихий, Є. Плужник намагався не привертати до себе уваги. Коли його, здібного слухача музично-драматичного інституту, обнадіяли великим театральним майбутнім, Є. Плужник перестав відвідувати лекції – боявся марнославства і випробувань визнанням. «Фатумом» майже усіх молодих членів родини Плужників був туберкульоз: шестеро із восьми дітей померли від цієї недуги. У Євгена туберкульоз супроводжувався легеневими кровотечами. У Києві Євген Плужник знайомиться і одружується з Галиною Коваленко, якій пророкували блискучу театральну кар’єру, якби її не зупинила хвороба Євгена. Про свою любов дев’яностолітня Галина Коваленко згадувала так: «Я молоденька була, мамі кажу: «Мамочко, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я заплющу очі й на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена». Нас не вінчали, нічого ж бо того вже не можна було, хоч батько мій священик. Приїхали ми, …я постукала, вийшла мама…

  • О, моє Галенятко приїхало! А це хто?

Кажу: «Мамочко, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй».

  • А чого я його буду цілувати?
  • Бо то, – кажу, – тепер мій чоловік.
  • А це той, що на всьому світі один?» (М. Жулинський «Слово і доля»).

Перша книжка поезій Євгена Плужника під назвою «Дні» побачила світ у 1926 році. За рік вийшла друга і остання прижиттєва збірка письменника «Рання осінь». Є. Плужник був настільки скромним, що не наважувався друкувати свої твори. Одного разу дружина викрала його поезії і понесла фахівцям, аби оцінили їх. Прочитавши твори Є. Плужника, Юрій Меженко сказав: «Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будем довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися». Є. Плужник казав: «Як бути поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось надзвичайне… я хворий, у мене сухоти, але я напишу щось таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще – для мене! – не заніс…

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки, –

Хіба що вітер хмари нажене…

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе…

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час, – і всесвіт не тече…

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей…

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий – такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

Усього десять років тривала літературна діяльність Євгена Плужника. У 1928 році вийшов його роман «Недуга», за рік з’явилися дві п’єси: «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті», Є. Плужник писав сценарії, перекладав М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова, працював над тритомною «Антологією української поезії». Сестра Галини Коваленко зберегла підготовлену до друку автором третю збірку поезій «Рівновага», яка побачила світ аж у 1966 році.

Атмосфера в країні ставала все більш напруженою. Жорна сталінських репресій планомірно знищували українську інтелігенцію. Є. Плужник був готовий до арешту. Після безпідставних ув’язнень його друзів Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Олекси Влизька, колег із літературних угруповань «Ланка» і «Марс» для нього це не було б несподіванкою, найбільше гнітило тільки одне: коли це станеться?

pluzhnik (1)

Уночі його вели на розстріл.

Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.

На неголенім обличчі гострі

Волоски…

Віддалік, немов цілком байдуже,

Офіцер димок цигарки плів.

Тільки неба хмарний, темний кужіль

Чув нудне і коротеньке – плі!

Відбулось. Мета моя далека,

Я такої смерті не боюсь! –

Зійде кров, немов всесвітня Мекка,

Для твоїх майбутніх синіх блуз!

У грудні 1934 року Є. Плужника заарештували, а 25 березня 1935-ого – засудили до розстрілу, який згодом замінили на десять років каторги. 2 лютого 1936 року, важко хворіючи, Євген Плужник помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

Знаю, сіренький я весь такий,

Мов осінній на полі вечір…

– Тягарем минулі віки

На стомлені плечі!

Серце здушили мені – мовчи!

О, майбутнє моє прекрасне!

Чуло серце тебе вночі,

Що ж, – нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову –

І не біль, і не гнів, не жертва!

Воскресінням твоїм живу,

Земле мертва!

Євген Плужник прожив лише 38 років. Він був великим життєлюбом. Кожне його поетичне слово було наповнене відповідальністю, він вірив у справедливе і людяне майбутнє і водночас відчував, що довго не житиме.

Дивлюсь на все спокійними очима

(Давно спокійним бути я хотів) –

І вже не тішить вишукана рима,

А біль її шукати – й поготів!

Коли дійшов за ранній біль розплати –

Збагнув усю непереможність днів, –

Чи потребуєш час твій марнувати

На лад закінчень, суфіксів і пнів?

Ні, на вуста усмішкою гіркою

Ляга мовчання мудрого печать…

Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,

Дар розуміти, знати і мовчать!

Щастя подружнього життя виявилося надто коротким. Галині Коваленко судилася тяжка доля дружини репресованого, вона була вислана, без права жити в Україні. Під час німецької окупації Галина Коваленко залишила Батьківщину. Їй судився «шлях до останньої межі», майже півстолітня розлука з рідними сестрами, болючо-трагічна самотність і вічні спогади про Нього.

Вона зійшла до моря. Хто вона –

Навіть самій їй байдуже віднині…

…Хіба не всі ми – єдності луна

В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух – і ось під ноги ліг

Прозорий вінчик – кинута намітка,

І на стрункім стеблі високих ніг

Цвіте жарка, важка і повна квітка –

Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал… Німують береги…

І знову плеск… І затихає знову…

То пальцями рожевої ноги

Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод, усім вітрам відкрита, –

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її!

Життя Євгена Плужника, як і багатьох його друзів – талановитих українських письменників, обірвалося передчасно. А його дружині життя було дароване довге, мабуть, для того, щоб донести нам найпотаємніші, найсвітліші і найболючіші спогади про свого вічно живого в слові чоловіка. Галина Коваленко померла на 91 році життя 4 серпня 1989 року в Нью-Йорку.

«– Коли надходить вечір, я телевізора не вмикаю, тільки розсуваю занавіски на вікні. Дивлюся і бачу, як птиці летять над Нью-Йорком, так багато птиць – червоні, жовті, яскраві… Дивлюсь і думаю: що якби я була птицею, то весь світ би облетіла. Мені так хочеться в Україну! Я вже ніколи-ніколи з України не виїхала б…»

 

 

Використані матеріали книги

М. Жулинського «Слово і доля»;

вірші Є. Плужника.

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить