«Коли я бачу очі й усмішки цих дітей, я можу зробити все», — Тамара Борисова про те, як благодійництво стало її життям

Borysova
besplatka_728_90_ukr

Спочатку вона допомагала бездомним котикам і собачкам, а з часом почала допомагати людям. Тепер же не уявляє без цього свого життя. Найбільша вдячність для неї – коли вона бачить усмішки своїх підопічних. Зізнається, намагалася переключитися на щось інше, однак варто комусь зателефонувати і попросити чи запропонувати допомогу, як вона тут же кидає всі справи і переймається турботами інших. Все це про Тамару Борисову, засновницю ініціативної групи «Синергія». Чому не допомагати іншим вона не може, волонтерка розповіла в інтервю виданню “ВиЧЕрпно”.

2

– Як у Ваше життя прийшла потреба допомагати іншим?

– Сама не знаю. Я багато разів розбиралася в собі, чому так. Поки що не знайшла відповідь. В дитинстві я мріяла лікувати всіх котиків і собачок. Я не скажу, що з дитинства прагнула допомагати і людям. Але я любила слухати, а люди чомусь любили мені розповідати. Де б я не працювала, люди приходили і ділилися зі мною всім, що у них наболіло. І ось в якийсь момент життя я зрозуміла, що можу цій людині в чомусь допомогти. Іноді людям потрібно, щоб їх просто вислухали і це їм важливіше за будь-які гроші. А іноді я чула як одна людина розповідала, що у неї є можливість допомогти, а інша, що їй потрібна допомога. Я стала їх просто зводити між собою.

– Можете пригадати якусь знакову подію, з якої все почалося?

– Перший раз я поїхала з волонтерами привітати малечу в онкодиспансері. Для мене це стало таким вагомими візитом. І я вже не уявляла, як я можу до них не поїхати ще і ще раз. Мені розповідали, що емоційно це так важко, а я не бачила в цьому нічого такого. Я навпаки бачила там свою допомогу. Я почала доносити, що цим дітям не потрібна наша жалість, їм потрібне нормальне дитинство. Хочете їм забезпечити хоч трішки нормального дитинства, то приїжджайте до них. Якщо для вас це емоційно важко, то краще не їдьте, передайте через когось допомогу. Потім із колегою відвідали дітей у тубдиспансері і  я зрозуміла, що вже не можу до них не їздити.

Коли я бачу очі і усмішки цих дітей, я можу зробити все. А коли я бачу неусміхнений персонал, агресивно налаштований, мені важко переступити бар’єр і продовжити приїжджати в той заклад. Я тоді місяцями можу себе налаштовувати, щоб знову його відвідати.

tubdyspanser7

Відвідини Черкаського обласного протитуберкульозного диспансеру

– Ви засновник ініціативної групи «Синергія». Чому саме така назва?

– Чому виникла така назва? Бо це об’єднання енергії декількох людей. Моє улюблене гасло – «Разом ми здатні творити дива!» Я вважаю, що одній людині важко впоратися з різноманітними життєвими ситуаціями, а от коли є коло однодумців, людей, які поруч, які своїми зусиллями, бажаннями і енергією допомагають, думають із тобою в одному напрямку, тоді набагато легше долати труднощі. Коли цієї енергії багато, то виникає така синергія колективної енергії.

– Де берете наснагу для цього?

– Те, що підтримує мене вже більше 10 років, — це коли моя ініціатива підтримується, підхоплюється і несеться з таким наростанням, що у підсумку отримую навіть більше, ніж забажала.

39165087_239847646674062_4219214080172359680_n

– На кого в першу чергу направлена діяльність Вашої групи?

– Ми вибрали для себе такий напрямок: допомога дітям, підліткам і жінкам. Це, на мою думку, найбільш уразлива і незахищена група. Хоча думки у всіх різні, однак ми для себе обрали саме таку ланку. Спочатку ми думали зосередитися тільки на неформальній освіті, однак Всесвіт постійно підкидає якісь волонтерські заходи, благодійні проекти, пов’язані саме з фінансовою допомогою діткам і жінкам, які перебувають у будь-яких медичних закладах. Навіть коли я вирішила трохи відійти від цієї теми та перепочити, мені це не вдалося зробити, бо я постійно отримую якісь меседжі, дзвінки на кшталт: «Тома, тут є людина, яка дуже хоче допомогти і питає, кому краще це зробити». І тут навіть, якщо я і хотіла від цього відійти, то я бачу, що люди хочуть допомагати і їм треба допомогти допомагати, як би це дивно не звучало.

– Наскільки важко знайти людей, які хочуть допомогти?

– Насправді, я не зустрічала людей, які не хочуть допомагати. Хтось допомагає сам собі, хтось хоче допомогти пенсіонерам, хтось котикам і собачкам, хтось людям із важкою доле, хтось діткам… Але людям потрібно давати не тільки рибу, але й вудку. Тобто навчити їх самим собі допомагати.

– Багато людей просто соромляться просити про допомогу. Адже так?

– Насправді ми зараз вчимося допомагати один одному, робити це цивілізовано, відверто казати про цю потребу. Дуже важливо доносити до батьків, у яких хворіють діти, що не соромно попросити про допомогу. Завжди знайдеться хтось, хто буде допомагати. Варто просто спробувати. У нас в суспільстві існує ще такий стереотип, що хворі діти народжуються тільки у поганих батьків, що хворіють тільки від аморальної поведінки. Це не так. Тому не варто соромитися. Адже для звичайної родини зібрати 100 тисяч євро на трансплантацію – це просто нереальна сума.

39127304_277054166223494_5339059251358728192_n

– Благодійники, умовно кажучи, діляться на два типи: ті, хто мають певний ресурс і можуть ним поділитися, й ті, які можуть організувати благодійну допомогу. До якого типу себе відносите Ви?

– Я організовую. Я часто шкодую, що ще не досягла такого фінансового рівня, щоб закривати всі ті «дири», які виникають у моїх підопічних. Я була б казково рада, якби могла це собі дозволити і ні до кого  не звертатися. Наразі я шукаю ресурси, я об’єдную тих, хто має ресурси і хоче допомогти і тих, хто потребує допомоги. Насправді, допомогти може кожен, і не обов’язково грошима.

– Наразі чимало благодійних фондів, не всі на 100% виправдовують довіру громадян. Чому люди довіряють Вам?

– Люди довіряють тим, у кого кришталево чиста репутація. Тому для мене дуже важливо бути тим осередком довіри. Люди мають бути впевнені в тому, що я довезу допомогу до пункту призначення. Для мене це надважливо. Щоб ні у кого не залишилося сумніву, що його допомога, навіть якщо це упаковка підгузків, 50 гривень чи щось інше, дійде до кінцевого споживача.

39243099_695323684145932_8763202970109083648_n

– Як не потрапити на гачок до шахраїв, коли ти хочеш комусь допомогти?

– Я прошу завжди своїх знайомих не годувати вуличних шахраїв. Ті діти і підлітки, які стоять із скриньками під магазинами, це завідомо неправдивий збір коштів. Навіть якщо вони показують ксерокопії документів і кажуть, що їх фонд існує. Так, їх фонд існує, зазвичай і фотокартки реальних дітей, для того, щоб ви зайшли в Інтернет і переконалися, що дійсно ця дитина хворіє. Але до цих дітей ці кошти не доходять. Для реалістичності вони можуть перекинути батькам якусь тисячу гривень, але ж за один день скринька може назбирати до 4 тисяч гривень. Якщо ви бачите, що йде збір коштів не від знайомої вам людини, то поцікавтесь, в якому місті перебуває ця людина, в якій лікарні лежить, не треба соромитися попросити медичну довідку. Не соромтесь дзвонити по вказаних телефонах. Єдине, ті, хто розміщує пости про допомогу, не вказуйте телефон матері, вкажіть когось із рідних.

– У 2014 році у звязку із початком російсько-української війни додалася ще одна категорія громадян, а саме: військові, добровольці, яким активно почали допомагати. Чи стало у звязку з цим важче збирати допомогу дітка і жінкам?

– Стало. У нас якраз проходила акція «Я люблю життя», допомога онкохворим діткам. Було заплановано близько 30 концертів. І в якийсь момент ми зрозуміли, що не можемо продовжувати робити ці благодійні концерти, бо неможливо танцювати і співати, коли гинуть люди на Майдані, коли молоді хлопці їдуть воювати на Схід. Ми змушені були зупинитися, зібрали скільки могли і дуже довгий час не могли поновити волонтерську допомогу. В той момент у стільки родин прийшло горе, що ми вирішили не перетягувати простирадло на себе. Ми вичікували. Порятунком стало те, що волонтер Богдан (АТОвець Богдан Гаркуша – ред.), який також повернувся з війни, почав відвідувати дітей в тубдиспансері. Він своїм прикладом показав, що потрібно підтримувати і цих діток. І ми з новими силами поновили нашу діяльність.

tubdyspanser2

– Хто швидше відгукується на заклик про допомогу?

– Звичайні люди. Дуже часто отримуємо допомогу від незахищених верств населення, наприклад, від матусь у декреті. Часто допомагають ті, хто сам колись був у скрутному становищі і тепер хоче таким чином віддячити. Хоча, звичайно, долучаються і  бізнесмени, які не бажають, щоб їх імена оголошували. Я надзвичайно вражена, коли на мої пости у «Фейсбуці» дуже багато людей без зайвих запитань привозять допомогу. Я під час останнього збору благодійної допомоги жартувала, що сусіди можуть подумати, що я вже чимось приторговую. Бо машина під’їжджає, я підбігаю, забираю допомогу і швиденько несу її.

39167107_269514040445134_7549039131691581440_n

– Наразі дуже розповсюджена допомога від політиків, партій, які, скажімо так, передають допомогу, надаючи цьому певного розголосу. Як ти, як благодійниця, ставишся до такого?

– Я б, мабуть, мала відповісти, що «піаритися» на чужому горі неприпустимо. Але, насправді, я думаю інакше. Я з самого початку казала, що дякуватиму кожному, хто хоч чимось допоможе дітям. Мені все одно, нехай обмотаються хоч десятьма стягами і під приміщенням лікарні влаштують брифінг, але якщо вони цим не скривдять дітей (не оприлюднять, наприклад, персональні дані, не скажуть неправду) і справді допоможуть, то я буду вдячна. Якщо на вагах дитяче життя, то воно переважує той піар, який на цьому зроблять. Допомога це є допомога. Це моя особиста думка. Дуже часто рахунок іде на місяці. Коли дитина, наприклад, може втратити слух, то як я можу сказати, ні, нам не потрібна ваша допомога, бо це піар. Ні, треба, бо на вагах дитяче життя.

– Чому досі в нашій державі хворій людині в більшості випадків доводиться покладатися на підтримку благодійників, а не органів влади?

–  Медична реформа триває, але її результати ми зможемо побачити років через 5-10. До цього часу пацієнтські організації виборювали у держави кошти на лікування. Ті, хто був більш організований і займався цим гуртом, мали більше шансів отримати ці кошти. А ті ж мами онкохворих дітей занадто зайняті життям дитини, щоб іти штурмувати Верховну Раду або Кабінет міністрів. А гроші дають тим, хто більше кричить. Так було завжди. Щоб не кричали, не робили масові акції протесту, їм дають шматочок. Кошти виділяються мізерно малі, а хворих занадто багато. Багато хто просто не встигає дочекатися своєї черги. Я була в цій ситуації. Моїй дитині мали встановити шунт, мені пощастило втрапити в п’ятірку тих, хто без черги в інституті Амосова його мав отримати. Тому я бачила зсередини, як це відбувається.

1

– Чи порівнювали, як такі ситуації вирішуються в інших країнах?

– Нам потрібно ще дорости до страхової медицини. Багато операцій робиться за рахунок страховок. Є навіть практика, коли банки кредитують медичні втручання. Наші банки не видають кредити на медицину. У деяких країнах є навіть повне державне забезпечення.

– Чим наразі займається ваша організація і що в планах?

–  Наразі добігає кінця проект «Яскрава ідея в її руках», який був покликаний об’єднати волонтерів із усієї України, навчити їх писати бізнес-плани, розвивати соціальне підприємництво. Мені пощастило бути у відбірковій двадцятці і у вісімці фіналістів. Тепер ми на фінішній прямій, все запускаємо, фінансуємо. Думаю, це будуть і майстер-класи для жінок, продовжимо роботу «Майстерні веселих ельфів». А з вересня я планую розпочати проект, пов’язаний із неформальною освітою для дітей та підлітків, імовірно, і для жінок. Це будуть заняття на тему лідерства, можливостей саморозвитку, дуже важливо, щоб молодь мала уявлення про наші органи влади, виборчі реформи, створення ОТГ. Діти мають розуміти, що відбувається в країні, щоб потім, коли виростуть, впливали на процеси всередині держави.

 39221453_1939346649456331_785595805300948992_n

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить