Коли я стала мамою…

Коли я стала мамою…
в Анна Романенко, Блоги, Новини, Суспільство

Наближався День матері. Треба було щось розмістити на сайті до цього свята. Часу на матеріали залишилося вкрай мало. Оригінальних ідей так само. Дівчата кажуть, напиши сама щось, про себе, ти ж мама…

Вирішила, чому б і не написати. Почала в голові прокручувати початок статті і перше, що спало на думку, це як мене на швидкій допомозі з роддому перевозили в дитячу лікарню. На вулиці був сильний мороз і потрібно було швиденько загрузитися у карету швидкої допомоги. Були мій чоловік і мама, які допомагали мені з вимушеним переїздом. Тут я чую голос медсестри, яка каже “мамочка, сідайте у машину”. Я не реагую. Прохання повторюється. Тут я не витримаю і кажу своїй мамі: ” мама, ну сідай вже швидше, тебе ж просять”. До мене повертається здивоване обличчя медсестри, яка каже мені: “я взагалі-то вас маю на увазі”.

Так відбулося моє усвідомлення, що я стала МАМОЮ відразу двох чудових маляток.

Опісля пригадалася купа чутливих історій, як жінки ледь не на першому місяці вагітності починали відчувати сильний материнський інстинкт, а по тому, як дитина буцнула їх у живіт, вгадували її майбутній характер. В такому контексті, звичайно, можна відчути себе матір’ю-невдахою, що тільки на четвертий день життя своїх двійняток допетрала, що вона стала мамою.

Але у своє виправдання можу сказати, що ось уже 6 років підряд я кожного дня вчуся бути мамою. Виявляється, це найскладніша наука в світі: зрозуміти, що загублений твоєю донечкою рожевий зайчик – це наразі найбільша трагедія її життя. А сльози сина із-за образливого слова сусідського хлопчини є щирими і непідробними. Що не варто відмахуватися від їхніх маленьких бід, якими б незначними, з висоти нашого житейського досвід, вони нам не здавалися.
Мої діти з’явилися у родині військового, тому перші роки довелося пожити вдалині від рідних і близьких. Батьки приїздили рідко і не на довго, тому всю “мамську” науку довелося освоювати самій. Від елементарних речей до надкреативних штук, щоб розважити своїх вередунів.

Формула, що найважче перший рік, у моєму випадку взагалі не діяла (підозрюю, не одна я така). Чим більше вміли діти, тим швидше доводилося вчитися і мені – спочатку розуміти їх, коли вони ще не вміли говорити, потім – зрозуміти, що ховається за їхніми словами.

Нарешті я зрозуміла, чому мама іноді робила вигляд, що не чує мого питання, коли я в десятий раз за хвилину міняла вектор своїх думок. Просто, коли твоя дитина запитує “Чому люди помирають?”, а ти готувався до ” Звідки з’являються діти?” – не відразу знаходиш, що відповісти. Відразу згадуєш купу мудрих порад з не дуже мудрих книг, про те, як важливо правильно відповісти на такі питання, щоб не травмували психіку дитини. Насправді, я не впевнена чи взагалі існує та відповідь. А у нашому випадку мої діти просто хотіли почути, що мама і папа ніколи їх не покинуть.

Отож, я збагнула, що не варто боятися робити помилки, адже ідеальних батьків не існує. Просто потрібно пам’ятати, що ваші діти, хоч іще багато в чому залежні від вас, не можуть самостійно зробити багато речей, не мають право голосу на виборах, проте мають право голосу у вашій родині. І до цього голосу ви маєте дослухатися, бо інакше… колись, вони не почують вас.

А ще я вирішила не втрачати час…

Я ціную кожну посмішку своїх дітей, кожне їхнє досягнення – для когось таке непомітне, а для мене таке велике. Радію дрібничкам, що ми робимо разом з ними, та переживаю, коли не вдається почитати їм на ніч казочку.

Я кожного дня вчуся бути мамою. Роблю помилки, буваю роздратованою і навіть несправедливою, але ніколи не соромлюся сказати своїм дітям “пробач”.
А ще взяла собі за правило нічого не радити іншим мамам. Бо ж у всіх своя історія…

Зі святом, матусі, мами, мамулі!!!…

Реклама