Любов у житті Тараса Шевченка (частина І)

naras shevchenko
besplatka_728_90_ukr

„Мені ж, мій Боже, на землі

подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!”

„Молитва” 24 травня 1860 р.

Тарас Шевченко – геніальний український письменник, його спадщині судилося пройти крізь віки і залишитися невмирущою і популярною. Він прожив лише 47 років, з яких тільки дванадцять із половиною був вільною людиною. Окрім поезії, прози, листів (з яких збереглася лише частина), Т. Шевченко залишив по собі сотні картин і силу силенну рисунків. Маючи надзвичайну славу, Т. Шевченко залишався нещасливою в особистому житті людиною. Тема любові, сім’ї, дітонародження – одна з центральних у творчості письменника, більше того, вона основна в житті Т. Шевченка. Степан Балей писав: „Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Доля …казала йому бути бездомним цілий його вік…”.

Першим і чи не єдиним справжнім коханням Тараса Шевченка була Оксана Коваленко, історію якої відносить поет до тринадцятого року свого життя. Образ Оксани він намагався віднаходити в інших жінках, а у творах “нарікав” її різними іменами. Ця любов, принесена з дитинства, багато в чому стала вирішальною для Т. Шевченка. «Маленька», «кучерява» Оксана визначила собою той тип жінки, який йому фатально подобався, її історія стала основною темою його творів.

А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку…

За віршами Тараса Шевченка можна відновити історію Оксани Коваленко. Старша роками Оксана утирала йому сльози, коли плакав, вона навчила його мові любові. Батьки хотіли одружити їх, коли підростуть. Але їхні шляхи розійшлися в дитинстві. А коли вже дорослим Шевченко запитав у брата: «Чи жива ота Оксаночка?» – брат відповів:

…Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала…

…З байстрям вернулась,

Острижена…

Драматична історія першого кохання Тараса Шевченка лягла в основу «Капитанши», «Наймички», «Слепой», «Катерини», пройшла через його поеми і повісті.

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

[…] – Чи жива

Ота Оксаночка? – питаю

У брата тихо я. – Яка?

– Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?

– Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! І не вбога,

Та талану Господь не дав… –

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого Бога.

Друге кохання Тараса Шевченка – молоденька польська швачка Ядвіга Гусиковська, вона любила його, навчила Т. Шевченка, тоді ще дворового козачка пана Енгельгардта, польської мови і навіть шила йому сорочки, однак Ядвіга вимагала, щоб заради неї Т. Шевченко перейшов на польську мову. Т. Шевченко відмовився жертвувати заради любові власною духовною суттю. За чотири роки до смерті він бачить її уві сні і записує в щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся Дуню, чернобровую Гусиковскую».

Третє захоплення Тараса Шевченка дівчиною-натурницею, яку він виводить під іменем Паша в повісті «Художник», належить до періоду навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Цю п’ятнадцятирічну німочку, як свідчать дослідники, Т. Шевченко «відбив» у свого вчителя і друга, художника Івана Сошенка. У 1839 році Т. Шевченко малює її портрет, в ліжку, з розпущеним волоссям, і єдиний раз за всю свою практику художника підписує його не як Шевченко, а «Чевченко», очевидно, так вимовляла його ім’я молода натурниця-німкеня.

zhinka_v_lizhku

Повість «Художник» закінчується промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну «Мадонну», залатує незавершеною картиною свого чоловіка старі ширми. Оце, напевно, була та прірва, в яку збирався стрибнути Іван Сошенко, і від чого його врятував Т. Шевченко, не давши одружитися. Певно, І. Сошенко це зрозумів, бо, за його словами, вони « …попрощалися, як добрі приятелі й земляки, так, ніби між ними нічого не було». У 1859 році вже тридцятирічною вона знову увійде в майстерню Тараса Шевченка. Звали цю жінку Амалія Клоберг.

300px-Taras_Shevchenko_painting_0085

У 1843 році, закінчивши академію мистецтв, уже прославленим портретистом і автором «Кобзаря», Тарас Шевченко їде в Україну. Цей період найщасливіший і найбурхливіший у його житті. Після пережитого в цей час кохання в Т. Шевченка з’являється пристрасне бажання одружитися, створити сім’ю і мати свій дім.

На Петра і Павла, 1843 року, молодий письменник Євген Гребінка привіз на бал до Тетяни Густавівни Волховської в Мойсівку нового гостя, чиє ім’я вже облетіло всю Україну, молодого автора «Кобзаря» – Тараса Шевченка. На балах у Мойсівці двічі на рік збиралося «до двохсот осіб з Полтавської, Чернігівської та Київської губерній», тут входили в моду «найновіші фігури мазурки» і вигадувалися «найзнаменитіші каламбури». У цьому товаристві Т. Шевченко, котрий умів чудово триматися, ніколи не розгублювався і був надзвичайно тактовний, одразу став «своєю людиною». Мойсівку і Тетяну Волховську, «стареньку матір», як називав її Т. Шевченко, він пам’ятав до кінця свого життя, майже в кожному листі до княжни Варвари Рєпніної він питав про Мойсівку. «Мне до сих пор живо представляется 12 число генваря – и соседка ваша Татьяна Густавовна Волховская, жива ли она, добрая старушка? Собираются ли по-прежнему в этот день к ней нецеремонные соседи со чады и домочадцы повеселиться денька два-три и потом разъехаться по хуторам до следующего 12 генваря? Жива ли она? И много ли еще осталось в живых, о которых с удовольствием вспоминаю? Да, в прошедшем моем хоть изредка мелькает не то чтобы истинная радость, по крайней мере, и не гнетущая тоска», – писав Т. Шевченко.

Господиня Мойсівки поставилася до Тараса Шевченка з особливою повагою, але ще з більшою увагою поставився до нього гурток, відомий під назвою «мочеморд». «Товариство мочемордія» – неофіційне утворення українського дворянства та літературно-мистецької богеми 1840-х років. Так називалися вони тому, що у їхній мові не було дієслова «пиячити», воно замінювалося фразою «мочити морду». Старійшиною в цьому гуртку був Віктор Закревський, а ще сюди входили його брати Платон та Михайло, історик Микола Маркевич, граф Яків де Бальмен і його брат Сергій, поет Віктор Забіла, поміщики Капністи, Тарновські, Репніни та інші. Саме в «мочемордах» Т. Шевченка титулували «Гетьманом». Найбільше ж заприятелював Т. Шевченко із родиною Закревських, і їх маєток у Березовій Рудці відвідував найчастіше. Не було такого маєтку, де Т. Шевченко бував би так само часто протягом чотирьох років, гостював так само довго і почував себе так само добре, як у Березовій Рудці.

Господарем Березової Рудки був Платон Олексійович Закревський, полковник у відставці, багатий поміщик, власник цукрового заводу, йому на той час було 40 років, а господинею і матір’ю двох дітей була його молоденька двадцятирічна дружина Ганна Іванівна. У 1839 році багатий поміщик Платон Закревський приїхав у село Марківку і одружився з небагатою донькою сотенного осавули Ганною Іванівною Заславською, якій на той час було лише 17 років.

Т. Шевченко був захоплений красою Ганни Закревської. Він намалював вражаючої краси її портрет, на жодному іншому з портретів Т. Шевченка немає таких «аж чорних – голубих» очей, «такого повного, трагічного, душевного життя очей», як на портреті Ганни Закревської.

??????????

«Всім вашим родичам низенько кланяюсь, у кого є чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень, скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартовала», – писав Т. Шевченко.

Т. Шевченко закохався. Афанасьєв-Чужбинський згадував, як ще 1843-ого року в Мойсівці Т. Шевченко довго сидів біля Ганни Закревської на балу і все просив у неї на згадку хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович таки ухитрився відірвати квітку. А років через два Чужбинський випадково побачив у нього цей знак спогаду. Т. Шевченко знітився і, применшуючи свої справжні почуття й не бажаючи впускати нікого у свій внутрішній світ, відповів: «Славна молодичка, – і така приємна, що, здається, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Очевидно, що якась драма чи скандал, пов’язані із залицянням Тараса Шевченка у Березовій Рудці, таки сталася. Олексій Капніст писав до Т. Шевченка таке: «Мені доручено просити вас не заїжджати, як ви збиралися, до Закревського, а головне, не писати йому ні з якого приводу. Я знаю вас і цілком певний, що ви свято і непорушно це вионаєте. Не засмучуйтеся, добрий Тарасе Григоровичу, моєю відвертістю. Вона не з поганого джерела. Якщо згадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити вам з відвертістю…. Тимчасове захоплення зникає, як дим, але нерідко плями не виводяться і затьмарюють душу, відбиваючись на совісті. Я розраховую на твердість вашого характеру і гадаю, що ви виконаєте прохання моє не для мене…»

Зустрітися їм більше так і не довелося – Ганна померла у тридцятип’ятирічному віці саме того року (1857), коли поет отримав звільнення від десятирічної солдатчини.

На засланні в 1848-ому Тарас Шевченко пише надзвичайно відвертий вірш, присвячений Ганні Закревській, сховавши свою адресатку під двома літерами – Г. З.

Г. З.

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ….

І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!1
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.

У цей період у життя Тараса Шевченка входить ще одна жінка, з якою він познайомився в Яготині, – княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. У маєтку Рєпніних Шевченко жив по кілька місяців у 1843 – 1844 роках, розписував флігель, у якому мешкав, намалював портрети князя і його доньки. Княжні Варварі Рєпніній присвятив Шевченко поему «Тризна».

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар Господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил.

Дитинство княжни Рєпніної проходило при європейських дворах, де її батько був послом, а потім віце-королем Саксонії, у Дрездені вона гралася з дітьми королів. Після невдалого роману з Левом Баратинським, братом поета Євгена Баратинського, женихів, мабуть, не знаходилося. Її пристрасна душа хотіла кохати, і таким коханням для Варвари Рєпніної став Т. Шевченко. Вона бажала «бути зайнятою Шевченком», робити щось для нього або пов’язане з ним. Княжна плела йому шарф, коли він лежав хворий, коли ж він поїхав, вона почала писати повість, де найдокладніше описала Шевченкове перебування в Яготині. Вона страшенно ревнувала його до безтурботного Мойсівського оточення, а особливо до Ганни Закревської, яку він кохав, княжна щодня читала йому «прописи», вона хотіла навернути Т. Шевченка на праведний шлях, відкрити очі на його геніальність, відвернути від тих місць, де, за її словами, «поет захоплювався недостойним і недостойними».

«Він їв, пив, як усі смертні… він міг віддаватися цілими годинами найпустішій, пошлій розмові і навіть, як здавалося, захоплюватися нею, – писала В. Рєпніна. – Він був добрий до слабості і душевно легковажний до жорстокості, нерішучий і водночас необдуманий у своїх діях. Його не можна було не любити; для тих, хто по-справжньому любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до збайдужіння!». «Читаючи прекрасні свої твори, він ставав чарівним; музикальний голос переливав у серця слухачів усі глибокі почуття, які тоді володіли ним. Він обдарований був більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива і добра, настроювала його цівницю на високе і святе».

Почуття княжни «в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства». Т. Шевченко ж ненавидів не тільки всіляке рабство, але й всіляку опіку, а тому повчання Варвари Рєпніної викликали в його душі подвійний спротив. Навіть після його від’їзду в Петербург, княжна намагалася в листах направити Шевченка на праведний шлях: «оставьте злых людей», «слишком часто я вас видела таким, каким не желала бы видеть никогда», «ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми», – писала вона.

«Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені». У цих словах уся драма їхніх стосунків. Це було кохання без взаємності. Княжна Варвара Рєпніна стала для Т. Шевченка лише старшою порадницею і жінкою-берегинею.

Через десять років, у 1858-ому, Т. Шевченко знову зустрінеться з княжною, проте зустріч ця буде сумовитою, княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Т. Шевченка, змученого засланням і хворобою, з великою сивою бородою і бандажем на хворому оці. Вони не зуміють знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів.

Knyagna11

«Я чекала його любові, – писала В. Рєпніна, – виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все… Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він… Він відповідав мені іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи».

 

Використані матеріали праць

Марієтти Шагінян «Тарас Шевченко»,

Валерія Шевчука «Personae verbum» (Слово іпостасне)»,

Варвари Рєпніної «Я вас слишком искренно люблю»,

Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість»,

Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка»,

Степана Балея «З психольоґії творчости Шевченка»;

«Дневник» Т. Шевченка;

листи Т. Шевченка до Варвари Рєпніної, В. Закревського;

лист О. Капніста до Т. Шевченка;

уривок із поеми Т. Шевченка «Тризна»,

вірші Т. Шевченка «Молитва», «Не молилася за мене…»,

«Ми вкупочці колись росли…», «Росли укупочці, зросли…»,

«Г. З.» («Немає гірше, як в неволі…»), «Якби зострілися ми знову».

Можливо Вас зацікавить