Любов Великого Мецената

besplatka_728_90_ukr

Інна Кошова

Кохання в житті Великих Українців

загружено

В українській історії постать Євгена Харлампійовича Чикаленка унікальна. Великий український Меценат, громадський діяч, автор унікальних «Спогадів» та щоденників, видавець першої української щоденної газети «Рада», один із організаторів і керівників Товариства українських поступовців. Українець, який у 1918 році відмовився від гетьманської булави. Він був самовідданим меценатом, коли йшлося про українську справу. Головною ідеєю життя Євгена Чикаленка була Україна. «Ота дрібна праця для відродження української нації, – писав Є. Чикаленко, – нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, те вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування скілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч вся вона раптом вийшла з землі.

Отак було і з українським національним рухом: і діди наші, й батьки, і ми працювали по мірі наших сил, але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця з надр землі».

Народився Євген Чикаленко в 1861 році в родині секретаря суду Харлампія Чикаленка, який, вийшовши у відставку, став заможним господарем у Перешорах. Мати його Олена, закінчила одеський французький пансіон, господарства не любила, вчила дітей французької мови, а чоловіка з панською зверхністю вважала «мужиком». Це зрештою привело до розпаду подружжя. Панська зверхність до батька ображала Євгена, а тому їздити до матері він не любив. У 1871 році на сорок другому році життя батько помер від водянки і Євген перейшов під дядькову опіку. Він був прив’язаний до своєї землі і розмовляв тільки українською мовою. В Перешорах він записав усі колядки та щедрівки і згодом видав їх окремою книжкою під назвою «Триста найкращих українських пісень».

cikalenko1

Після закінчення Єлисаветградського реального училища Євген Чикаленко стає вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. У 1882 році він познайомився з Марією Садиковою, курсисткою з Лубенщини, з якою через рік одружився. У них було п’ятеро дітей – Ганна (знала 28 мов), Вікторія (художниця й учениця М. Лисенка), Левко (відомий археолог), Петро (знав 5 мов, помічник В. Винниченка, секретар посольства в Стамбулі, засланий на Соловки) та Івась (заарештований у 1929-ому і відправлений на будівництво БАМу). Була ще донька Євгенія, але вона померла маленькою.

415250_1_w_570

За зв’язки з харківськими народовольцями і єлисаветградськими драгоманівцями Є. Чикаленка арештували й відправили під гласний нагляд поліції в село Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Є. Чикаленка, на якій господарював Євгенів дядько. Відтепер же уся відповідальність за господарство була покладена на вчорашнього вільного слухача. І молодий господар не спасував! Він швидко зрозумів, що справи слід вести по-новому. Взявся за читання наукових праць, експериментував на перешорських полях. І незабаром мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару Чикаленкові поля давали гарний урожай навіть у посушливі, голодні роки.

«Я тримався, як свідомий українець, говорив раз у раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як це було по інших селах… Коли хто-небудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять «мужицьким», «хахлацьким» язиком, то селяни казали:

- А от наш пан не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому.

Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови».

415250_5_w_1000

Свій досвід Євген Чикаленко виклав у спеціальній брошурі «Розмови про сільське господарство». У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Брошуру свою Євген Харлампійович написав українською мовою, і потім п’ять років добивався її видання. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Перешори – це було зразкове господарство, яке мало офіційне визнання. «За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні і одну золоту медалі, – згадував Є. Чикаленко. – Старанням земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Восени 1894 року родина переїхала в Одесу, де Євген Чикаленко стає членом «Громади». Він дуже швидко зрозумів, що капітал для нього – не мета, а засіб. Засіб для допомоги національному самоствердженню українства. «Я все більше і більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею», – пише він у «Спогадах». Аби мати змогу вести пропаганду української самосвідомості і навчати селян ліпшим способам господарювання, Є. Чикаленко купує маєток у Кононівці. Селяни ставилися до Євгена Харлампійовича з особливою повагою. Він був високопорядною і чесною людиною. Під час селянських бунтів його маєтки не палили і не руйнували.

«Я розмовляв з ними, натурально, тільки по-українському; вони дивувалися тому і з посмішкою деякі казали, що так розмовляли їхні діди та баби, і намагалися говорити зо мною якнайчистішою московською мовою, думаючи, очевидно, що я знижуюсь до їхньої мужицької мови. А коли в Кононівну переїхала моя родина і вони почули, що ми всі говоримо раз у раз між собою і своїми гостями тільки по-українському, тоді вони зрозуміли, що бачать перед собою українських панів, які вміють говорити і по-московському, і на всяких чужоземних мовах, а за рідну свою мову вважають тільки українську, тоді й вони заговорили чистою українською мовою».

Гостями Кононівського маєтку були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, брати Тобілевичі. Гостюючи влітку 1908 року в Кононівні, М. Коцюбинський написав один із найкращих своїх творів – новелу «Intermezzo», присвячену Кононівським полям.

Оселившись із 1900 року в Києві, Євген Чикаленко з головою поринув в українське громадське життя. Опікувався редакцією «Київської старини», був одним із засновників таємного Товариства Українських Поступовців і нарешті – видавцем газети «Рада» – єдиної в Російській імперії щоденної громадсько-політичної газети українською мовою. Життя газети стало сенсом життя Євгена Чикаленка. «Смерть газети від анемії, – писав він, – це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові…»; «Хоч і поганенька газета «Рада», але все-таки вона свідчить, що ми живі як нація, що ми ще не вмерли!»

4206-5-2_0

Всупереч страшній столипінській реакції і неприхованій агресії влади, «Рада» проіснувала цілих дев’ять років – аж до початку першої світової війни. Від редакційних справ залежало і здоров’я Євгена Чикаленка. Від нервового перенапруження у нього з’явилася виразка шлунку, позбутися хвороби вдалося лише після операції у Відні 1922 року. «З смертю газети настане і моя духовна смерть, – писав Є. Чикаленко. – Як український Дон-Кихот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачити свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який, окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився…»

Однак Є. Чикаленко був не з тих, хто легко сходив із дистанції, він був терплячим і мудрим. Йому було цікаво робити неможливе. Він запалювався і долав, здавалося б, нездоланні перешкоди, в ньому жила велика сила завзяття, а несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. Одною з найулюбленіших приказок його була: «А ти, Марку, грай! Щоб там не робилося, а ти все своє». Євген Чикаленко казав, що й ми поки стане сил будемо грати, а після нас нехай інші грають.

Справа українського національного відродження була справою життя Є. Чикаленка. Він повсякчас цікавився появою нових талантів і всіляко сприяв їх розвиткові. Знаючи про матеріальну скруту українських письменників Є. Чикаленко своїми грішми платив їм гонорари. В українську справу Євген Чикаленко інвестував максимально щедро і дуже продумано. Вшановуючи пам’ять померлої восьмирічної доньки, він виділив тисячу карбованців на премію за кращу «Історію України» в одному томі. 25 тисяч карбованців вніс на будівництво у Львові Академічного дому, гуртожитку для галицьких та наддніпрянських студентів. За матеріальної підтримки Є. Чикаленка побачив світ чотиритомний українсько-російський словник. «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і що безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, – писав Є. Чикаленко, – а все-таки наближається час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою українців».

Євген Чикаленко завжди дуже яскраво бачив вади нашої нації. У «Щоденнику» він писав: «Українці ніколи не помиряться на тому, щоб на чолі держави як автократ був їхній чоловік, як це вже бувало на протязі нашої історії. Коли якийсь вибереться Дорошенко, то зараз же виникнуть Ханенки, Суховієнки, Самойловичі і т. д., які вважають, що вони більше здатні «утерти сльози неньці Україні» і знов розвалять державу. Так само тепер виступлять як не Винниченко, не Грушевський, то Скоропадський як представник великопанський та Махно – представник голоти, та, крім їх, найдеться багато різних претендентів, які не дадуть змоги збудувати держави і доведуть її знов до захоплення Москвою. Нашу державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг. …Без королевича, якогось хоч «віда дурацького» ми держави не збудуємо, – це для мене тепер ясно. Але треба, щоб той варяг повів політику дійсно державну, а не класову великопанську, бо наша країна поки що хліборобська, то й політика повинна бути дрібнобуржуазна, селянська, як в Норвегії, Данії і почасти Швеції».

Особливо негативно ставився Євген Чикаленко до Москви. Як приклад народної мудрості він часто повторював приказку: «Тату, лізе чорт у хату! – Дарма, аби не Москва!» У «Щоденнику» Євген Чикаленко писав: «Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні нам своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менше грамотним, як про це свідчить «Румянцевська опись», з якої видно, що в 17 столітті на Україні було більше шкіл, як при заведенні земства, в 19 столітті. А коли порівняти культурний стан фінсько-литовських народів під російським та німецьким пануванням, то ще яскравіше побачимо, що німців нам не боятися треба, а прагнути. Під пануванням німецьких баронів… та під шведським у Фінляндії латиші, ести та фіни стали найкультурнішими народами в Росії, а ті ж самі фінські народи – зиряни, мордва, чуваші, черемиси, не кажучи вже про монголів – кимликів, киргизів, башкирів під російським пануванням досі ще стоять на первісному ступені розвитку: вони ще навіть не християни, а дикуни, наче в якійсь Центральній Африці або Австралії. … З таким некультурним народом небезпечно навіть у федерацію входити, а не то, щоб ще бути йому підвладним!»

У 1918 році Євген Чикаленко був одним із претендентів на гетьманство. Але він відмовився, бо вважав, що гетьманом має стати людина військова. Тоді з’явилася кандидатура Павла Скоропадського. В одному з листів Є. Чикаленко писав: «Не сотворен я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі».

Не раз пропонували Євгенові Харлампійовичу очолити уряд П. Скоропадського, стати міністром з аграрних питань. Він вагався, довго розмірковував і все ж відмовлявся. Є. Чикаленко не бачив можливостей реалізувати свою аграрну політику. Він вважав, що влада має спиратися на середнього землевласника, тоді як П. Скоропадський повертав землю великим поміщикам, а соціалісти з Центральної Ради взагалі виступали за скасування приватної власності. Є. Чикаленко вважав себе не публічною людиною. У «Щоденнику» він писав: «Прадіди наші казали – «до булави – треба праці й голови», а я свою голову не вважаю до того здатною і ненавиджу боротьбу, а люблю спокій, мир і тишу».

Десь у 1906 – 1907 роках душу Євгена Чикаленка потрясає глибоке почуття до молодої жінки, про що він боявся зізнаватися навіть самому собі. Ця любов цілком перевернула його життя. Юлія Миколаївна Садикова – племінниця його дружини. У сповідальному листі до Володимира Винниченка Євген Чикаленко писав: «Вже скілька років тому назад полюбив я Юлію Миколаївну, небогу моєї жінки. Спочатку я сього не помічав, а коли помітив, то прийшов буквально в ужас. Я боявся про се признатись навіть самому собі і надзвичайно болів душею; розмотав свої нерви до того, що, як Ви знаєте, зовсім хворим мусів їхати в санаторію. Дома я ревнував її до всіх, з ким вона приязно заговорювала, з ким гуляла, одним словом я не жив, а мучився. Я не міг сподіватись на взаїмність, я про се й думать не міг; не міг і натякать, бо вона є небога моєї жінки, хоч з Марією Вікторівною я не жив, як з жінкою, вже скілька років. …Так воно тяглось більше трьох років. Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав, навіть та, котру я любив. Мені ніяково було їй натякнуть, бо вона ж була як дочка мені, окрім того я боявся, що вона осміє мене, що я осоромлюсь перед дорослими дітьми, перед приятелями і знайомими. Словом, у мене нема слів, щоб описать Вам мої душевні муки».

Проте Юлія Миколаївна помітила, що вітаючись і прощаючись, Євген Харлампійович цілує її не як родичку. Як виявилося, Юлія Миколаївна також давно його кохала і відмовляла своїм численним прихильникам. Євген Чикаленко сподівався, що дружина поставиться до цього більш-менш спокійно, однак вийшла драма. «Вона скликала зараз дітей з закордону, – писав Є. Чикаленко. – Левко однісся досить розумно, а Галя і Вітя – не як зоологи, а як богослови. Вийшов між нами повний розрив всяких відносин, тепер я улаштовую, щоб і матеріально вони були не залежні од мене, а весною поселимся з Юлею, як з жінкою».

Плітки і розрив відносин із родиною дуже вплинули на стан здоров’я Юлії Миколаївни, від хворих на туберкульоз батьків вона отримала в спадок слабкі легені. Одного разу донька Євгена Чикаленка Вікторія, зустрівши в театрі Юлію, не подала їй прилюдно руки, це так вразило Юлію Миколаївну, що в неї горлом пішла кров. У 1909 році Євген Чикаленко писав: «Здоров’я моє зовсім добре – здоровий, як ніколи, але турбує мене Юлія Миколаївна. Крім того, що вона хвора на лехкі, її гнітить те, що попсувались у мене відносини з родиною; вона винує за се себе і мучиться тим страшенно. Да, не лехко йти проти старих встанов громадянських в родинному укладі. Се добре показав Толстой в «Анні Кареніной»; самі собі люде повигадують муки і мучаться ними. Юлія Миколаївна часто згадує Анну Кареніну і се мене турбує».

Розлучення з дружиною Євген Чикаленко так і не оформляв, проте з 1909 року жив з Юлією Миколаївною. У 1911 році він писав Володимиру Винниченку: «Я якось живу. Часом добре, часом погано. Поганий бік мого життя в тому, що діти мої досі не хотять помиритись з моєю женитьбою і, крім Петруся, коли бувають в Києві, то зупиняються у знайомих, а не в мене, а це мене болить нестерпимо».

Більшовицька окупація змусила Євгена Харлампійовича емігрувати. У січні 1919-го він разом з дружиною Юлією Миколаївною виїздить до Галичини, згодом до Чехословаччини, а звідти до Австрії, де живе в дуже скрутних умовах на невеличку допомогу Українського Громадського Комітету у Празі. З припиненням цієї допомоги в 1925 році переїздить до Чехословаччини на скромну посаду голови Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах. «А тим часом хотілося б ще трохи пожити, – пише Є. Чикаленко, – щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я ввесь свідомий вік свого життя клопотався і про яку дбав. Всі зайві гроші, що зоставались від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував, …таким чином, не склав собі запасу на старість».

Влітку 1928 року шлункова хвороба відновлюється, доводиться знову піддатися операції в Празі. Повернувшись до Подєбрад після операції, Є. Чикаленко живе в тяжких матеріальних умовах. У 1929 році помирає Юлія Миколаївна. Навесні цього ж року Євген Харлампійович, дізнавшись про арешт молодшого сина, знову заслаб (відкрилася виразка), його забрали до загального шпиталю, де 20 червня 1929 року він помирає. 25 червня тіло його, як він і заповів, було спалено в крематорії. Помираючи, Євген Чикаленко просив, щоб попіл його вивезли на Україну після її визволення і там розсипали по полю. Урна з попелом вціліла і, за свідченням онука Євгена Івановича Чикаленка, зберігається в Подєбрадах…

Марії Вікторівні Євген Чикаленко залишив кононівський будинок, дачу під Алупкою і всі документи на все майно, яке в нього було. Вона жила разом із родиною найменшого сина Івашка. Померла Марія Вікторівна в 1932 році в Києві і похована на Лук’янівському кладовищі. Сина Петра, який був секретарем посольства УНР у Стамбулі, знищили більшовики. Доньки Ганна та Вікторія встигли виїхати до Німеччини. Син Левко, який був членом Малої Центральної Ради, став професором археології і більшу частину життя прожив у США. Прах Левка Чикаленка за його заповітом був перевезений в Україну: частину його розвіяли в Перешорах під столітньою грушею, на яку він залазив у дитинстві, а частину поховали на сільському кладовищі…

Євген Чикаленко дуже любив степ, степові простори відбилися і на його вдачі. Навіть на еміграції він ніколи не скаржився на життя. Але навесні його брала туга за степом. Він писав, що краще б йому жити у великому місті, бо там не чути жайворонків, а то, як почує навесні жайворонка, то ледве може витримати. Ранньої весни під час оранки і сівби він завжди був на перешорських степах, а провесну в степу ні з чим не можна зрівняти і не можна забути.

«Не знаю, може, через те, що я виріс у Перешорах, але ніде я не почуваю себе так добре, як тут. Бував я по Європі, бачив багато гарних краєвидів, але ніде, мені здається, нема ліпше, як в Перешорах ранньою весною, коли зазеленіє степ і заспівають жайворонки, що здається, висять у небі на невидимих ниточках. Або літом, коли поналивається колос і вітер гонить по збіжжю хвилю за хвилею, як на морі… Або в спеку, в далечині здається, наче все поняла вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудовання. Люди кажуть, що то святий Петро вівці пасе. А ввечері, коли сяде сонце та зійде місяць, застрекочуть степові коники-цвіркуни! Чув я на своїм віку багато всякої музики, але ліпшої не чув!»

«Легко любити Батьківщину до глибини душі, спробуйте любити її до глибини своєї кишені», – казав Євген Чикаленко. Українське національне відродження було тією ідеєю, яка панувала над усім його життям. І важко собі уявити нашу національну культуру без імені Великого Мецената – Євгена Чикаленка.

img002

Використані матеріали «Спогадів» та «Щоденників» Є. Чикаленка;

листи Є. Чикаленка до В. Винниченка, видані професором Н. Миронець;

інтерв’ю В. Є. Панченка та Є. І. Чикаленка;

інтерв’ю І. Кошової «Слідами Великого Мецената.

Інтерв’ю з Є. І. Чикаленком».

Можливо Вас зацікавить