Марко Вовчок: Секрети успіху в любові (частина І)

KKI_015319_03847_1_t218_165446
besplatka_728_90_ukr

«Найголовніша хиба її – коли се взагалі хиба жінки! –

була страстність, але ся хиба нітрохи не вперечує

її літературної заслуги, епохальної в свій час»

М. Павлик.

 

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

Цей вірш, присвячений Марку Вовчку, пише Тарас Шевченко на пам’ять 24 січня 1859 року. Третє видання «Кобзаря» (1860 року) виходить із дарчим написом «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Про Марка Вовчка Шевченко вперше дізнався в Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання. Згодом знайомиться з її збіркою «Народних оповідань» і робить у щоденнику захоплений запис: «Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина… Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги».

Марія Вілінська, знана в українській літературі під псевдонімом Марко Вовчок, – талановита письменниця, єдина, словами С. Павличко, в кінці 1850-х років жінка в українській літературі. Нею захоплювалися, її боготворили, кохали, ревнували, ненавиділи і проклинали. Вона і досі залишається загадкою. Росіянка за походженням, вона дебютувала в українській літературі, швидко завоювала письменницьку славу і посіла місце поруч із Т. Шевченком і П. Кулішем. І водночас вона довгий час залишалася однією з найяскравіших постатей російської аристократичної еліти («Какая Вы русская – боже мой, – русская до мозга костей! Здесь в Париже это чувствуется еще сильней; русский тип вырезывается на иностранном фоне страшно резко и ярко. Сколько в этом типе дурного и сколько хорошего!», – писав Костянтин Кавелін). Вона зневажала умовності, грала фатальну роль у житті багатьох українських і російських літераторів, роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток. Була байдужа до критики («Я …непростительно, по мнению приятелей, равнодушна ко всякой критике благосклонной и даже зверской…») і ніколи не переробляла своїх творів (у листі до сина Богдана Марковича вона писала: «Ни сокращать, ни переделывать не буду. Никогда этого не делала. Пока пишешь – ничего, но раз написалось – становиться противным, бледным, жалким. …Пишущий, конечно говорю о себе – никогда не доволен написанным и в чужой критике уже не представляется ничего ужасного. Можно пожалеть о своей неталантливости, поволноваться своим неумением выразить то, что так жаждал выразить – это понятно, но лезть на стену!»).

Обстановка, в якій виховувалася Марія Вілінська, була спрямована на іноземний аристократизм у побуті (музика, німецька, англійська, французька мови) – все це сприяло формуванню образу спокійної, врівноваженої, з плавними рухами дами, розвитку гострого розуму і спраглої ерогенності – якостей, які згодом стануть такими звабливими для закоханих у неї чоловіків. Часто сучасники характеризували її як холодну, спокійну, замкнену, незбагненну у вчинках («Непостижимость Ваших поступков превышает все соображения самых отважнейших умов!», – писав І. Тургенєв), розсудливу, загадкову, мовчазну («мовчуще божество!», скаже про неї П. Куліш; «Я наче стою перед мармуровою статуєю, не знаючи, заговорить вона коли-небудь чи ні… Це справді дивно, що з нас обох – чоловіка й жінки – саме чоловік більш балакучий», – писав до Марії Ж. Етцель). Вона подобалася чоловікам і вже з першого погляду приваблювала їх, викликала кохання, сама залишаючись спокійною. «Її спокій хвилює, – писав В. Петров-Домонтович. – Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі».

Марко_Вовчок_м

Народилася Марія Олександрівна Вілінська 22 грудня 1833 року в збіднілій дворянській родині в Єлецькому повіті Орловської губернії. Батьки її були людьми освіченими, любили спів і музику. Разом із братами дівчинка здобула початкову освіту. Мати в одному з листів до Марії, згадуючи про її народження, писала таке: «Мати моя, ця свята жінка, повністю розділила зі мною все моє щастя – і скільки любові, турботи і надії зустріли тебе при появі на світ божий!.. Мати бачила і передбачала в тобі красуню – мені здавалося, що душа ангела світиться в очах твоїх…»

Найбільшою ж радістю для маленької Маші були приїзди батька, бойового офіцера, який часто розповідав їй про хутори і села Чернігівщини, де в літні місяці перебував його Сибірський гренадерський полк, про український степ, пісні, побут («…розповіді батька про його службу на Чернігівщині, де протягом кількох років був розквартирований його полк, з часом трансформувалися в її свідомості як роки дитинства і юності О.О.Вілінського», – пише онук письменниці Б. Лобач-Жученко). Під час приїздів батька маленька Маша забувала і бабусю, і маму. Однак їй судилося дуже рано пережити травму від несподіваної смерті батька (Олександр Олексійович серйозно захворів, у березні 1840 року подав у відставку, а влітку того ж таки року помер у віці 39 років) і нового шлюбу матері. Вітчим («руїнник, бешкетник, п’яниця, картяр», «особливо страшний і несамовитий в п’яному вигляді», – писав В. Петров-Домонтович) вів розгульне життя і розорив родину (в 1850 році в листі до О. Марковича Марія так опише свої враження після багаторічної відсутності в домі матері в Єльці: «Как нечисто все, как нехорошо, грустно, грустно было. …Бедность ужасная… Везде грязь, пыль, все переломано, разбросано, ты не можешь представить, как неприятно это поразило меня. …Грустно, что дети (йдеться про молодшого брата Марії Дмитра Вілінського, зведену сестру по матері Віру Дмитрієву і дітей другого чоловіка матері Дмитрієва – Аврелію і Воїна. – І. К.) так приучены к беспорядку, что не обращают на него никакого внимания»). Отже, родина розпалася: мати віддала Марію і Валеріана під опіку родичів, при собі залишила тільки дворічного Дмитра. Марія ж більше ніколи з матір’ю не жила.

У дванадцять років її віддали до приватного пансіону мадам Мортеллі в Харкові. Кожна доба тут була розписана з точністю до хвилини, за провини вихованок карали голодом і страхом. Волелюбна і принципова Марія Вілінська не витримала і втекла… за три місяці до закінчення пансіону. Вимушене сирітство спонукає Марію до мандрів по родичах – вона їде жити до тітки Катерини Мордовіної в місто Орел. Тут її чекала, словами В. Агеєвої, «непевна, принизлива роль чи то вихованки, чи гувернантки у багатому, респектабельному домі тітки, де для дівчини не знайшлося навіть окремої кімнати» – лише куток і ліжко за перегородкою.

На думку Н. Зборовської, саме тому у своїх любовних історіях Марко Вовчок передусім шукатиме символічного замінника батька. Про наявність у її психології дуже сильного батьківського комплексу свідчить її потяг до старших чоловіків. Опанас Маркович (старший на 11 років), Іван Тургенєв (на 15 років), Пєр-Жуль Етцель (старший на 19 років) – три визначні «батьківські» постаті в її любовних історіях введуть її у три різні літератури: українську, російську і французьку. До речі, закоханий П. Куліш був старший за Марію на 14 років, Костянтин Кавелін – на 15 років (в одному з листів до Марії він писав: «А какой я старик, – боже ты мой! Только и живу головою, куда ушло все из всего организма, что было получше и поживее. …только голова и осталась живая, сочувствующая, бунтующая, протестующая, страстная! Все остальное состарилось»). А ось із цього приводу фрагменти листів І. Тургенєва («…Вы молоды. Самая Ваша тоска, Ваша задумчивость, Ваша скука – молоды. Мы, например, с Вами во многом сходимся: одна только беда: Вы молоды – а я стар. Вы еще вносите новые суммы – а я уж подвожу итоги. Я не жалуюсь на это: всему свой черед…») і П.-Ж. Етцеля («Вона ще у розквіті сил, вона майже юна, а тобі сто років. Її молоде серце не розуміє, що ти думав про неї більше, ніж про себе. Воно не розуміє, що ти не можеш себе переконувати, ніби ти супроводжуватимеш її до останніх днів її життя, бо за законами природи ти залишиш цей світ набагато раніше від неї»).

На одній із вечірок у домі тітки Катерини Мордовіної, коли Маші було лише 15 років, вона знайомиться зі своїм майбутнім першим чоловіком, українським ученим Опанасом Марковичем, який в Орлі перебував на засланні за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. «Високий брюнет з м’якими рисами чистого обличчя, з великими синіми очима, скромно одягнений, що бездоганно говорив французькою мовою і потрясно грав на фортеп’яно, виконуючи українські пісні, був сприйнятий як «знаменитість». На початку 1851 року вони одружилися.

2516

Листи Опанаса Марковича засвідчують благоговійне схиляння, навіть обожнення, «ідолопоклонство», як згодом напише П. Куліш, перед Марією («Но ты будешь мне всегда что слезинка, омывающая соринки с глаз и горечь с сердца»; «Милая, милая, любочка, ясочка, сердце», «моя ясочка – Манюпулечка»; «Милая! …теперь я не могу видеть и слышать … и подержать твою головку на дружеской руке и любо глянуть в глаза, прояснить потускнелый взгляд и… Маня, Маня! Далеко ты, нет, близко: вот у меня на руке, в сердце, в молитве. С такими ли чувствами, как наши теперь, жалеть, что не видимся …Ясочко моя! Бог з тобою! …Твой Афанасий»). І водночас у його листах-повчаннях присутній надто сильний виховний момент.

Її ж листи – спокійно-стримані, у них: роздуми про себе, свій характер, опис того, що і хто її оточує в місці перебування, згодом додадуться розповіді про сина Богдана і письменницький успіх, про справи з виданням книжок, про роботу і обов’язково про гроші. «…Милый Афанасий, – писала Марія. – Отчего это у меня такой странный характер, все, мне кажется, я испытала, о чем бы я ни слыхала и ни видала, и все кажется мне не так страшным, как другим, все как будто бы обыкновенно. Равнодушие ли это, упование ли, что все изменится к лучшему, или я уверенна, что могу все перенести. Я иногда воображаю все возможные несчастия, и нет ни одного, которого бы я не могла перенести; мне кажется, я бы перенесла все со спокойствием, и сказать ли? – с радостью, как искупление всех ошибок невозвратимого прошедшего, даже будущего».

Отже, упродовж 50-х років Марковичі живуть у Чернігові, Києві, Качанівці, Немирові. Опанас Маркович не переймався посадами і грошима, його покликанням було збирання народних пісень і звичаїв. Разом з Опанасом ходила і Марія по базарах і селах, слухала кобзарів і лірників, вивчала народний побут, обряди й повір’я, записувала пісні, казки, прислів’я і загадки. Вісім років наполегливого вивчення української мови, історії, фольклору завершуються виданням 24-річною дружиною Марковича збірки «Народних оповідань» і визнанням її першою жінкою-письменницею в українській літературі. Нікому не відома за межами Немирова дружина вчителя географії провінційної гімназії вмить стає першорядною письменницею.

«…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!»; «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. Як по нашому темпераменту була непривітна, негаряча. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..»; «Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..», – писала в «Споминах про Марка Вовчка» Ганна Барвінок – дружина Пантелеймона Куліша, який у 1857 році в Петербурзі редагує і видає «Народні оповідання» і придумує для Марії псевдонім «Марко Вовчок». Того ж таки року Марко Вовчок з чотирирічним сином Богданом уже гостювала в Кулішів у Мотронівці, а в січні 1859-го Марко Вовчок із чоловіком та сином переїздить до Петербурга і стає окрасою столичних літературних салонів. Серед її наставників і залицяльників: Тарас Шевченко, Іван Тургенєв, Микола Макаров. Однак першим і єдиним хотів бути Пантелеймон Куліш. «Тепер Марко Вовчок коло мене, – писав П. Куліш. – Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує…».

Panteleimon_Kulish

У стосунках з авторитарним і деспотичним П. Кулішем Марко Вовчок зберігала дистанцію. Він же божеволів від кохання. «Давая слишком много, я не хочу получать слишком мало, – писав він. – В вашей душе холод… Довольно мне терзаться безумным увлечением к женщине, не способной любить горячо!»; «…зная великость любви моей, вы не смогли преодолеть известного вам слабого чувства. …меня ужаснула перспектива безотрадных моих желаний, надежд, я решился отступить, пока еще не сошел с ума. Оставьте же мне хоть братскую расположенность… Расстанемся как друзья, если не могли сойтись как любовники. … Мы, чуждые наслаждений физических, знали сладострастие высоких мыслей. … Преданность во мне не уменьшится и тогда, когда бы я увидел вас в объятиях другого (если страстная любовь овладела наконец и вами). …Вы совершили со мною чудо: ко мне еще раз возвратилась было юность моя, я опять воспламенился чистою, глубокою любовью, я снова познал муку горячих слез, я еще раз побывал на небе и в аду…»

У 1859 році П. Кулішеві таки й справді довелося «побачити» Марка Вовчка в обіймах іншого. Попередньо домовившись із нею про зустріч, Пантелеймон Куліш їде до Берліна. Напружено чекає, небезпідставно ревнує її до І. Тургенєва і навіть думає про самогубство. «Она сперва увлеклась мною, как чем-то выше других людей, – пише він, – а когда встретила человека, который показался ей еще выше, она охладела ко мне, но, охладев, продолжала держать меня, бог знает почему и для чего, очень близко подле себя. Она никогда не давала мне разувериться в ее любви. Ее легкомыслие и изменчивость погубили меня. Жизнь мне опротивела. Я холодно решаюсь прекратить ее».

До Берліна, де її чекав П. Куліш, Марко Вовчок приїздить із сином Богданом і в супроводі …Івана Тургенєва.

Turgenev_by_Repin

«Я ему не завидую, я почти радуюсь их сближению, – писав П. Куліш. – Может быть, в этом сближении – мое спасение от величайших бедствий, которые постигли бы меня при ее вечно загадочном душевном состоянии. …Она привыкла обманывать и едва ли вдруг бросит привычку многих лет. Фальшивое положение ее к мужу изуродовало ее характер. Я бы желал, чтобы она открыто жила с Тургеневым. …Стыдно будет Тургеневу, если он допустит ее до двусмысленной роли!».

П. Куліш бажав, щоб Марко Вовчок належала тільки йому, а вона воліла належати тільки собі. У коханні, словами В. Петрова, П. Куліш «змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, – вона лишалася спокійною до байдужности. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитости. …Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хору стурбованість».

«Виїхати, не побачившись з нею, нема для чого: між нами залишилось би щось вороже, – писав П. Куліш. – У мене ж її білизна, у неї мої гроші. Ми зустрінемось і розлучимось друзями. Я можу залишитись з нею в Берліні одну годину. …Мені дуже цікаво знати всі подробиці другого її роману. Певне, й вона сама розповість мені багато цікавого вільно й невільно. Стежити за нею завжди буде для мене цікаво. Доля цієї жінки рідка». Ображений П. Куліш повертається до Росії і разом із дружиною їде у подорож по Волзі.

Усі ці події відбувалися в травні 1859 року, а вже в жовтні цього ж таки року 26-річна Марко Вовчок зблизилася з молодшим від неї на три роки Олександром Пассеком.

29413986

«Вы пришли проститься на железную дорогу, мой милый, милый друг, и мы не увидались, – поезд уже тронулся – я на мгновение увидал вас, кинулся к окну – еще раз видел, но даже взоры наши не встретились, – писав до Марії О. Пассек. – Вы понимаете, как мне грустно, тяжко было, с каждой минутой я был все дальше и дальше от Дрездена, где встретил столько симпатии, столько нежного сочувствия, где обновился душою. Благодарю всем сердцем за те светлые минуты, которые вы мне дали… Мне становилось тяжело – когда явились вы. Сама судьба спасла меня. Вы каким-то внутренним чувством поняли меня, …я услышал родной мне голос, как бы отклик души моей – и с чистой верой и преданностью спешил на него. … Я ожил душою, и вы мне стали милы и дороги. …Я верю вам. Я готов снять покров перед вами с всех тайных изгибов души… Прощайте, мой добрый, дорогой друг – помните душою любящего Вас. Ал. Пассек».

577962103

«Я люблю тебя, мой друг, и много, верь мне, – писала Марія. – И всегда, и везде. Не будешь получать писем, не думай, что моя любовь изменяется. … Я всегда буду любить тебя, мой дорогой и милый, и оттого не меньше, что замуж если за тебя не пойду. Мне замуж идти помешает Афанасий Васильевич, которому это будет хуже смерти, а потом, мое сердце, будешь ли ты счастлив со мной как с женой? Говорят, все проходит, и как часто я сама видала, что все проходит».

Олександр Пассек всупереч волі своєї матері і занедбавши слабке здоров’я, по кількох тривожних роках позашлюбного співжиття з Марком Вовчком у 1866 році помирає від сухот («Письменниця рвалася в Росію, – пише в спогадах Б. Лобач-Жученко, – але повернення відкладалося через хворобу її невінчаного чоловіка О. В. Пассека, який повільно згасав од сухот. …О. В. Пассек помер у неї на руках у вересні 1866 року в Ніцці…»). Графиня Катерина Юнге після відвідин Тетяни Пассек з обуренням записала в щоденнику таке: «Всему этому виновата Маркович! Она совершенно увлекла старшего Пассека… И что в этой женщине, что все ею так увлекаются? Наружностью – простая баба, отпечаток чего-то обычного; противные белые глаза с белыми бровями и ресницами, плоское лицо; в обществе молчит, никак ее не разговоришь, отвечает только «да» и «нет»… А все мужчины сходят по ней с ума: Тургенев лежит у ее ног, Герцен приехал к ней в Бельгию, где его чуть не схватили, Кулиш ради нее разошелся с женой, Пассек увлечен до того, что бросил свои занятия, свою карьеру, исхудал весь и уезжает с нею, несмотря на то, что брат только начал поправляться после горячки, а мать захворала от горя. М. умеет так сделать, что ее поклонники во всем заступаются за нее: она бросила мужа, прекрасного человека, – говорят: «он ее не достоин»; бросила ребенка, держала его, как собаку, в кухне – говорят: «ее душа слишком возвышенна, чтобы удовлетворяться мелочью жизни». Как меня возмущает эта женщина! Где же справедливость, когда такие творенья живут на земле, чтобы портить жизнь другим!»

До речі, слід сказати про таке подвійне ставлення до Марка Вовчка з боку жінок і чоловіків: тоді, як перші не розуміли, засуджували, другі кохали, виправдовували, захоплювалися і розуміли (наприклад, фрагмент із листа П. Анненкова до І. Тургенєва: «Я не можу нахвалитися нею. Чи Ви їй наговорили хорошого про мене, чи жіночий розум, якого в неї безодня, вказав їй, що робити, – тільки вона зустріла мене з добродушністю й відвертістю, які підкоряють людину»). Чи не єдиним із представників чоловічого «табору», хто до кінця життя продовжував обливати Марка Вовчка брудом і викривати її натуру, був ображений П. Куліш («І вовк… Ні, се була вовчиця, / А тілько прозвано вовчком… / І не вовчиця, а лисиця / З єхидним ницим язиком… / Тихесенько, мов тінь, ступала, / Хвостом слід вовчий замітала, / І кралася не до курей, а до сердець прихильно-щирих, / До розумів святих-правдивих, / Губила між людьми людей»). Проте, як згодом (у 1893 році) напише Марія, «и прежде я была равнодушна к брани, а теперь мало трогает и клевета». А в одному з листів до сина Богдана в 1887 році вона ніби відповідає на ці слова П. Куліша: «…всю мою жизнь я не наставляла нигде лисьих шкур и сколько из-за этого было мне горя и на меня клеветы, а все вот трудно следовать советам благоразумия, все так и лезет в душу пословица – по правді роби, по правді і очі вилізуть. Пословица гласит, собственно, что «очі» все-таки «вилізуть», но, невзирая на ее сатирический смысл, она всегда двинет меня в сторону правды».

Як свідчать листи, Марія тяжко переживала смерть О. Пассека і довго не могла оговтатися від цієї втрати. В листах до Володимира Пассека (брата О. Пассека), який, за її словами, «один остался нам близок и один не мешал», вона писала: «Невыносимо мне без моего Саши. Все осталось в мире по-прежнему, …но все потеряло для меня радость свою. Может еще много я перечувствую, но уже от радости прежней не встрепенется сердце. Отчего я не могу еще хоть раз обнять его и перенести хоть, как в последнее время с постели на диван. Я ведь еще чувствую живого, тяжесть его тела, его дыхание, – чувствую так живо, что сердце у меня как тогда бьется, как бы лучше его перенести, как бы не уронить. Чужая рука ни одного разу не коснулась его, и до конца он все желал видеть меня. А я как подумаю, что уже его не увижу, не услышу, не могу ни спросить его, ни сказать ему…»

Листувалася Марія і з матір’ю Олександра, Тетяною Петрівною Пассек. В одному з листів вона писала: «Я благословляю его, моего единого и верного друга, за каждое его слово, за каждый взгляд, за каждый совет и желание. Благословляю всю жизнь нашу, от первого мгновения, когда увидела его, до последнего, когда с ним простилась»…

Використані матеріали праць

Є. Нахліка «Подружнє життя і позашлюбні романи

Пантелеймона Куліша»,

Н. Зборовської «Код української літератури»,

В. Петрова-Домонтовича «Романи Куліша»,

В. Агеєвої «Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність»,

Б. Лобача-Жученка «Про Марка Вовчка.

Сторінки до біографії письменниці»,

С. Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)»,

К. Юнге «Воспоминания»,

«Листи до Марка Вовчка»,

«Листи Марка Вовчка»,

Р. Чопика «Вовчок»,

О. Терещук «Коханці Марко Вовчок»,

Г. Богородиченко «Марко Вовчок – фатальна жінка

української літератури»,

О. Чуприни «Марія Маркович зводила з розуму чоловіків»,

І. Сюндюкова «Обличитель людей неситих».

Марко Вовчок: штрихи до портрета»,

вірш Т. Шевченка «Марку Вовчку».

 

 

 

 

 

 

 

Продовження читайте в наступному номері.

Можливо Вас зацікавить