Марко Вовчок: Секрети успіху в любові (частина ІІ)

marko vovchok
besplatka_728_90_ukr

У 1860 році, покинутий Марією, Опанас Маркович сам повертається із Західної Європи (в одному з листів 1862-го року він пише до дружини і сина: «Спасибі за любі, ласкаві, хоч і журливі листи. Книг я й досі не получав, кватирю наняв… туди, як бог принесе, і прямуйте. … Далі все скучніш, все жальніше становиться за вами. Чи бог не приведе оце і побачити вас. …Друженьки мої, наважтеся та мерщій приїжджайте. Трудно становиться далі без вас. …Ваш навіки Опанас. …Чом Богдась до мене слова одного не напише? Я боюся, чи жив він?»). Не дочекавшись дружини і сина, Опанас Маркович у 1867-ому році помирає в Чернігові.

Мандруючи з І. Тургенєвим Європою Марко Вовчок ще деякий час зберігала з ним близькі стосунки. Під його впливом вона переходить в російську літературу, пише «Рассказы из русского народного быта». «Хто читав українського Марка Вовчка, – писав І. Франко, – той, хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка на дивне диво зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганічна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи… Так і чуєш, читаючи ті оповідання, що вони неначе переклади з якоїсь іншої мови, рідної і натуральної мови авторки».

Іван Тургенєв знайомить Марка Вовчка з П’єром-Жулем Етцелем, французьким письменником, другом і видавцем творів Жуля Верна. З 1866 року майже на сорок років Марко Вовчок стала постійним співробітником його журналу і отримала виключне право на переклад Жуля Верна в Росії. Закоханий Ж. Етцель назве Марію своєю «донею». «Моє дороге велике дитя», «люба велика нерозумнице», «любий друже» – звертається він до неї в листах. Він адаптує до місцевого читача її повість «Маруся», яка за декілька років буде перевидана у Франції понад 20 разів.

«Ах, любий, любий друже, – писав Ж. Етцель. – Мене відмолодила ніжна пристрасть до вас. Певно, хто любить, ніколи не старіє. Надія на те, що ми з вами побачимось, спогади, які для вірних сердець замінюють справжнє життя, – ось що дає мені сьогодні … можливість оновлення… Хіба не добре відчувати, що вас ніжно кохають? Я вірю у вашу прихильність, вірю більше, ніж ви самі… Де ваше серце? Або ваші думки саме зараз, коли я вам пишу? Чи мене зовсім немає в них? Чи, може, в ту секунду, коли я мрію про вас, ви думаєте про мене не більше, ніж про місяць чи про торішній сніг? …Цілую вас, обіймаю вас своїми ручищами. Ваш друг Жуль Етцель».

У листах Ж. Етцеля – романтична закоханість, пристрасть, бажання завжди вислухати і допомогти, спогади про прекрасні миті спілкування з Марією, мрії про нові зустрічі і водночас реалістичний аналіз її слів, вчинків і почуттів («Ваше мовчання нагадує небуття. І коли я пишу, все більш і більш дивуючись Вашій німоті, я починаю питати себе: навіщо ти пишеш людині, яка не існує і не хоче існувати?»; «Завжди є щось туманне, недоговорене у Ваших словах, коли йдеться про факти, про реальні речі. У Вашій голові чітко окреслюється лише уявний світ»). Ж. Етцель пише про різність їхніх бажань: «Воно (її молоде серце) не розуміє, що ти не зміг просити її пожертвувати тобі все своє життя. Для нього любов – це пристрасть, для тебе – самозречення. …Ти хотів би, щоб вона була вільна навіть у коханні, нічим йому не жертвуючи, а вона мріяла бути рабинею». Він закоханий, але водночас відчуває, що Марія ніби роздвоює його психіку («Я відчуваю, що серце моє цілком належить Вам. Я чекаю години, яка нас з’єднає, але я прагну будь-що відокремитися від Вас морально»), підозрює, що в той час, коли він «о 6-й годині з половиною 30 вересня» мріє про неї, у її думках його зовсім не існує («Де Ваше серце? Або Ваші думки саме зараз, коли я Вам пишу? Чи мене зовсім немає в них? Чи, може, в ту секунду, коли я мрію про Вас…, Ви думаєте про мене не більше, ніж про місяць чи про торішній сніг?»).

Отож І. Тургенєв згодом був покинутий, як і Пантелеймон Куліш. У лютому 1861 року він пише їй «свирепые» письма («Третьего дня Вам написал свирепое письмо, милая Марья Александровна… я пересолил с намереньем – а то бы ничего не вышло. Но основание моего письма справедливо (очевидно, цей лютий лист був написаний після розмови І. Тургенєва з матір’ю О. Пассека, яка всіляко хотіла припинити стосунки свого сина з Марією. – І. К.) – …Вам нельзя продолжать идти по той же дорожке»). В листі від 22 травня 1861 року він, докоряючи їй за короткі листи-записки, в’їдливо запитує «что делают спутники (мова йшла про С. Єшевського і О. Пассека. – І. К.), есть ли у Вас еще спутники» і так само в’їдливо закінчує: «поклонитесь – если есть кому кланяться». У 1861 році Марко Вовчок знайомиться з Миколою Добролюбовим,

Добролюбов_Микола_Олександрович

який, закохавшись, пише про неї велику статтю і, як ще донедавна І. Тургенєв, турбується виданням її творів і бере на себе її фінансові справи, як писав до Марії закоханий Ж. Етцель, «коли ніжно любиш людину, то повинен бути певним, що вона не має клопоту з грошима».

1867-ого року після смерті Олександра Пассека Марко Вовчок повертається до Петербурга… і на вокзалі зустрічає свого троюрідного брата, відомого критика Дмитра Писарева. 34-річна Марія Маркович поринає у нові стосунки.

220px-Dimitri_Pisarev

«Милая, хорошая моя Маша! Написавши это восклицание, я задумался с пером в руках. Не знаю, что я тебе хотел сказать, не умею ясно выразить, о чем я думал. Но основной мотив был все тот же: люби ты меня, а уж я тебя так люблю и еще так буду любить, что тебе, конечно, не будет холодно и тоскливо жить на свете», – писав до Марії Д. Писарєв. «Я весь целиком отдался тебе, я не могу и не хочу возвратить себя, я не существую и не хочу существовать вне тебя, и в то же время я всегда вижу, что над моею головою существует опасность разрыва наших отношений. И эта опасность всплывает тогда, когда я менее всего ее ожидаю. Если бы ты знала, как мне грустно. Мне нечего сказать тебе про нас. …Обнимаю тебя. Любящий тебя Д. Писарев».

Під впливом Дмитра Писарєва Марко Вовчок перекладає російською «Походження людини» Ч. Дарвіна і «Життя тварин» А.-Е. Брема. Однак стосунки ці закінчилися дуже трагічно. Поїхавши з нею на інтимний відпочинок, Дмитро Писарев потонув, купаючись у Ризькій затоці, в липні 1868 року. «В моей жизни ничто не сбивало меня с принятой дороги и, хотя часом бывало трудно, я все-таки шла по ней и в том, что зовут слабостью, ни я сама, ни другие, не упрекнут меня, но я … уверенна, что тогда только и счастье женщине, когда она так верит, как любит, что покоряется во всем любимому человеку», – писала Марія Вілінська.

Після повернення до Петербурга Марко Вовчок співпрацює в журналах «Отечественные записки» і «Русское слово», пише російською повісті «Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869 – 1870), «Теплое гнездышко» (1873), «В глуши» (1875), «Отдых в деревне» (1876 – 1899), багато перекладає з французької. У 1870 році Марія береться за укладання й редагування журналу «Переводы лучших иностранных писателей» і, залучаючи до перекладацької роботи інших письменниць, підписує переклади власним прізвищем. Викриття сталося після виходу перекладу казок Андерсена. Марка Вовчка звинуватили в плагіаті. Її репутація перекладачки й письменниці зазнала краху. В листах до Ф. Лазаревського восени 1877 року вона писала: «Если бы Вы знали, как я рвусь из Петербурга и до чего мне опротивела петербургская суета. Даже не работается здесь. Только и думаю теперь, как бы поскорее бежать подальше куда-нибудь в степь, где бы не встречать ничего похожего на здешние лица, нравы, суету и ложь». Марія виїздить із Петербурга в провінцію і продовжує писати російською. «З 1875 року, – пише Б. Лобач-Жученко, – визріває план залишити назавжди Петербург, порвати з літературою, відійти від давніх знайомих, оселитися в провінції».

У 70-х роках Марію оточують юні чоловіки, «студентська «колонія» (з листа Марії до В. Єракової: «Мы живем здесь целой колонией и очень мирно, и хорошо. Всех нас, в полном сборе, было 11 человек, из которых трое принадлежало к прекрасному полу, а теперь осталось 7»), друзі-однолітки її сина, які один за одним закохуються в неї. Б. Лобач-Жученко пише: «Удома вона була оточена закоханими в неї членами «колонії». То були Анатолій Ген, студент Військово-медичної академії, на прізвисько Доктор, Ваня Лебедєв, якого називали Іваном-царевичем, і Миша Жученко – Красна дівиця. Саме йому вона віддала перевагу». Отже, обрала 38-річна Марко Вовчок 22-річного Михайла Лобача-Жученка, який був старший від її сина лише на два роки, і навіть видала позашлюбну дитину свого сина Богдана за власного сина в шлюбі з М. Лобачем-Жученком. «Ця дитина, – пише Н. Зборовська, – стане своєрідним несвідомим маневром досвідченої жінки для зміцнення нової сім’ї з юним чоловіком». Лише в серпні 1894 року, коли Борис Лобач-Жученко виїздив до Петербурга на навчання, Марія передала йому документи і змушена була розповісти про таємницю його народження й усиновлення.

Отож, у 1878 році Марія і Михайло Лобач-Жученко одружилися. У листах Марії до другого чоловіка протягом усього періоду їхнього листування і подружнього життя звучить туга за ним, бажання повернутися якнайшвидше додому, безмежна турбота і запевнення в любові вірній і навіки: «Милый мой друг, доброй тебе ночи. …Если бы это правда, что души наши летают куда угодно, я бы сейчас отправила свою… к тебе и она бы тебя поцеловала в оба глаза, как теперь это мысленно делаю. …Обнимаю и целую тебя издали, мой дорогой друг»; «Глупенький, что спрашиваешь, люблю ли я тебя, а сам этого не знаешь до сих пор. Не знаешь даже, что раз я полюбила, то уже не разлюблю».

Вона турбується ним, як мати дитиною («А не холодно ли тебе будет ехать? Не прислать ли тебе твое теплое пальто? Береги себя, мой милый Мишечка, не простудись. Обедай хорошенько, не жалей ничего для себя, если меня хоть капельку любишь. Не скучай, не читай чересчур много. Старайся, чтобы эта поездка тебя укрепила. Езди куда-нибудь гулять. …Пей вино. Бедненький мой непаинька, один там сиротою, некому его покоить и беречь. Помни, милый, что ты дороже всего и береги себя. Приезжай здоровый, и как хорошо заживем опять. Крепко, крепко тебя обнимаю и не хочу пускать. Твоя Маруся»).

А ось фрагменти листів, писаних більш як через двадцять років: «Давай сюда свои милые глаза, я их поцелую, и свою дорогую голову, усталую, тяжелую от всяких дум, и отдохни около своей неизменной, своего верного преданного друга. …Милый, милый, я ведь там, около тебя. Если вспомнишь днем, проснешься ночью, всегда, всегда скажи себе: она тут, со мною. …Обнимаю тебя не тысячу раз, а обнимаю и так остаюсь долго, долго, пока тебе не станет полегче»; «Да, милый, пусть хоть в Камчатку вместе, вместе хорошо и в Камчатке, но не вместе везде в самой благословенной местности нет радости и покоя».

Однак саме в цьому шлюбі Марія Лобач-Жученко перестане бути письменницею. У 1883 році в листі до вже хворого Жуля Етцеля вона так описала своє життя: «З того дня, коли я з вами познайомилася, я не припиняю благословляти випадок, що привів мене до вас, і благословляти вас. Я вас і зараз благословляю і плачу так, як вже давно не плакала. …Ви просите в мене портрет, але я його не маю. То не так легко примусити себе зробити свій портрет у цьому краю, більш дикому, ніж інші землі великої Росії. Чи знаєте ви, любий друже, що протягом багатьох місяців я не мала можливості побачити своє обличчя у дзеркалі, а щоб зачесатися, я використовувала маленьку лупу і, уявіть собі, з часом я настільки до цього звикла, що коли опинилася перед справжнім дзеркалом, то ледве себе впізнала. Якби я вам про все це усно розповіла, ви б голосно сміялися і знайшли багато чого сказати про моє обличчя, що не стає гарнішим, відбиваючись у лупі. Чи не так? Моє залізне здоров’я протистоїть усьому… Зараз я живу в напівдикому місті, оточеному степами, у яких бродячі калмики випасають свої отари, але в ньому є аптека, лікар, пошта. …Живу ізольовано від усіх, все, чого я бажаю, – це бути непомітною і нікому невідомою. …Ось уже 4 роки, як я більше не працюю, і не можу вам передати навіть, як від цього страждаю. У моєму житті наче виникла порожнеча, яку ніщо не може заповнити. Ви знаєте, що я заробляла на життя своєю працею, і…інше існування…не може зробити мене щасливою».

Марко Вовчок у цей період свого життя намагалася ізолювати себе від будь-яких знайомств і забути про свій псевдонім. «Вона найбільше боялася – пише Б. Лобач-Жученко, – щоб на новому місці, де житиме, не дізналися про її минуле, не ототожнювали пані Лобач з Марком Вовчком, яка канула в Лету…». В листі до Ф. Лазаревського вона писала: «…пусть Марко Вовчок исчезнет, как в воду канет, и пусть остается под водою до самой смерти, – это лучшая мера дожить до нее спокойно и много работать». Наприкінці життя син Богдан намагався повернути матір до творчості і знову стати Марком Вовчком, проте Марія цей псевдонім тепер сприймала як страхітливе прізвисько («Письмо твое усугубило мрачное расположение духа, т.е., собственно, не письмо, а предложение поставить вместо имени доктора «Марко Вовчок». Скажу тебе, что большей обиды и огорчения мне невозможно сделать, как вытаскивая снова на свет эту ненавистную мне кличку. Я точно переживаю снова все гадости виденные, все страдания испытанные, когда встречаю случайно где-нибудь эту кличку. Да, запомни это: невозможно мне сделать больших обиды и огорчения, как способствуя тем или другим путем вывести опять эту кличку, заставить ее повторять – с похвалами или бранью – все равно. Если я когда стала бы работать по-прежнему, то только совершенно независимо от прежней клички».

Б. Лобач-Жученко пише, що Марія не хотіла «виступати з новими речами під своїм давнім псевдонімом», а писала про оповідання «початківця», «молодого лікаря», згодом «лікаря Приймо». Були й інші псевдоніми: Я. Канонін, Марк Далекий. В одному з листів до Богдана Марковича в 1904 році вона тричі застерігає: «…конечно, не объявляя моего имени», «ничего не говоря об авторе», «…конечно, без моего имени. Лучше даже, чтоб не знали, кто именно пишет, – скажешь: приятель, знакомый человек Черт Иванович Веревкин». Таке намагання Марії Лобач забути свій псевдонім Н. Зборовська пояснює переживанням у своєму українському минулому неусвідомленої ганьби за фальшиву гру. «…Только елико возможно менее выставляй известную писательницу Марко Вовчок, что я всегда, вечно ненавижу», – писала Марія в 1906 році.

Таємниця Марка Вовчка полягає в її потужній ерогенності, не зафіксованій на конкретному чоловікові. Вона могла успішно розігрувати любов із багатьма чоловіками, адже жоден із них не зачіпав її душу («Вы являетесь мне в виде темного сфинкса, около которого беспрестанно сверкают телеграммы, столь же непонятные», – писав І. Тургенєв). Марко Вовчок – видатна українська, російська і французька письменниця, фатальна жінка, в яку закохувалися найталановитіші чоловіки свого часу, – померла майже нікому невідомою в Нальчику на Кавказі 10 серпня 1907 року.

 

Використані матеріали праць

Є. Нахліка «Подружнє життя і позашлюбні романи

Пантелеймона Куліша»,

Н. Зборовської «Код української літератури»,

В. Петрова-Домонтовича «Романи Куліша»,

В. Агеєвої «Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність»,

Б. Лобача-Жученка «Про Марка Вовчка.

Сторінки до біографії письменниці»,

С. Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)»,

«Листи до Марка Вовчка»,

«Листи Марка Вовчка»,

Р. Чопика «Вовчок»,

С. Цалика «Як Марко Вовчок «літературних негрів» наймала»,

О. Терещук «Коханці Марко Вовчок»,

О. Чуприни «Марія Маркович зводила з розуму чоловіків»,

І. Сюндюкова «Обличитель людей неситих».

Марко Вовчок: штрихи до портрета»,

Є. Сохацької «О «фирме» Марко Вовчок».

Читайте також: Марко Вовчок: Секрети успіху в любові (частина І)

Можливо Вас зацікавить