Моя пам’ять…

thumbnail
Житловий комплекс

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

Н. Виноградська

Я не лише запалюю свічу пам’яті. Я не лише віддаю шану всім, хто став незліченними жертвами того страшного геноциду над українським народом. А ще я кожного разу повертаюся до родинної історії, до моїх далеких предків, долі яких покалічив той ненажерливий монстр – штучний голодомор.

…Маленька дівчинка Тетянка (моя бабуся по батькові) залишилася в п’ятирічному віці круглою сиротою, бо і її батьки, і її сестри та брати померли від голоду в ті далекі 30-ті роки минулого століття. Дівчинку, та й ще з десяток таких як вона, прихистили на колгоспному обійсті, в нашвидкоруч облаштованому дитячому будинку, який вона завжди в своїх розповідях називала «майданом».

Життя сироти не легке, але люди в усьому допомагали та підтримували, та й Тетянка змалку працювала день і ніч. Знала яка вона важка селянська праця. Не цуралась допомагати іншим та гарно вчитись.

Не проста доля дісталась їй… Не знала батьківської ласки, материнської любові, а тут ще й війна…

Не опускала руки, не здавалась, горнулась до людей і сама віддавала їм всю доброту та ласку.

Не знала дати свого народження. Спочатку в сільській раді їй записали 8 березня (за дивним збігом обставин це день мого народження), а потім, коли народила сина (мого батька), записала сама собі дату уродин, яка співпадала з синовою.

Вона любила його понад усе, як згодом і нас з братом та наших діток. Усю любов вкладала, хоч і долю жіночу мала ой не легку… А ще працювала, працювала…Не знала відпочинку… Пекла найсмачніші хліб та пиріжки на селі і завжди ними всіх пригощала… Ніколи не відпускала з двору людину, не нагодувавши її смачним обідом… Бо знала, що таке голод і знала ціну життю та людяності.

Чубіна (Гавриленко) Тетяна, 1945 р.

Я до цього часу ніколи не викидаю хліб на смітник – так Вона привчила… Завжди намагаюся бути гостинною – так Вона наставляла… Ні за яких обставин не втрачаю людських чеснот – так Вона заповідала…

Її не має з нами вже декілька років, а її життєва мудрість і доброта завжди зі мною та моєю донькою… Її вчило життя, а вона вчила нас… Вона завжди шанувала своїх найрідніших людей, хоч і згадки про них були не чіткими, адже вона була такою маленькою, коли їх втратила… Вона несла пам’ять про них по життю і нам це передавала… Вважала, що вона успадкувала таку складну долю, щоб поєднати через себе покоління тих, хто став жертвою того страшного голодомору і покоління тих, кому випало жити в наш час… Вона завжди так гордилася, що цей час мирний… Тому на нас сьогодні лежить велика відповідальність не лише пам’ятати всі безневинні жертви, а й повернути мирне небо над головами нашим дітям та внукам!

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить