«Таким як ти дитина не потрібна!» А що обереш ти: толерантність чи дискримінацію ВІЛ-інфікованих?

vil-snid
besplatka_728_90_ukr

На жаль, ми живемо в суспільстві, яке наповнене стереотипами та осудом. Підсвідомо ми визначаємо людей не подібних собі, із певною особливістю і ставимо на них клеймо, не розуміючи, що на їхньому місці можемо опинитися ми самі. Від такого ставлення часто потерпають люди із соціально небезпечними захворюваннями. Вони страждають від дискримінації, стикаючись із нею вдома, у медичних та освітніх закладах. Замість розуміння та співчуття люди стороняться їх, залишаючи на самоті із проблемою.

Керівник жіночого кризового центру у Черкасах Ольга Волкова розповіла, що ВІЛ-інфікованим особам дуже тяжко пережити шокуючу звістку. І навіть психологам не вдається допомогти людині з ВІЛ побороти стигму швидше, ніж через 3-5 років.

- Дуже важко психологічно пережити, що у тебе ВІЛ-інфекція. Відразу виникає внутрішня стигма: «Я не такий, як всі!», «Мене будуть цуратися люди», «У мене щось страшне!», «У мене СНІД!». ВІЛ-інфіковані люди взагалі не сприймають ВІЛ-інфекцію, вони думають, що у них відразу СНІД – хвороба ХХ століття, яку ще донедавна називали чумою. Це надзвичайно великий удар для людини.

Завідуюча амбулаторно-поліклінічного відділення КЗ Черкаського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом Надія Прокопенко розповіла, як найчастіше реагують люди, коли дізнаються про свій статус:

- У найгіршому випадку — в магазин піде… за мотузкою… Тому що це страшно, це погано, це неправильно. Але така реакція ВІЛ-інфікованого на свою хворобу залежить від політики у суспільстві.

Дискримінація у медичних закладах

642912

Представники ЧОВ ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» розповідають, що люди дискримінують ВІЛ-позитивних через нестачу інформації, що супроводжується страхом заразитися.

У Черкасах є медичні заклади, у яких досі присутня дискримінація людей, що живуть з ВІЛ. З певною нетерпимістю медичного персоналу ВІЛ-інфіковані, як вони розповіли нашому виданню, стикалися у Черкаській міській інфекційній лікарні ЧМР, КЗ «Черкаський обласний протитуберкульозний диспансер» ЧОР та Черкаський обласний наркологічний диспансер. Люди з ВІЛ, яким доводилось відвідувати чи лікуватися у цих закладах, мали справу з лікарями, які без відома пацієнта розголошували їхні статуси: «Ви тут з гепатитом лежите чи з чим?» або «Ви що, не знаєте, що у нього ВІЛ?». Такі нетолерантні лікарі навіть не задумуються про наслідки, адже є різні люди з різною психікою — більш чи менш стійкою, працюють на різних роботах. Тому бувало таке, що пацієнт вже на наступний день виписувався з лікарні через страх розголошення статусу.


Довідково: відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду (стаття 8, ч.2 ЗУ «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»).


Неодноразові скарги ображених пацієнтів ні до чого не призводили, адже як показує практика, до кримінальної відповідальності за розголошення статусу ВІЛ-інфікованої людини (ст.132 ККУ), винні особи притягуються лише в теорії.

fa2b3ff63c24e83476fe37d1bf55aab7

Черкащанин Богдан Тищенко розповів історію про те, коли аналіз на ВІЛ, який він здавав при вступі в навчальний заклад, помилково виявився позитивним. А також навів приклад безцеремонного ставлення медиків до розголошення ВІЛ-статусу.

«Аналіз здавав у Центрі переливання крові у місті Черкаси. Піднявся на другий поверх, підійшов до віконечка і назвав ПІП. Щось там пошукали і вголос між собою: «А, це той, в кого позитивно!» А потім з абсолютним спокоєм і навіть нотками гри заговорили до мене:
- Ось, Тищенко, так?
- Так.
- У вас тут обведено червоним, результат позитивний, тримайте!
Я не зрозумів відразу що і до чого, перепитав, що це значить? У відповідь: «Результат показав позитивний на ВІЛ. Не хвилюйтесь, з усіма буває, люди з цим живуть довгі роки!»
Як я спустився до автомобіля, до цього часу не пам’ятаю. Коли батько за пару хвилин почав говорити, побачивши мій стан, я почав виходити з себе. Нецензурно висловлюватись, просив замовкнути і реально малював в голові картини самогубства, можливо навіть про це сказав…»

На щастя, цей діагноз для хлопця виявився помилковим.


Довідково: за минулий рік у ЦПК було виявлено близько 40 ВІЛ-інфікованих осіб, з яких лише одиниці стали на облік та почали лікування.


PREGNANCYCARE

Проте є й хороші приклади толерантності у медичних закладах Черкас. Представники ЛЖВ схвально відгукуються про Черкаський обласний центр профілактики та боротьби зі СНІДом, а також 2 пологових будинки міста, у яких не лише не розголошують про статус ВІЛ-інфікованого, а й уважно та з розумінням ставляться до особливих пацієнтів. Хоча у пологових будинках таке ставлення до людей, які живуть з ВІЛ, з’явилось лише близько 5 років тому. ВІЛ-позитивні жінки розповіли, що раніше у пологових будинках, дізнаючись про їхній статус, медики пропонували зробити аборт, або ж після перших пологів пропонували перев’язувати труби.

Завдяки проекту RESPECT, який щороку проводить Всеукраїнська мережа ЛЖВ, стигма до людей, що живуть з ВІЛ, та представників груп найвищого ризику в медичних закладах Черкас та Черкаської області помітно зменшилась. Рівень знань з питань ВІЛ/СНІД підвищився із 54% до 91%, рівень страху інфікуватись ВІЛ знизився із 41% до 24%, рівень стигми — із 32% до 18%.

Дискримінація в освітніх закладах

fb325732ef3fa3a88d5a7ad4d35d11bc

Коли у медичних закладах до ВІЛ-позитивних людей ставляться з кожним роком все краще, то у закладах освіти, зокрема, у дитячих садочках та школах, з питанням дискримінації боротися набагато складніше.

- Над цим треба ще працювати і працювати. Я не знаю, де у місті нормально відносяться до ВІЛ-інфікованих дітей, окрім 87 садочка. Там без питань приймають особливих дітей. Крім того, цим дітям надають більшу увагу, ніж іншим, адже вони не такі як всі. Так вважають працівники закладу. Але це велика рідкість, — розповіла Ольга Волкова.

Як розповіли представники організації ЛЖВ у Черкаській області, у системі освіти дискримінація дуже сильно виражена, особливо, у дитячих садках, школах та дитячих будинках. І вчителі, і вихователі бояться ВІЛ-інфікованих дітей, не поважають їх і не відносяться до них як до повноцінних людей.

У школі якимось чином дізналися про статус 15-річного Віталіка. Батьки дітей, з якими навчався цей хлопчик, дізнавшись про це, щодня чергували у навчальному закладі і після кожного уроку протирали парти спиртом. Крім того, хлопчик сидів сам за партою окремо від інших дітей. Врешті-решт, йому довелось перевестися в іншу школу.

Detskie-slyozy-

12-річну Таню побили, коли дізналися, що вона ВІЛ-інфікована. Мама подала до суду, але це ні на що не вплинуло – винуватців не покарали. Їй ще й зустрічний позов подали.

- Дітей переводять в інші школи, перевозять в інші міста, щоб, не дай Бог, ніхто не дізнався. Ми розповідаємо на тренінгах, що у світі немає ні одного випадку зараження дитини від дитини. Наведу такий приклад, коли в одній сім’ї виховуються діти з різними статусами, при цьому кусаються, б’ються, жують одні й ті ж іграшки і вони не заражаються один від одного. А медики сидять і розмірковують: «А чого їх не можна зібрати в окремий садок чи окрему школу? Щоб вони там були і з нормальними дітьми не спілкувалися», — розповіла координатор проектів ЧОВ ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» Тамара Борисова.

13313707_868092243319088_1769163806_o

Особливо жахливим є ставлення до дітей у КЗ «Черкаський обласний спеціалізований Будинок дитини» Черкаської обласної ради. Очевидці, які побажали бути невідомими, бачили та чули ставлення працівників дитячого будинку, розповіли, що дітей відкрито називали «спідозними». Ці діти живуть в ізоляторі та практично не спілкуються з загальним колективом дітей. Їх там ніхто не б’є, але морально вони ростуть «спідозними».

- Люди готові навіть вбити, тільки щоб не приймати того, що людина може бути іншою. Тому не завжди безпечно для дитини розголошувати свій статус, — сказала Тамара Борисова.

Тому представники черкаської організації ЛЖВ почали навчати дітей та їхніх батьків нікому не розповідати про свій статус, окрім, звичайно, екстрених випадків, коли є загроза життю чи здоров’ю.

Але все ж таки ситуація із дискримінацією в освітніх закладах змінюється, хоча, щоправда, повільніше, ніж у медичних закладах.

Дискримінація від близьких та рідних

1_4de0c

Коли страх бути ображеним, приниженим та знехтуваним подвоюється через дискримінацію не тільки в школі чи у лікарні, а вдома від рідних, це завдає ще більшого болю та розчарування в усьому і в усіх. Психологи розповідають, що у ВІЛ-позитивних людей або людей із іншими соціально небезпечними захворюваннями, дуже часто виникають бажання покінчити із собою, вони закриваються в собі та в буквальному розумінні замикають себе вдома.

Існують випадки, коли люди з гепатитом С, через який з’явилися псоріаз та інші додаткові хвороби, роками не виходять з дому, ігноруючи контакт з лікарем та саме лікування, тим самим прирікаючи себе на повільну смерть.

- Люди настільки бояться розголошення статусу, не вірячи у таємницю медицини, тому віддають перевагу просто сидіти вдома. Так мало того, що вони вирішують тихо помирати, вони інфікують інших людей, — говорить Тамара Борисова.

Найважче сказати про свій статус партнеру, а також дітям. Як вони відреагують? Будуть гидувати, відвернуться, засудять?.. ВІЛ-позитивні жінки страждають через страх створити сім’ю: пошук партнера, планування вагітності.

1

- Найстрашніше для них те, що партнеру доведеться сказати про свій статус. Тому вони готові не вступати у відносини взагалі, аби тільки нічого не розповідати. Жінки не впевнені в тому, що партнер скаже: «Та нічого. Я тебе і таку люблю». Хоча на практиці часто так і відбувається, — каже Тамара Борисова.

Ольга (ім’я у рамках конфіденційності змінене) розповіла про дискримінацію, яку вона відчула у ставленні до себе від тих, хто мав би підтримати — найрідніших людей — батьків:

«Це трапилось 4 роки тому, коли я дізналась про власний ВІЛ-статус. Прийшовши додому, я розповіла все батькам, адже у мене був шок і думки покінчити з собою. Я очікувала отримати від них підтримку та розуміння, а отримала лише звинувачення. Після відкриття мого статусу рідні почали відноситись до мене, як до прокаженої. Мама постійно мені нагадувала, щоб я не брала спільну ложку, не різала салат, не цілувала та не обіймала свою 12-річну доньку, не лежала з нею поруч. Одного разу я різала салат і порізалась, а мама, побачивши це, викинула його. Вона замотала окремо в кульки мою і доньчину зубні щітки. Від мами я часто чула: «Я сказала, не чіпай!», «Я сказала, не бери!», «Я сказала, не лягай з нею разом, не цілуй її». Ще вона говорила, що таким, як я, дитина не потрібна, тому що я хвора. Часто вона говорила, щоб я йшла з дому. Тато, дивлячись на маму, теж почав так себе вести, повторюючи її слова.
Мені було дуже боляче і образливо, я відчувала себе покинутою і непотрібною, я була у відчаї. Мені просто не хотілось жити.
Згодом мама повідомила у соціальну службу у справах сім’ї, що у мене потрібно забрати дитину, не пояснивши причину. З цього приводу ми з мамою почали сваритися, я їй намагалася пояснити, що ВІЛ для них безпечний, але вона кричала, я стала теж кричати і тато мене вдарив. Після того випадку я відчувала відчай і зраду, тому я вирішила отруїтися, наковтавшись великої кількості таблеток. Мені хотілось померти. Але я потрапила до лікарні, де мене врятували. Після того випадку я поїхала в жіночий кризовий центр, де зі мною почали працювати психологи. Зараз я розмірковую над рішенням переїхати від батьків та почати нове життя».

Цей та багато інших життєвих прикладів характеризують стигматизацію від оточуючих, і що найбільше засмучує – від рідних людей. Ось ще декілька прикладів:

«Родичі цуралися мене, племінника взагалі не давали на руки, щоб я не заразив», — розповідає ВІЛ-інфікований.
«Після того, як сусіди дізналися про мій ВІЛ-статус, ставлення до мене різко змінилося. Вони почали мене боятися, хотіли виселити із села. Сусіди хотіли спалити мою хату, забороняли дітям грати з моєю дитиною. Коли моя дитина виходить до їх двору, вони кричать: «Йди звідси! У тебе мама «спідозна»!» і кидають в нього каміння», — ділиться ВІЛ-інфікована мати.

У рамках дослідження про дискримінацію ВІЛ-інфікованих я опитала сто осіб, щоб дізнатися, як відносяться до особливих людей черкащани. На запитання, як би вони віднеслись до інформації друга про те, що він ВІЛ-інфікований, із ста опитаних лише четверо осіб зізнались, що це б негативно вплинуло на подальше спілкування, 28 злякалися та стали б більш обережнішими.

Всі інші поспівчували б, підтримали людину та продовжили з нею спілкуватись. П’ятеро опитаних розповіли, що мають ВІЛ-позитивних знайомих і друзів та спілкуються з ними як і раніше.

1448874095_vl

Для прикладу, декілька витягів із відповідей опитаних:

«Хвороба – це не привід вважати людину хорошою чи поганою. Відносно ситуації – продовжили б і далі нормально спілкуватись, не бачу в цьому жодної проблеми. Чесно кажучи, значно гірше ставлюсь до малорозвинених людей, яких в народі називають бидлом».

«Більшість людей уникають контактів з ВІЛ-інфікованими через необізнаність про цей вірус. Якщо раніше носіями вірусу були лише «проблемні» верстви населення, то зараз ніхто не застрахований від зараження навіть у манікюрному салоні».

«Кілька разів спілкувалась із людьми із ВІЛ-інфекцією. Для мене дивина була, що вони, насправді, позитивніше ставляться до життя і цінують кожну мить більше, ніж люди без ВІЛ. Цього треба вчитися, а то інколи забуваєш просто насолоджуватись життям…»

І як вважає черкащанка Альона Ліщук, яка теж взяла участь в опитуванні, «ВІЛ-позитивні нічим не відрізняються від інших, а цей діагноз не повинен ставити клеймо на цих людях. Я не розумію людей, які цураються ВІЛ-інфікованих. Не вважаю, що цього треба соромитись, адже ми всі люди, і всі живемо в одному суспільстві. Ми повинні допомагати іншим, які слабші за нас, або тим, які потребують допомоги».

Отож, лікарі, педагоги, друзі та рідні — будьмо толерантними до людей із ВІЛ чи з іншими вірусними захворюваннями, давайте знати більше та будьмо добрішими.

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить