На світлині – «звичайний»,
на фронті – Герой



Як «буденні» образи бійців АТО показують у фотопроектах

Не всі бачать і знають, як доводиться тим, хто боронить нас і нашу державу на Донбасі. Як, власне, далеко не кожен уявляє, які насправді наші захисники. І поки одні малюють в уяві незламних надлюдей-«кіборгів», інші дивуються фотографіям молодих дівчат зі зброєю в руках в Інтернеті. У новинах показують стомлених людей у камуфляжі, які вкотре кажуть, що тримаються і все обов'язково буде добре. Сьогодні на екрані – одні, завтра – інші, ще через пару місяців їх змінять «на посту» нові... Війна, яка прийшла в нашу країну навесні 2014-го, внесла корективи в життя багатьох. Це тисячі людських доль, частину з яких вона скалічила, а то й забрала назавжди.

«Моя історія звичайна»
Боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Ігор Довбиш – учасник унікального волонтерського фотопроекту «Якби не війна». Виставку цих робіт возили та показували практично по всій Україні. І часто люди дивувалися. Старші жінки хитали головами – відразу і не скажеш, що цей «синочок» міг їздити на танку, а чоловіки задумливо бралися за підборіддя біля портретів молодих дівчат – «та вона ж на вигляд така, що й автомата не підніме»… Тим не менш, це десятки облич, кожне з яких через фото може розповісти свою неповторну і непересічну історію.
"Якби не Війна" – це цикл фотографій про бійців АТО. Він складається із восьми блоків, які описують історії життя 97 воїнів, що живуть серед нас, і 25 «янголів», які не повернулися з фронту. Це блоки про кохання, жінок на війні, мирні професії воїнів, героїчних мам з їхніми героїчними синами, соціальний блок, блоки про легіонерів, невідомих героїв та блок із 12-ма Героями, які вже ніколи не будуть із нами.

Ігор Довбиш свою історію вважає «звичайною». Про фронт згадувати не хоче. На війну потрапив добровольцем, сам пішов до військкомату. Його історія – один із прикладів того, що на захист України стали успішні люди із власною думкою та активною життєвою позицією. До війни він займався підприємництвом. А коли почалися бойові дії на Сході, вдома сидіти не зміг.
- Дивився по телевізору, на все, що відбувається, і розумів: вдома просто так сидіти не зможу, - каже він.
Ігор брав участь, зокрема, у боях за Нікішине, Дебальцеве. Родина постійно його підтримувала – телефонували, переживали, однак таке рішення батька прийняли.


Фото із відкритих джерел
«У мене двоє синів, менший – п'ятикласник, старшому скоро буде 19, навчається в Академії сухопутних військ, – розповів боєць. – Родина для мене святе. А дружина це взагалі єдина людина, яка розуміла мене в будь-якому стані. Вона, можна сказати, перенесла зі мною це все».
Коли вояки приходять додому, багато хто довго не може адаптуватися, замикається в собі. Однак потім приходить усвідомлення, що треба «переключатися» на мирне життя. Втім, це вдається не всім: Ігор каже, що дехто з його товаришів по службі після фронту підписав контракт, інші почали шукати себе в мирному житті. З багатьма із них він підтримує зв'язок і тепер.
«Буває тяжко говорити ні про що, та і, якщо чесно, не люблю балачки про телефону, краще зустрічі. Скоро буде 18 лютого, так би мовити, «наш день», річниця виходу з Дебальцевого, плануємо побачитися», - розповідає герой проекту.
«Війна, попри весь її негатив, згуртовує людей»
Боєць зізнається – коли повернувся додому, був своєрідний внутрішній бунт проти всього. Та й особливої уваги ніколи не прагнув. Тому пропозиція взяти участь у волонтерському фотопроекті застала його зненацька, і спочатку мав великі сумніви, чи це потрібно. В нього саме був тяжкий період, тільки звільнився, сидів удома, так би мовити «весь у собі».
«Тоді, пам'ятаю, мені зателефонував близький друг, з яким разом воювали, і каже, мовляв, так і так, я тут спілкуюся з людьми, кажуть про якийсь проект, чекай, вони тобі мають подзвонити», – пригадує Ігор. – Моя перша реакція – що це і для чого воно взагалі? Однак через те, що це мій хороший друг, я не міг його підвести і довелося поїхати».


У підсумку проекту видали книгу з фотографіями й історіями вояків. Кошти від реалізації книги йдуть на допомогу родинам загиблих, ліки для поранених у шпиталі, а також на потреби військових на передовій. Війна, пропри весь її негатив, згуртовує людей.

«Я спочатку розгубився, бо купа людей, ще й фотограф просить «зробити обличчя», подивитися в об'єктив. Однак зрештою все пройшло легко і невимушено», - розповідає Ігор.
«Жінки на війні не гірші за чоловіків»
Ірина Гаркавенко із позивним «Марго» – одна із героїнь блоку про жінок-воїнів. Вона не лише пішла на Схід добровольцем, а й примудрилася керувати там чоловіками, була старшиною штурмової роти п'ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору». Як не дивно, слухалися.
Війна за Україну для неї розпочалася ще з Майдану, а коли події на фронті стали дуже активними, не змогла просто сидіти й дивитися новини по телевізору: спочатку поїхала на Схід волонтером, згодом її зарахували уже бійцем. Сталося це після загибелі її друга з позивним "Чех". "Марго" завжди притримувалася тієї думки, що на фронті немає різниці між чоловіками і жінками. Тим більше, що багато жінок зарекомендували себе як професійні снайпери, розвідники, а тим паче медики.
«Жодна війна не обходилася без жінок, та й саме це слово жіночого роду», – пояснює вона.


Коли поїхала на війну, вдома Ірина залишила зі своєю мамою маленьку доньку Полінку, яку виховувала самотужки.

Дівчинка і зараз пишається мамою-героїнею.

Фото із відкритих джерел
Коли «Марго» потрапила на фронт, її рота саме лишилася без командира, бо він поїхав на ротацію. Тендітна Ірина взяла ініціативу на себе, почала керувати кількома десятками чоловіків. Старші вояки називали її донькою, молодші – «мамою». Все робила нарівні з чоловіками – носила воду, рубала дрова, топила боржуйку. Хлопці постійно за неї хвилювалися – чи не холодно їй, чи не голодна. Позивний теж вони придумали. Спочатку були різні варіанти, однак якось так повелося, що її називали саме «Марго». А згодом у Пісках знайшли книжку «Королева Марго», підписали й подарували її дівчині на згадку. У зоні АТО «Марго» пробула більше семи місяців. Спогади про ті часи лишилися й досі. Ірина каже, що колись навіть хотіла записувати фронтові розповіді і видати потім книгу. Наразі вона працює в столиці, у штабі «Правого сектору». Говорить, що хотіла б реалізувати проект, який би навчав кожного українця захищати свою Україну.

Запрошення до участі в проекті «Якби не Війна» для Ірини було повною несподіванкою. Це була річниця Революції Гідності, вона була на Майдані Незалежності, а вже вдома, о 12-й годині ночі їй написала дівчина, з якою разом воювали і запитала, чи не хоче вона стати учасницею проекту:

«Ми вночі списалися з організаторами, а о 5-й ранку вони мене вже забрали і ми поїхали на фотозйомку".


Фото із відкритих джерел
. Фотографували дівчат у студійних умовах, у Межигір'ї. Серед них - як і добровольці, так і кадрові військові.
Волонтерки взяли для героїнь фотопроекту напрокат дуже великий вибір вбрання. Це неабияк вразило Ірину:
«Приїжджаєш туди – і очі розбігаються. Сам будинок дуже шикарний, плюс відкриваєш шафу, а там – мрія дівчини: сукні які хочеш – жовті, сині, червоні, білі».
Приміряли різні, однак «Марго» відразу «впізнала» свою: як тільки зайшла, відразу побачила розкішну синю сукню. Глянула – і вже зрозуміла, що буде в ній. До шикарного плаття Ірина додала й шикарну американську гвинтівку. Так вийшло, що коли вони їхали на зйомки, дівчата домовилися з одним хлопцем, щоб він привіз цю гвинтівку.

Фото з відкритих джерел
«Коли приїхали вже безпосередньо на територію Межигір'я, я зайшла першою в будинок і зайшов цей хлопець. Він по голосу мене навіть впізнав: «О, Марго, я знав, що тільки тобі можна доручити цю зброю», - пригадує Ірина, відзначивши, що, як з'ясувалося, хлопець пам'ятав її ще по Пісках, разом там воювали. Так і вийшла незапланована зустріч із побратимом.
Дивлячись на світлини безтурботних красунь, ми маємо пам'ятати, що кожна з них пройшла пекло війни і боронила нашу країну нарівні з чоловіками. Можливо, саме такі проекти допоможуть виховати покоління, яке знатиме своїх героїв в обличчя та, головне, пам'ятатиме, якою ціною дісталася їм перемога. А те, що перемога буде за нами, ніхто не сумнівається.

«Не треба ховати протези»
Присвячений героям АТО соціальний мультимедійний проект «Переможці» – справді те, що надихає не здаватися ні перед чим. Стартував він у лютому 2016 року і здобув велику підтримку не тільки в Україні, а й у світі. Виставку побачили понад 80 тисяч людей і зібрали 30 мільйонів гривень на розвиток проекту та допомогу ветеранам АТО. Навіть просто переглядаючи ці фото, можна тільки здогадуватися, скільки внутрішньої сили і бажання жити повноцінним життям стоїть за кожним із цих поглядів і посмішок.
31-річний боєць АТО Вадим Мазніченко на війну у 2015 році пішов у складі 14-го батальйону територіальної оборони «Черкаси» (наразі це 14-ий окремий мотопіхотний батальйон «Черкаси»). 30 вересня, у період так званого перемир'я, під селищем Старогнатівка, що на Донеччині, хлопець потрапив під мінометний обстріл. Там він втратив руку і ногу. Але не жагу до життя. Наразі Вадим – студент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, вивчає право, має багато планів на життя і хоче реалізувати проекти для АТОвців у Черкасах. Своїм прикладом він доводить – після втрати кінцівок життя просто стає іншим, а не завершується.

Вадим пояснює, щоб брати участь у таких проектах, треба побороти спочатку себе, не боятися «засвітитися» перед людьми таким, як ти є. Хоча особисто для нього, каже, це було нескладно. Мабуть, тому, що вже звикся з новим «образом» і не вважає його перешкодою.

«Не треба ховати протези», – каже Вадим.

Вадим родом із Миколаївщини. Однак перед війною звідти виписався і приписався у Корсунь-Шевченківському районі, працював на Київщині.



Фото із відкритих джерел
- Призов був добровільним – «хочеш іди, хочеш ні». По суті повістка була, але отримав я її вже потім, коли зголосився йти на війну. Служив у черкаському 14-му батальйоні, тоді він ще був батальйоном територіальної оборони, а зараз вже окремий мотопіхотний. Нас відправили в зону АТО у вересні, там під час обстрілу і отримав поранення, - розповідає Вадим.
Після того як дізнався, що втратив руку і ногу, говорить він, емоцій не було ніяких. Навіть коли лежав із трубкою і не міг розмовляти, в нього було єдине бажання – просто говорити.
«Не питати, що трапилося, скільки я лежу в комі чи ще щось таке. Прокинувся – і слава Богу. Сам усе подивився, прочитав свою історію, зробив висновки», - зазначає Вадим.
Дружина до такого стану речей поставилася нормально, хоча, звичайно, спочатку були сльози. Тепер вона іноді говорить, що вже не уявляє його з рукою або ногою. Каже «це не ти неповноцінний, а я, бо в мене ж є рука». Або буває, що й сама, коли треба щось зробити, забуває, що в неї та рука є.
.
З іншими «Переможцями», в кожного з яких – своя, унікальна історія, Вадим спілкується й зараз, із деякими ж брав участь і в інших проектах.
Такі ігри дають нам натхнення
Крім «Переможців», він також брав участь у «Іграх нескорених», змаганнях «Сила нації», «Invictus Games». У нього в Полтаві є друг-АТОвець Вадим Довгорук. Він засновник змагань із кросфіту «Сила нації».
Ігри «Сила Нації» - це змагання з кросфіту для героїв війни з травмами різної тяжкості. За правилами, переможців у них немає. Головна мета — показати, що повноцінне життя продовжується, незважаючи ні на що.

«Насправді це класно, коли з такими самими як ти браттями разом і змагаєтесь, і просто зустрічаєтесь, спілкуєтесь. Це своєрідна підтримка один одного. Такі ігри дають нам натхнення. І, на мою думку, мають давати натхнення іншим», – каже Вадим.


Подібні змагання організовуються для того, щоб привернути увагу і показати, що нашій країні дійсно потрібне протезування. Свого часу Вадиму пощастило через «натівський» трастовий фонд потрапити на лікування у США, до Вашингтону. Ставлення до ветеранів в Америці та Україні, каже він, дуже відрізняється. Насамперед, самими людьми, сервісом, лікуванням військовослужбовців, які на фронті лишили своє здоров'я. Там йому дали кілька протезів, серед них – окремо для ходьби, спорту, бігу.

«Я хочу показати іншим хлопцям, таким як я, що є інша сторона життя після АТО – це спорт. Насправді, знайти себе після війни у мирному житті – дуже важливо. Дехто намагається займатися бізнесом, ще якоюсь справою, а хтось – спортом», – говорить боєць.




Взагалі, впевнений він, – потрібно детально все собі планувати і не здаватися. А ще – гуртуватися. Бо поодинці боротися дуже важко.


Автор матеріалу: Оксана Швед

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
free counter
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website