Тим, кого вбили на Майдані

12745505_10204299048635741_6184022164144345934_n
besplatka_728_90_ukr

18-20 лютого 2014 року. Три дні між неволею і перемогою… якої не було. Бо там, де є вбиті, перемоги не буває.

Так, то була не перемога, а шанс щось змінити і змінитися самим. Цей шанс ми отримали без підготовки, без попереджень, без інструкцій і пояснень. Отримали всі – ті, кому боліло, ті, кому було байдуже, і навіть ті, кому не потрібно нічого, крім власного спокою. На тлі вулиць, які назавжди запам’ятали призначені для кожного з відчайдух кулі; на фоні доль, які забрав вогонь у Будинку профспілок; під «Пливе кача..» за тими, кого не вберегли; під брязкіт зброї зелених чоловічків; із війною, яку вже третій рік не хочуть оголошувати – так ми його і приймали. А от чи використали – видно й без слів.

Можна багато говорити про те, що більшість українців просто не навчились голосувати за тих, за кого потрібно, не навчились не давати хабарі і вимагати справедливості, не були готовими до війни і т.д.

Іноді взагалі здається, що все, що українці вміють – це забувати і пробачати. Забуваємо про постріли в спину, брандспойти  в лютий мороз, ненависть, каміння в голову, блакитну каску, матерів, які годинами стоять на колінах на Інститутській…

…В моєму місті немає пам’ятника Небесній сотні. Пам’ятника тим, кого вбили на Майдані. Мабуть, тому що це комусь нецікаво, комусь невигідно, а хтось вважає, що це не потрібно, бо в такий спосіб не попіаришся.

Немає грошей, часу, місця? Немає гідності. Тієї, яка мала б бути.

Якось у розмові зі знайомими почула щось типу «От що ти зі своєю Небесною Сотнею, зараз он війна». Так, війна. В якій мало не щодня гинуть нові Герої. Яких теж забувають. І яким теж не всі захочуть ставити пам’ятники.

18 лютого – день початку масових розстрілів на Майдані. 18 лютого – друга річниця  Дебальцево. Не забувати і не пробачати – це остання барикада. І залишитися на ній чи сказати «мене це не стосується»  — вибір кожного.

Можливо Вас зацікавить