Це було “давно”, а водночас і недавно: кримчани розповіли, як їм живеться у Черкасах

Це було “давно”, а водночас і недавно: кримчани розповіли, як їм живеться у Черкасах
в Ексклюзив, Новини, Суспільство

Життя не можна передбачити: сьогодні ти будуєш плани на завтра, навіть не знаючи, що “завтра” кардинально змінить твою долю. До Дня Автономної Республіки Крим, наше видання висвітлює історії людей, які свідомо покинули окуповану територію та переїхали на Черкащину,  змінивши у той момент русло свого звичного життя. Три абсолютно різних життєвих історії, три долі героїв, об’єднаних свідомим вибором – бути Українцем.  

“Допомога була на кожному клаптику,

тому я і кажу, що Так переїжджати можна”

P1140782

Молодий лікар нейрохірургічного відділення Черкаської обласної лікарні Рустем Усеінов відразу після анексії Криму разом із своєю дружиною та п’ятимісячною донькою покинули свою домівку та на пропозицію друзів переїхали до Черкас. “Безтурботне життя”, – так чоловік описує своє перебування в АРК, але через небажання мати паспорт іншого громадянства змушений був залишити рідне місто.

– Складно порівнювати мирні часи і ті, що зараз. Безтурботне життя. Ми не знали із чим порівнювати, тому  цього не цінували, коли поруч є твої батьки, родичі, друзі, можеш поїхати, куди ти хочеш, коли ти хочеш, без ніяких кордонів.  Життя було класне і безтурботне, – говорить він.

Молода сімейна пара до останнього думала, що всі ті події – спектакль і вони невдовзі затихнуть, але все виявилося не так…

 – Ми виїжджали достатньо планово. Спочатку трошки почекали, думали, що це якийсь спектакль, що всі схаменуться. Подивилися… Пройшов референдум, то пройшов і пройшов, але дивимося новини і розуміємо, що нам уже  дають нове громадянство, ось тоді  ми із дружиною вирішили їхати  звідси. Там, у Криму, залишилися наші знайомі, у них зовсім інші погляди, але водночас там залишилися і ті, хто просто не міг переїхати, оскільки залишився один-на-один із самотністю.

Із переїздом нам пощастило, у нас є друзі у Черкасах, які допомогли,  запропонувавши переїхати до них. Потім так склалося життя, що знайшлися люди, які простягнули руку. Через тиждень після всіх тих подій, наприкінці березня, ми уже були в Черкасах.  Тільки ми і подумати не могли, що все затягнеться так надовго. Так дивишся на нас – українців і не віриться, що все це відбувається із нами, – пригадує Рустем.

За його словами, на момент переїзду до Черкас їхній молодій сім’ї допомога  і підтримка була на кожному кроці:

“Допомога була на кожному клаптику, тому я скажу, що так переїжджати можна. Найскладніше було із п’ятимісячною донькою, бо вона все-таки на руках. Нас “приютили” в квартирі, дали свою кімнату, дали нам необхідні речі, адже перевезти усі речі із собою, ясна річ, ми не могли. Уже через півроку і непомітно було, що переїжджали, а зараз дивишся на всі ці речі і думаєш,  звідки вони,  і задаєшся питанням “це все наше?”. Згодом, практично після місяця переїзду, мені запропонували роботу в Черкаській обласній лікарні, можливо через те, що нейрохірургів не так уже і багато”.

Сьогодні Рустем із своєю сім’єю  називає Черкаси своїм другим домом, а найголовніше бажання чоловіка, щоб настав Мир.

– Черкаси мені завжди подобалися, такі зелені, особливо, якщо порівнювати їх із нашою кримською пустелею: тут і  фонтанчики, і парки, класно так. Чим далі, тим тяжче щось планувати, – говорить лікар. – Я не хочу так далеко заглядати.. Чим довше я знаходжуся у Черкасах, тим більше мене до них притягує і якщо рік-два тому питання стояло чи переїжджати до Криму, то зараз це питання все менше з’являється. Мабуть, ми все-таки тут, бо це наш другий дім. Головне чого хочеться, щоб був спокій і мир.

“Я повернувся на Черкащину,

а мої діти залишилися у Криму”

ato

Пан Ігор – військовий. Сам чоловік із Городищенського району села Млієва. Тут, на Черкащині, він ходив у дитячий садок, а згодом закінчив школу, пізніше пішов служити Батьківщині. Із 1998 по 2014 перебував на службі у Криму, поки не розпочалася його анексія.

– Спочатку все було нормально, і ніхто не очікував ніякої біди, але вийшло, що вийшло.  Після окупації Криму із я своїми побратимами, які виявили бажання виїхати  звідти подали свої прізвища у список тих, хто хоче покинути території. По правді, на той момент усіх більше цікавило інформація про тих, хто хоче виїхати, аніж про тих, хто залишається. Коли виїжджав із Криму, то рвався додому, адже сам із Городищенського району, мої батьки родом із Черкащини, і я сам тут і в дитячий садок ходив, і школу тут закінчив. На той момент, як я від’їжджав, у Криму  ще був зв’язок, працювали українські магазини, у які постачали наші продукти, та і інші українські облуговуючі центри працювали, але згодом цього вже не було, – пригадує Ігор.

На Черкащину чоловік повернувся сам, а його двоє дітей разом із колишньою дружиною залишилися в анексованому Криму.

– У 2012 році я розлучився із  дружиною, з якою маю двох дітей – старшого сина та доньку.  Після всіх цих подій я спакував свої пожитки, відправив їх поштою до матері та виїхав, а вони залишилися там. Зв’язок із ними майже не підтримую. Раніше, коли сплачував аліменти на двох дітей, то ще спілкувалися:”Що ви там? Чи все отримали?” Трохи обзивалися один до одного. Зараз малий здобуває освіту, донька ще навчається у школі. До Черкас не приїздять. Може незадоволені чимось, більш за все так і є, думають що батько поїхав, не підтримує їх, – говорить військовий.

По ту сторону громадянських позицій залишися і деякі друзі та товариші по службі Ігоря, зв’язок із якими чоловік не підтримує.

– Ні, ми із ними не спілкуємося, у них тепер своє життя, а у нас своє, – ділиться він планами на майбутнє. – Зараз я продовжую військову службу, служу своїй країні. Життя триває… Маю цивільну дружину, дякую матері, що допомагає, бачуся із своїм братом та племінниками. А щодо того, що робитиму, коли Крим знову буде український, то тут все просто: я буду дуже цьому радий, але повертатися туди я не збираюся. Я військовий і служу зараз на Черкащині і тут планую залишатися і як говориться “вік доживати”.

“Це наша споконвічна земля, але…

Кримський уряд офіційно заборонив мені в’їжджати на територію Криму”

 

13260035_1086262458081763_5096438613557730218_n

Едуард Леонов  ще один кримчанин, який не змирився із анексією його рідного краю та переїхав до Черкащини. Чоловік гордиться своїм коріння, а також розповідає про життя у Криму до його анексії.

– Я народився у Криму, в Євпаторії. Мій батько – споконвічний кримчанин з козацьким корінням. Батько, дід, прадід та прадід мого прадіда народились та поховані у Криму. Це наша споконвічна територія. Обидва батьки – вчителі, зустрілись вони у сільській школі в маленькому кримському селі, куди маму після педагогічного інституту направили за розподілом. Мама з села Молодецького, Маньківського району. Мамині батьки теж були вчителями. Життя в мене у Криму було звичайне – школа, університет, робота вчителем, викладачем, підприємницька діяльність. Згодом одружився з колишньою однокласницею, народились діточки. Багато років разом з однодумцями боролись за створення у Криму українських шкіл, бібліотек, театрів. Багато чого домоглись, – поринув у спогади Едуард.

Едуард Леонов завжди брав участь у різноманітних політичних акціях, але під час однієї із сутичок зазнав важкої травми ніг, півроку був прикутий до ліжка, лишився інвалідом 2-ї групи, через роздроблений гомілкостоп обох ніг. Згодом чоловікові пропонують зануритися у політику, а через деяких час він потрапляє до Верховної Ради України.

– Потім була боротьба проти режиму Януковича, був Майдан, Революція Гідності… Під час Революції мене обрали комендантом Київради. Тут велику допомогу отримав від черкащан. Ці бойові хлопці й дівчата і на барикадах були у перших лавах, і коли треба було чимось забезпечити – теж були безвідмовні. Але згодом прийшла ще більша біда – агресор захопив Крим. Кримський уряд офіційно заборонив мені в’їжджати на територію півострова, тобто додому. Таким чином, навесні 2014 року, я разом з дружиною та двома дітьми був репресований окупантами й більше не міг повернутися на Батьківщину, – розповідає екс-нардеп.

За словами чоловіка, після переїзду із Криму він намагався вступити до лав армії, але інвалідність завадила:

“Через інвалідність мене не брали ані до армії, ані до передових загонів свободівців-добровольців, тож я активно включився у волонтерську діяльність та у допомогу формування добровольчих загонів. Ми створили батальйон «Крим», взяли активну участь у формуванні та забезпеченні батальйонів «Січ» та «Карпатська січ». Купляли та переобладнували хлопцям автівки, купляли зброю й бронежилети, вчили стріляти…”

Едуард Леонов зазначає, що життя  у країні змінилося, події із Кримом та АТО суттєво змінили українців. Сьогодні чоловік, як і раніше веде активну громадську діяльність, але уже із Тального, допомагає хлопцям, які перебувають у зоні бойових дій, із теплом згадує свою домівку-Крим, але все частіше задається питанням, можливо, Черкащина його доля.

– У всіх в країні змінилось життя. Йде війна, тому ми, кримчани-патріоти, й не нарікаємо, хоча і важко. Життя складається дуже цікаво. Все дитинство я провів у дідовій хаті на Черкащині, до ВРУ потрапив з Черкащини, а тепер знову опинився тут, у Тальному. Тож Черкащина не відпускає мене, може тут, на маминій землі, й є моя доля?

Кожен із цих людей уже звик до свого нового життя після переїзду із Криму до Черкащини. Вони зробили свідомий вибір, а їхня громадянська позиція і бажання залишатися українцем відповіли на запитання “Чому ми їдемо із Криму?”

P.S. Спілкуючись із цими людьми, я чула їхні фрази “які красиві Черкаси, зручні і затишні…”, Черкащину називають другою домівкою, долею, тут збираються залишатися, хоча і сумують за рідними місцями Криму. Тож, напевно, нам усім треба цінувати і берегти все зараз, насолоджуватися митями життя і хоча б трішки, за ширмою буденності і купою справ говорити “дякую” за те, що ми маємо.

Реклама