«У Черкасах дуже великий нереалізований потенціал», — Андрій Кокотюха

2354
престо 728_90_ранкова кава

Нещодавно в Черкасах із презентацією своєї серії детективних ретро-романів побував відомий український письменник, сценарист, журналіст Андрій Кокотюха. Під час зустрічі автор порадував своїх прихильників інтелектуальними жартами та власними роздумами про важливе. В інтерв’ю нашому виданню пан Андрій розповів про власне бачення українського кіно, чому книга та фільм «Червоний» мають різні кінцівки та чи варто українським школярам вивчати Пушкіна. А ще – зізнався, що ніколи не був у Холодному Яру.

«Це книги не про Київ чи Львів, а книги з історії України»

 — Ви приїхали в Черкаси презентувати серію своїх ретро-романів. Вона уже закінчилася чи ще матиме продовження?

- Продовження серії ретро-романів із семи книг, яка зараз є, можливо, буде десь років через два, коли на екрани вийде фільм «Адвокат із міста Лева» за першою книгою серії «Адвокат із Личаківської». Ми виграли з цим сценарієм на пітчингу Держкіно, і якщо все буде добре, то наступного літа почнемо зйомки. В будь-якому разі, вихід наступної трилогії я повністю прив’язав до виходу фільму на екрани.

- Чому ці книги саме про Львів?

- Цьому є дві причини. Одна дуже проста: так запропонував видавець і ми маємо на цей проект моральну підтримку влади міста Лева. Але є ще одна причина: якщо в Україні говориш «ретро», то відразу чомусь пригадується Львів. Очевидно, тому, що у цього міста такий імідж і така аура. Я не вважаю як автор, що правильно називати цю серію «львівською». Згадані в ній події охоплюють 10 років, із 1908-го по 1918-ий. Дії відбуваються хай і локалізовано, у Львові, але це Україна початку ХХ століття, та її частина, яка була в складі Австро-Угорської імперії. А окремо  виданий у цій серії роман «Київські бомби» розповідає про Україну в складі Російської імперії. Таким чином ми говоримо не про Київ чи Львів, а про книги з історії України.

«Як автор я відчуваю потребу писати історичні романи, де історія України подається не через російську радянську чи пострадянську призму, а з української точки зору»

- Чи хотіли б Ви як автор історичних книг написати щось про Холодний Яр? Часто там буваєте?

- Я в Холодному Яру на свій сором не був жодного разу. Це вотчина вашого земляка Василя Шкляра і я думаю, що він закрив цю тему своїм романом «Чорний ворон». Єдине, чим я долучився – це адаптував книгу для кінозйомки, зараз саме ведеться підготовчий період. Загалом, побувати я хотів би у кожному куточку не лише України, а й світу. Але чудово розумію, що це неможливо.

Я маю дещо іншу мету. Колись, коли повернуся до історичних романів, які я наразі поставив на паузу, я хотів би написати про іншого отамана, тільки не холодноярського, а свого земляка (я сам із Ніжина, це Чернігівщина) — про Батька Ангела. Це реальний персонаж. Ангел – його справжнє прізвище. Він був карикатурно показаний у російсько-радянському серіалі «Адъютант его превосходительства». Насправді це був досить молодий чоловік Євген Ангел, ровесник холодноярців. Як він загинув — невідомо, саме тому його постать обросла легендами і саме тому мені як людині, яка працює в масовій культурі, цікава його історія.

- Чому відходите від теми історичних романів?

- За п’ять років, що їх писав, я втомився. По-перше, через саму вичерпаність теми. Для мене історичний роман сьогодні — це передусім сторінки історії ХХ століття, період отаманщини, УНР, коли українці вели збройний опір Росії, але при цьому іноді воювали навіть один із одним. Ще одна не менш цікава тема – це УПА.  Проте обидві вони «заюзані» авторами, і зараз я не бачу нічого нового. До того ж, коли таке пишеш, треба читати багато документальної літератури. Я ж не пишу фантастику, я пишу реалістичні твори, в яких усе має бути схожим на правду. Відповідно, я мушу узгоджувати кожен свій абзац із документами, і це ускладнює роботу. А я звик працювати швидко. Плюс сьогодні багато часу забирає кіно, тому я не можу дозволити собі витрачати багато часу на написання книжок так як раніше. Інші періоди мене не зовсім цікавлять, бо по них інформації ще менше. А я журналіст, мені потрібні факти. Їх відсутність мене гальмує, я не можу брати з голови, мушу користуватися певними джерелами.

- А як щодо нинішніх подій?

- Нинішні події так само історичні. У мене є книга під назою «Вогняна зима», яка вийшла у 2015 році. Думаю, не варто пояснювати про що вона. Це той рідкісний випадок, коли я задоволений, що книга не мала комерційного успіху і не перевидавалася. Тому що крім внутрішньої потреби це написати я нічим не керувався. Я відчув це як громадянин, не як письменник. Я заспокоївся, теж зробив свій вклад, закарбував своє бачення цих подій, але на такому не можна заробляти. Вважайте це волонтерством.

Разом із тим, я вважаю, що це повинно стати масовою культурою, адже ця історія закінчена. Сценарій цих подій бачила вся Україна незалежно від того, хто як його сприймав. Драматургія там уже була написана самими подіями, і заробляти на самоповторах, розкривати якісь типу таємниці, описувати власні переживання, як роблять це деякі колеги, теж не хочеться.

Як автор я відчуваю потребу писати ті історичні романи, про які я говорив — де історія України подається не через російську радянську чи пострадянську призму, а з української точки зору. От взяти ту ж історію Холодного Яру. Холодноярська республіка була розгромлена, отамани потрапили в пастку, піддалися на провокації, підняли бунт і загинули у Лук’янівській в’язниці. Тобто це історія поразки. Але якщо дивитися на неї з актуальної на сьогодні точки зору, то в будь-якій великій глобальній історії можна знайти випадок локальної перемоги. Як наприклад у «Червоному».

-  До речі, чому в «Червоному» кінцівка фільму інша, ніж у книзі?

- У фільмі вона не змінена, а уточнена. Драматургія літературного твору трохи інша, ніж драматургія фільму. Кіно не любить незрозумілих, аж надто відкритих фіналів. Саме тому ми пішли на це. За сюжетом герої мають «піти вдаль». Так воно і вийшло.

6789

«Кінокритики дивляться фільми, а літературні критики не читають»

- Якого кіно не вистачає в Україні?

- Жанрового, орієнтованого на широкого глядача. У нас по суті не зайнята жодна жанрова ніша. У цьому сезоні із серпня по грудень вийшло 13 повнометражних українських фільмів і жоден із них не перетнувся з іншим. «Кіборги» не пертинаються із «Червоним», так само як «Сторожова застава» не перетинається з «Мир вашому дому!».

Нам дійсно не вистачає жанрового кіно, на яке пішов би глядач – пригодницьких, комедій, фантастики, мелодрам, історичних драм, коміксів. Та, власне, і коміксів у нас немає. От у Європі всюди є коміски, у Франції, наприклад, їм присвячені цілі відділи у книгарнях. А по коміксах, до речі, певною мірою визначається ідентичність країни. Мальовані історії, зрозумілі герої, і кожен комікс старанно виписаний. І екранізовувати комікси це теж зараз у тренді.

Що ж до України, то не можна сказати, що в нас багато фестивального кіно, але хай жанрових, масових фільмів буде або так само, або в рази більше. І справа зовсім не в бюджетах. Увесь річний бюджет на кіновиробництво в Україні менше бюджету «Аватара». Але не треба думати про бюджет. Маючи 300 тисяч доларів, можна зняти фільм, але у того, хто знімає, мають бути правильні амбіції – створити масовий продукт.

- А як же нагороди, премії?

- Була б моя воля, я б заборонив висувати свої книги на «книги року», але це вже зробили за мене. Ці премії нічого не дають, хіба крім грошової винагороди. Але ці гроші я можу заробити своєю працею. Інша справа, якби ці премії стимулювали продажі або тягли за собою якусь індустрію, або якби твори хоча б оцінювали справжні фахіці. Я давно кажу, що кінокритики в нас є, а літературних критиків немає. Бо кінокритики фільми дивляться, а літературні критики літературу не читають.

Як кажуть, українці діляться на дві катерорії — киян і некиян. У перших є глобальна мрія —  метро на Троєщину. Мрія ж усіх інших українців – Нобелівська премія для України. Хоча ні того, ні іншого у перспективі не бачимо. Автори хочуть Нобелівську премію, навіть коли їх не знають далі їхньої родини. Для початку треба мати певну кількість читачів у кожному місті, стати кимось у своїй країні, а тоді гнатися за нагородами.

- Яке Ваше враження про Черкаси?

- У мене немає поганого враження про жодне з міст України (сміється). Насправді, у Черкасах дуже великий нереалізований потенціал, і його потроху реалізують активні люди, такі як «Книжковий Маестро», наприклад. Для того, щоб усе це було реалізовано, у місті має бути більше книгарень. Бібліотеки теж мають працювати в цьому напрямку і визначати читацький попит і говорити, хто наразі є передовими авторами. Люди завжди йдуть за лідером. Саме тому під час виборів політикам малюють рейтинги. Ніхто не хоче бути серед лузерів, голосують здебільшого за тих, кого підтримує більшість.

І, звичайно, у Черкасах має бути більше кінотеатрів. Черкащани повинні знати, де знайти потрібну книжку, музику, де подивитися фільми. До речі, кіно — це дієва зброя. І сьогодні витрати на кіно мають бути не меншими, як на «оборонку».

«Все російське — токсичне» 

- Тобто книга може бути зброєю?

- Звичайно, книга може стати інформаційною зброєю, якщо це бестселер, який має хоча б 100 тисяч тиражу і є в усіх книгарнях. І головне – він має бути в інформаційному просторі і цитуватися всіма, «кому не лінь».

- Як Ви ставитеся до російської літератури?

- До російської літератури я раніше ставився байдуже. Єдине, що купував – російські переклади, яких у нас в Україні було дуже мало. Здавалося б, чим може нашкодити переклад на російську шведського чи американського детектива?

Проте аналізуючи події останніх років, я зрозумів, що байдужість була помилкою. Тому що все російське – токсичне, незалежно від того, хто автор. Тому що це створюється у невільній країні, людьми, які так чи інакше заражені «вірноподданством». Вони працюють на «русскій мір» і на «русскую ідєю», навіть якщо не мають нічого злого в цьому. Для них «русскій мір» — це аналог нашої ідилії – «садка вишневого біля хати».

Нинішня війна насправді почалася не зараз, і навіть не 100 років тому, коли більшовики захопили владу (і вже через 3 дні почалася агресія  в Україну), а в середині 19 століття, коли імператор почав фінансувати просування всього російського в Європі за гроші царської скарбниці. Були куплені титули Толстого, Достоєвського, Тургєнєва. Навіть за те, що називали «Вєлікою русскою культурою», платили.

- Чи варто вивчати російських авторів у школі?

- Це поноваження Міністерства освіти. Загалом же, вся російська література, навіть Лермонтов і Пушкін – вторинна. Тому що спочатку з’явилися європейські романи, а вже потім вони почали писати свої твори. Є така знакова сцена в «Піковій дамі» Пушкіна, де син каже графині, що пришле їй «русских романов», а вона питає «А разве есть русские романы?».  Всі їхні «геніальні» твори – це запозичення з європейських творів того ж або ранішого періодів. А басні Крилова — це переспів Езопа, всі це розуміють. Тобто вони як «передирали» раніше, так і «передирають» зараз. Якби мене хтось слухав, я б пропонував у школах вивчати первинні тексти.

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить