Вміти не пробачати, або Чому нас мала навчити «чорна субота» Євромайдану

rozgin-studentskogo-Maydanu-30-listopada-2013-620x400
start-728x90-animated

Четверту річницю силового розгону Євромайдану учасники тих подій відзначили акцією пам’яті, зібравшись учора під стелою на Майдані Незалежності в Києві. Вони вирішили залишитися на площі до ранку, саме до того часу, коли було побито протестувальників.

О 4-й ранку 30 листопада 2013 року озброєні спецпризначенці оточили учасників мирної акції, серед яких було чимало студентів, аби силою розігнати протест. Перед цим всі присутні помітили, що на Майдані зник мобільний зв’язок. Штурм почався рівно о 4-ій. 15 хвилин, пригадують очевидці, людей просто люто били. Дехто намагався втекти в підземний перехід, однак знаходили і там. Ще частину гнали аж до «Макдональдсу», наздоганяли на сусідніх вулицях і добивали вже там. Бійці «Беркуту» кидали мітингувальників на землю, лупили кийками, ногами, закидали вибуховими пакетами. Це було не просто «звільнення місця для «йолки», як вранці пояснять владці, а цілеспрямоване побиття.

ukraine_eu_protest_803273y

Фото з відкритих джерел

- «Беркут» спустився, підійшов ближче, почалася психічна атака, вони почали бити по щиткам, думали, що молодь розбіжиться, — розповів у коментарі «Радіо Свобода» учасник подій 30-го листопада Микола Шинкарук. – Коли я побачив, що вже б’ють дітей, підскочив, хотів забрати дубінку, і в цей час – удар. Я навіть не пам’ятаю вже як упав і втратив свідомість. Коли отямився, дивлюся, наді мною – берці. «Беркутівці» мене оточили, думаю, будуть зараз добивати.  Поки підняв голову — вже нікого немає. Я знайшов якусь там яму,  ліг там і думаю:  чи будуть шукати мене, чи знайдуть, чи вже як буде…

Коли це все сталося, то кожен із цих дітей був як свій, бо ж чужих у біді не буває, — каже дружина Героя Небесної сотні Тамара Швець.

– І ці відчуття, вони залишились назавжди. Ми просто вчимося з цим жити, — говорить вона.

За даними Генпрокуратури, у справі побиття студентів та інших протестувальників 30 листопада повідомлено про підозру 20 особам, із яких 12 правоохоронців і 8 посадовців. 10 із них – в розшуку, щодо дев’яти – обвинувальні акти направили до суду. Тим часом за останній рік кількість потерпілих у справі зросла з 86 до 132 осіб. Силовики виправдовувалися – мовляв, почали розгін, бо були провокації.

Громадські активісти намагаються не дати владі й прокурорам забути, що справи про побиття студентів мають бути дорозслідувані, адже саме це було першою вимогою Майдану, який зібрався 30 листопада. Майдану без приставки «євро». Майдану, на який вийшли вже не прихильники євроінтеграції, а розлючені небаченою жорстокістю і вірою у безкарність люди.

1386141820_529714_2_595

Саме з того моменту й почалася нова історія України.

«Вибачте, я зараз не можу спокійно говорити, почуваюся історично, — говорить на камеру студентка-учасниця того побоїща. – Ой, тобто істерично, не історично», — швидко виправляється дівчина.

Однак у кожній обмовці є доля істини. Той ранок таки став історичним, бо розділив наше життя на «До» і «Після», на «Було» і «Більше так не може бути».

Особисто мій Майдан, як і для більшості українців, почався саме тоді. Побили не просто мирних студентів, які без політичної символіки і гучних заяв грілися біля палаючих діжок, протестували проти рішення Уряду зупинити підготовку до Угоди про асоціацію з Євросоюзом і обговорювали ситуацію в країні, — побили нашу гідність і право жити в нормальній державі.

482996

«Мене не цікавить політика, мене не цікавить Європа, я проти того, щоб били дітей», — з такими думками тоді виходили на вулиці тисячі українців. Кожен розумів – коли в столиці мирної держави у центрі Європи серед ночі починають бити людей і єдиним прихистком для цих людей стає церква, коли молодь жорстоко лупцюють ногами по голові «заради новорічної ялинки» – щось із цим суспільством не так, і далі жити в цьому не такому суспільстві просто не можна.

Це був ранок, який розділив українців на своїх і чужих, на тих хто «з нами» і «проти нас». На тих, хто продовжував спокійно ходити на роботу, їздити в метро і думати про наближення новорічних свят, і тих, чию свідомість назавжди змінили кадри, що з’явилися  в новинах зранку 30 листопада. За останні чотири роки своїх і чужих побільшало, а ці два «паралельні світи» нікуди не зникли. Тоді революція закінчувалася за межами площ і стрічки у «Фейсбуці». На вулиці все було по-старому: люди готувалися до Нового року, чекали розпродажів у супермаркетах і показували дітям Діда Мороза у вітринах. «Там таке!», — бувало, намагаєшся пояснити комусь із знайомих. Хтось відмахувався, а хтось разом із тобою вчитувався у новини. Свої і чужі…

З початком війни нічого не змінилося. Два світи існують і зараз, і головне – повторювати собі, що ми у своєму пам’ятаємо і чекаємо перемоги. Хтось може сказати, що до війни звикнути не можна. Однак звикаємо. А дехто навіть встигає стомитися від неї. Однак чи маємо право?

Ми, українці, маємо особливість швидко забувати і пробачати, хоч би як історія нас вперто не вчила, що так не можна. Пролита вранці 30-го листопада на Майдані Незалежності кров зараз уже не здається чимось аж таким страшним у порівнянні із розстрілом протестувальників 18-20 лютого на Інститутській, із тисячами вбитих на Донбасі. Але тоді це було справжнім шоком, переломним моментом, межею. І цю межу ми поволі втрачали – після вбивства білоруса Жизневського, після анексії Криму, після Донецького аеропорту, розстрілу колони під Іловайськом… Страшно не те, що боротьба триває, а те, що втрати стають статистикою. «Не називайте «двохсотими», називайте по іменах», — час від часу хтось справедливо нагадує, що про тих, хто змінюють історію, забувати не можна. Бо чого тоді буде варта ця історія, що ми тоді розкажемо новим поколінням?..

Керівництво країни й досі вміло відмежовується від розслідувань цих та інших трагедій, українці ж вперто продовжують вірити, що все зміниться. Терпіти й чекати — це те, що ми вміємо аж занадто.

Свого часу активісти місяцями ходили в суди, щоб покарали хоч когось із тих, хто організував звіряче побиття людей восени 2013-го або із азартом його виконував. Не покарані судді, прокурори, силовики. «Ще трохи», «не зараз», «не на часі», «ось виграємо війну» – відмовок вистачає. Однак ця війна – не тільки на фронті, вона для всіх особиста. І якщо не навчимося не пробачати – вона не закінчиться ніколи.

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить