Волонтерка Людмила Пона: «У спілкуванні з учасниками АТО є заборонена тема: скількох ти вбив і в кого стріляв»

34859981_2019311101718360_7258931700212695040_n
unnamed

Статус учасника бойових дій з початку проведення антитерористичної операції на Сході України (нині – Операція обєднаних сил) отримали майже 326 тисяч людей. Близько 9 тисяч з них зазнали каліцтва та поранень. 3784 військовослужбовців загинули. Такі дані на своїй сторінці у «Фейсбук» оприлюднив військовий прокурор України Анатолій Матіос.

Як спілкуватися з учасниками АТО, аби їх не травмувати? Як уникнути психологічного вигорання під час створення матеріалів про війну? Про це та інше в інтервю з Людмилою Поною, волонтеркою, начальницею відділу організаційно-правової роботи Черкаського обласного центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді.

У соціальній сфері Людмила Пона працює з 2000 року. Нині надає психологічну допомогу учасникам АТО. Проводить семінари-тренінги для посадовців про особливості надання соціальних послуг учасникам АТО. Разом з волонтеркою та військовим капеланом Ларисою Когут допомагає адаптуватися до мирного життя учасникам бойових дій, їхнім дружинам та родичам.

-  Пані Людмило, розкажіть, як Ви розпочали працювати з учасниками АТО?

- З хлопцями я почала спілкуватися з початку війни. Вони приходили до нас в центр соціальних служб, говорили що відбувається на Сході. Я дійшла висновку, що із нашим суспільством щось не так, що ми не розуміємо наших захисників, не знаємо як далі із ними жити. Я почала шукати інформацію, як змінюється психіка людини, що пройшла війну. Читала матеріали військових психологів Дейва Гроссмана і Френка П’юселіка. Також консультувалася з Андрієм Козінчуком, який свого часу теж був на Сході, а тепер надає психологічну допомогу побратимам з усієї України. Коли я зрозуміла, які зміни відбуваються з хлопцями, розробила тренінг для чиновників про соціальну допомогу бійцям. Почала запрошувати на зустрічі дружин, сестер, рідних учасників АТО.

- З бійцями, які були на Сході, ви працюєте з 2014 року. Розкажіть, будь ласка, з власного досвіду: про що не можна говорити з військовими?

- У спілкуванні з учасниками АТО є заборонена тема: скількох ти вбив і в кого стріляв. Також не варто запитувати : «За кого ти воював?». Однозначно, за свою країну. Тому хлопці ображаються, коли їм ставлять такі запитання. Якщо ви робите матеріали  про війну, поцікавтеся про побратимів, їхню сім’ю. Розпитувати про військові історії потрібно дуже обережно. По-перше, учасники АТО не знають, що можна говорити пересічним людям, а що – ні. По-друге, деякі питання можуть спровокувати у військових агресію та тяжкі душевні переживання.

- Як потрібно спілкуватися з дружинами та матерями АТОвців?

- Дуже часто дружини не витримують того, що чоловік повертається зі Сходу іншим. Їм важко, коли чоловік агресивно реагує на ті речі, до яких раніше ставився лояльно. Жінки часто плачуть, «зациклюються» на проблемах.  Тому, коли ми проводимо для них спеціальні заняття, говоримо про життя, про стосунки в сім’ях. Запитайте, як почалися стосунки пари, як створювали родину. Дайте дружині або мамі виговоритися. Не перебивайте. Запитуйте про буденні речі та обов’язково слідкуйте за змінами, які відбуваються в житті героїв вашого матеріалу.

- Пані Людмило, журналісти через брак досвіду та необізнаність можуть образити учасників АТО. Не лише своїми запитаннями, а й готовим сюжетом чи статтею. Розкажіть, будь ласка, що роблять журналісти неправильно?

- Чесно кажучи, я не чула від хлопців нарікань на ЗМІ. Але з власних спостережень можу сказати, що в медіа нині занадто багато героїзації війни і дуже мало інформації про справжні зміни. Дуже мало матеріалів про те, як змінилися люди після війни, як до них ставитися. Багато говорять: «війна», «стріляли», «герої». Пишуть про пільги, виділення землі АТОвцям. Це все правильно. Проте, варто говорити про зміни у психіці хлопців. Адже їх наздоганяють «флешбеки», лякають салюти.  Серед тих, хто був на війні, дуже багато суїцидів. Тому потрібно писати про це. Тоді хлопці бачитимуть, що вони потрібні і про них піклуються.

- Виходить, що про бойові дії треба говорити якомога менше, а зосередитися на долях тих, хто повернувся з війни?

- Не потрібно сприймати це так буквально. Суспільство не може жити, не знаючи, що відбувається на передовій. Розповідати про це треба. Єдине, що тему АТО ми часто «роздуваємо» до певних свят, річниць, а потім забуваємо. Тему треба розкривати систематично. Потрібно враховувати запити людей (і це стосується не лише журналістів). У дружин АТОвців є потреба комусь розказати про свої біди. Хлопцям бракує інформації, як тепер спілкуватися з дружиною і повернутися до звичного життя. Якщо ми будемо вихоплювати якісь моменти, і забувати на певний час про цю тему, тоді результату не буде.

- Часто телевізійникам хочеться показати вражаючі кадри з війни. Як до таких фото і відео ставляться АТОвці?

- Хлопці, повертаючись додому, чекають на те, що в країні відбудуться реальні зміни. Шокуючі кадри, кров – їм боляче це бачити. Так ми їх дражним.  Нас це зачепило за живе, ми перейнялися, поспівчували. А у військових перед очима відразу «жива» картинка. Тому фото і відео із передової слід дуже обережно показувати.

- За  результатами опитування, яке проводилось Психологічною кризовою службою у серпні 2017 року, 91 відсоток журналістів, що побували на війні, відчули симптоми психологічного вигорання. Як з ним боротися?

- Вигорають насправді всі. І волонтери, і соціальні працівники, і журналісти. Коли я проводжу тренінги, то всі навколо плачуть. Я теж переймаюся долею АТОвців. Але важливо пам’ятатидля, чого ми це робимо. Коли я розповідаю про реалії війни ( як змінилися хлопці, які є проблеми в їхніх сім’ях), я знаю для чого це роблю. Хочу підтримати дружин, донести правду посадовцям. І тоді, розуміючи навіщо я це розповідаю, я не вигораю, а йду далі. Історії війни треба пропускати через «сито». Час від часу відпочивати, переключатися на інші теми, шукати в собі ресурси. А головне – знати для чого ти це робиш.

 — Куди можна звертатися учасникам АТО і їхнім родинам, аби отримати психологічну допомогу?

- У Черкасах ми безкоштовно проводимо заняття із Ларисою Когут. Спілкуємося переважно із родинами бійців. Навчаємо дружин зрозуміти, які зміни відбулися з їхніми чоловіками. У «Фейсбуці» ми створили групу «Птаха». Там розміщуємо повідомлення, коли збираємося. Працюємо не лише в обласному центрі, а й інших районах. Тому, можна приєднуватися до групи, або телефонувати до нас особисто.

Підготувала Ольга Гуржій

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить

  • К

    Конечно нельзя спрашивать, сколько мирных жителей ты убил, «герои» смущаются от этого.
    Странно, что они поголовно бухают вернувшись домой, а многие и вовсе вешаются, правда?