«Я «горів» цією справою. Для мене це було святая святинь», — золотий олімпієць Черкащини Андрій Хіміч

3
Фото з сайту: udpu.org.ua

15-кратний чемпіон України, 7-кратний чемпіон Радянського Союзу, 3-кратний чемпіон Європи, срібний призер Чемпіонату світу, олімпійський чемпіон 1964 року, переможець та призер більш ніж 40 міжнародних регат… Це довгий перелік заслуг легендарного спортсмена Андрія Хіміча, який першим привіз олімпійську медаль з веслування на каное в Україну. Читайте щиру історію із життя великої людини про шлях до олімпійського золота та у чому секрет його успіху. 

14285153_10205507413724113_1133436393_o

Андрій Іванович Хіміч народився в селі Макіївка на Чернігівщині у багатодітній сім’ї колгоспників. Із семи дітей вижило лише троє — найстарший брат 1921 року, сестра та наймолодший Андрій Іванович (14 грудня 1937 року народження). Спочатку ходив в семирічну школу у своєму селі, а потім ще три роки здобував середню освіту в школі сусіднього села, яке простягалося за 6 кілометрів від Макіївки.

Андрій Іванович згадує, як діставався школи, вчилися в другу зміну:

«По полях, в будь-яку погоду – в дощ, сніг… Десь в дванадцять (о 12.00 год – ред.) виходили, в два (о 14.00 год – ред.) починалися заняття, майже до семи в школі. А потім додому — пішки, по-темному. Раніше нічого не було — на автобусах дітей ніхто не возив. Та що говорити! Я закінчив 10 класів і велосипеда не бачив».

Біля села протікала річка, біля якої любили гуляти діти. В школі Андрій Іванович був як всі діти. Влітку купався, а взимку на льоду катався на імпровізованих ковзанах – брав шматок дошки, до нього кріпив товстий дріт замість леза, мотузкою прив’язував до валянка. А тоді однією ногою відпихався, а іншою по льоду ковзав. Андрій Іванович згадує, що «було зганяєш до сусіднього села по річці за 4 кілометри і назад». Крім цього, обожнював лижі, на яких теж кілометри долав до школи та зі школи.

Ким мріяв стати у дитинстві, Андрій Іванович тоді про це не думав. Головне, із колгоспу вирватися. Паспорт тоді не давали. Лише коли майбутній чемпіон вступив до Черкаського педагогічного інституту, тоді зміг його забрати.

Родом із рідного села Андрія Івановичв був Герой Радянського Союзу Тканко Олександр Васильович. На той час, коли юний Андрій закінчував школу, він працював ректором Черкаського педагогічного інституту. Коли Олександр Васильович навідувався до рідного села, придивлявся здібних дітей та запрошував на навчання в інститут. Запримітив він тоді і Андрія Івановича, адже той «на турніках постійно болтався», та й запропонував йому вступити до інституту, і той погодився.

«У мене було море енергії, тому не дивлячись на те, що я не займався до цього в спортивній школі, за 4 роки я підготувався і в 1960 році я потрапив на Олімпіаду збірної Радянського Союзу», — забігає наперед Андрій Іванович.

image

Фото з сайту: rada.cherkassy.ua

Вперше каное майбутній чемпіон побачив теж в інституті. Чому обрав саме цей вид спорту, спортсмен пояснює так, що річка завжди була для нього близькою, адже в дитинстві постійно на плоскодонці їздив, рибу ловив. Річка годувала.

«Все господарство було на човні. Поруч була річка. І по рибу, і по траву, і по очерет, і по дрова… Все на човні додому возили», — розповідає Андрій Іванович.

В каное вдалося сісти не відразу. Один раз перевернувся, скупався, другий раз – теж. Потім дізнався, що треба було подушечку під коліно класти, адже на дошці довго не вистоїш.

«Поблизу була меблева фабрика. То ми (з друзями-одногрупниками – ред.) підемо туди, мішок тирси наберемо, насиплемо в торбинку – і подушечка під коліно готова. Я їхав на змагання і мішок тирси з собою брав (раптом перевернешся – мокру тирсу не покладеш у човен, адже вона вагу додає)», — сміється Андрій Іванович.

Андрій Хіміч згадує, що тренера по веслуванню з каное не було. Нікому було розповісти, навчити:

«Не було тренера. Ніхто не знав як сідати в те каное — чи на двох колінах чи як? Гребти з однієї сторони чи з двох? Вперше, коли брав участь у змаганнях, поїхав в Київ на Спартакіаду України. Щоб човен не переходив на сусідню доріжку, я постійно перекидав весло. За час, коли раз перекину весло, міг би уже два гребка зробить. Всі тоді кричали: «Ааа, дід Мазай їде!». І не дивлячись на це, я став четвертим на Спартакіаді».

270791_w_300

Фото з сайту: gazeta.ua

Андрій Іванович згадує ще одне цікаве змагання у Польщі. На старті каное Хіміча притримали, щоб він не рушив разом з усіма. Таким чином каноїст поляк Полакович захотів прибрати конкурента на перемогу, та не вийшло: на 700 метрах Андрій Іванович наздогнав суперників, перегнав і фінішував першим.

Андрій Хіміч разом з Степаном Ощепковим із Владивостоку взяли участь в Олімпіаді-1964 в Токіо, де здобули золоту перемогу з веслування на каное-двійці на дистанції в 1000 метрів.

- Вранці вийшли – туман «страшний» — 200-300 метрів не видно нічого. У нас була така тактика: із старту різко вийти вперед, десь на корпус човна, а потім йти рівномірно, спостерігаючи за супротивниками з обох сторін. Найголовніші конкуренти йшли зліва від нас, за ними слідкував Ощепков, бо він гріб зліва. Ми йшли весь час попереду, а потім метрів за 300 пішли на фініш  і майже 4 секунди виграли. Якщо зараз у соті секунди виграють, то 4 секунди – це хороший результат – більше корпусу човна… Ось так став олімпійським чемпіоном, — ділиться пан Андрій.

Після цього Андрій Іванович готувався ще до однієї Олімпіади у Мехіко, яка повинна була відбутися у 1968 році. Три роки готувався, але за рік до Олімпіади сталось невідворотне — спортивну кар’єру молодому спортсмену довелось завершити.

Приїхавши зі змагань із Туркменії, де було 20 градусів тепла, додому, де було 30 градусів морозу, захворів на грип.

- Відразу з такого тепла і на лижі. 10 кілометрів пробіг – пострибав, потупцював, знову 10 кілометрів пробіг. Відпочив і ще раз пробіг 10 кілометрів. От 30 кілометрів пробіг на лижах – пішов пообідав і відпочив. А увечері пішов у спортзал двадцятикілограмові штанги піднімати. Отак готувався до Олімпіади, — розповідає спортсмен.

Тоді йшла епідемія грипу, організм ослаблений, із різкого перепаду температури не акліматизувався і «прихватив» грип. Проте попри хворобу продовжував тренуватися. Декілька змагань із хворобою виграв, а коли поїхав у Москву на Спартакіаду, Андрій Іванович був уже надто хворий, щоб змагатися на достойному рівні:

«Ще коли на минулих змаганнях йшов проти вітру, то вигравав, а тут змагання були по вітру, я задихався… Одним словом, програли ми Спартакіаду…»

Після медичного обстеження спортсмена поставили перед вибором – спорт або життя, і Андрій Іванович вибрав останнє.

17295670

Фото з сайту: lib-chornobaj.pp.ua

Як Андрій Іванович пережив цю особисту трагедію, знає лише він. Але відразу, як тільки чемпіон вирішив покинути великий спорт, його залишили тренером збірної команди Радянського Союзу з веслування на байдарках і каное. Відтоді всіх напарників, з якими Андрій Іванович готувався до змагань, почав їх готувати до Олімпіад.

Там пропрацював майже 5 років. Потім працював у Черкасах директором у Черкаській спеціалізованій дитячо-юнацькій школі олімпійського резерву (СДЮШОР – ред.) з веслування.

- У мене була одна з найкращих шкіл в Україні. Я добився, щоб це була школа олімпійського резерву. У школі був великий штат – 15 тренерів, завуч, лікар, водій. За рік ставився план підготувати 4 майстрів спорту. А в нашій школі виходило і по 6, і по 7 майстрів. Ми тоді привезли у школу 100 човнів із Риги. Школа була тоді справді потужна, — згадує він.

Потім його запросили на роботу у Болгарію. За контрактом поїхав на 1 рік, а залишився на цілих 3. Спочатку працював консультантом з підготовки спортсменів з каное, а потім став старшим тренером збірної Болгарії. Після Болгарії повернувся у рідні Черкаси і знову почав працювати у СДЮШОР.

Із другою дружиною, Валентиною Анатоліївною, Андрій Іванович познайомився в Черкаській комплексній дитячо-юнацькій спортивній школі, де вона працювала завучем. Об’єднувала їх спільна жага та любов до спорту, адже Валентина Анатоліївна теж була спортсменкою – професійно займалась гандболом.

Андрій Іванович та Валентина Анатоліївна мріяли про спільний будиночок та землю, на якій можна було б працювати. Дружина розповідає, що Андрій Іванович марив річкою Вільшанкою, яка протікала повз село Мошни. Туди частенько їздили до друзів відпочивати. Там і планували обжитися, але не склалося.

Проте згодом, за запрошенням керівника Чорнобаївського району, Андрій Хіміч з дружиною переїхав в смт Чорнобай, де працював тренером секції веслування у спортивному комплексі.

Подружжя дітей не мало, тому вирішило всиновити дитину. Валентина Анатоліївна розповіла, що хотіли дівчинку, проте коли побачили 9-місячного хлопчика, не змогли від нього відмовитись. Дитину нарекли Іваном, що в перекладі з давньоєврейської мови означає «милість Божа». Зараз він закінчує 11 клас.

Досягнувши пенсійного віку, Андрій Хіміч знаходиться на заслуженому відпочинку, проте отримує пенсію в 1 800 гривень.

1473845918_1223

Фото з сайту: novadoba.com.ua
Андрій Хіміч із головою Відділення НОК у Черкаській області Андрієм Більдою, ректором ЧНУ ім. Б. Хмельницького Олександром Черевком, призерами Олімпійських ігор Сергієм Кулішем,Олександром Мотузенком, Олександром Феденком, Паралімпійських ігор Антоном Скачковим

110

Фото з сайту: ck.ridna.ua

Як досягти успіху, здобувши найвищу нагороду, яку може собі побажати спортсмен — олімпійську золоту медаль, Андрій Іванович Хіміч пояснює дуже просто:

«Найголовніше – це бажання і трудолюбство. Я «горів» цією справою. Для мене це було святая святинь».

Згадує Андрій Іванович і як коліно пекло, наче на гарячій пательні стояло, і з таким пекучим болем по 30, по 40 та й по 50 кілометрів на каное літнього тренування проходив. Згадує і те, як на змагання діставався в іншу країну на території Радянського Союзу — коли 5-метровий човен разом із веслами та іншим багажем ніс на своїх плечах… Багато чого пережив, натерпівся Андрій Іванович, перш ніж доторкнутися до олімпійської золотої медалі, проте ні за що не жалкує, адже це — його вибір, це — його життя…

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить