Явище безпритульності: в які двері стукати, коли ти опинився на вулиці

bezprytulni

«Від цього не застрахований ніхто…» Цю фразу часто можна почути від різних людей. Так само вона може стосуватися і різних життєвих обставин. Ніхто не застрахований від хвороб, природних катаклізмів, втрати статків. На жаль, так само не можна застрахуватися, навіть будучи на певному етапі свого життя досить успішним і благополучним, від того, що в один прекрасний момент ти можеш опинитися на вулиці.

Та офіційна статистика, яка ведеться в Україні, навіть приблизно не передає реальну кількість людей, що опинилися без даху над головою. Наприклад, у 2009 році в нашій країні нарахували близько 10 тисяч безхатьків, у той час як за підрахунками МВС України ця цифра сягнула 30 тисяч. А от у 2011 році дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ встановив, що кількість безпритульних дітей віком від 10 до 19 років в Україні становить близько 150—160 тисяч, тоді як офіційна статистика повідомляє лише про 12 тисяч.

Такі приблизні цифри… а що ж тоді говорити про людські долі, викинуті на узбіччя суспільного простору. Звичайно, легше опустити очі, проходячи повз смітник, легше не бачити тих людей, які в силу різних життєвих обставин продовжують все нижче опускатися на соціальне дно.

bezdomnyj

Безпритульність – це явище, яке виникло не сьогодні і не вчора, і має своє обличчя. Жахливо, коли воно має обличчя дитини, що опинилася на вулиці через сімейні негаразди. Однак за різними оцінками, до третини безпритульних опинилися на вулиці через тюремне ув’язнення. Деякі бездомні продали житло чи його незаконно відібрали шахраї. Також безпритульні опиняються на вулиці через втрату роботи.

І коли людина залишається наодинці із такими життєвими обставинами, їй часто не під силу вирішити їх самій. І якщо в перші ж місяці їй не нададуть допомогу чи вона сама не знайде виходу зі своєї ситуації, ми можемо побачити як поступово вона перетвориться на «професійного» безхатченка, що звик жити на вулиці, спати на лавочках чи підвалах, перебиватися подачками, або ж взагалі опуститися до дрібних крадіжок, за які на певний час сідатиме до тюрми і той час вважатиме ледь не найкращим у своєму житті, адже його чи її годуватимуть, перебуватиме у відносному теплі і затишку, загалом на утриманні держави.

Коли ти опинився на вулиці… Куди йти?

На жаль, стартові майданчики, а точніше Центри для безпритульних, які б могли посприяти новоспеченому безхатьку вибратися із безвиході, в Україні можна перелічити на пальцях, говорить соціальний працівник Центру реінтеграції для безхатьків Олександр Грицаєнко. Це одні із небагатьох таких установ, які готові простягнути руку допомоги «вуличним мешканцям».

Загалом у Центрі реінтеграції для безхатьків, що був створений у 2012 році за ініціативи і на базі ЧБО ЛЖВ «Від серця до серця», може проживати до 50 безпритульних жінок і чоловіків. Щоправда, якщо для чоловіків наразі буде передбачено до 40 ліжко-місць, то для жінок – близько 10. Та й чоловіки частіше потрапляють до їхнього центру, зізнається Олександр Борисович.

– За 15 років роботи в цій сфері завжди чоловіків було більше, ніж жінок. Не знаю, чому так. Але із жінками й більше проблем, ніж із чоловіками. У них постійні внутрішні конфлікти, з’ясування стосунків, — розповів Олександр.

В першу чергу Центр для реінтеграції безхатьків слугує стартовим майданчиком для людей, що потрапили в складні життєві обставини.

22091780_1282681168526858_1751604706_n

А починалося все з одного безпритульного та однієї кімнати, в якій йому поставили ліжко. Згодом міська влада виділила кошти на ремонт другого поверху приміщення, в якому наразі розташовується Центр реінтеграції. Вже згодом з’явилося фінансування на харчування, на заробітну пату соціальним працівникам.

- Центр був створений у 2012 році на волонтерських засадах працівниками організації, — розповіла голова ЧБО ЛЖВ «Від серця до серця» Наталія Несват.  — Пригадую, як до нас завітав перший клієнт Центру, саме з нього розпочалась робота. У нас було лише невідремонтоване приміщення без води, світла та опалення. Самотужки ми спромоглися створити умови для перебування людей, які опинилися в складних життєвих обставинах. У 2014 році нашими партнерами у розвитку роботи Центру стала місцева влада. Разом ми розширили діяльність Центру втричі. Але на сьогодні все ж таки залишаються потреби людей, що проживають в Центрі, які ми самотужки не в змозі покрити — це теплий одяг, предмети побуту (пральний порошок, мило, миючі засоби, ковдри, постільна білизна та інше), а найголовніше — це медикаменти, в яких потреба є завжди.

Якщо говорити про плани, то ми маємо на меті розвивати та зміцнювати напрямки, які вже працюють на сьогодні — це чоловіче та жіноче відділення, також плануємо розширювати послуги за потребою клієнтів Центру, а згодом відкрити соціальний гуртожиток, де люди, які адаптувалися до соціального життя (відновили документи, покращили свій стан здоров’я та знайшли роботу), змогли б перейти на інший етап розбудови свого життя.

У Центрі безхатько може укласти договір на проживання на 6 місяців. Хоча якщо людині після цього ще досі немає куди йти і вона не порушувала норми перебування в Центрі, договір йому можуть продовжити.

22157092_1282681338526841_689280603_n

Окрім проживання і 2-разового харчування, в цьому Центрі безпритульні можуть отримати ще цілу низку послуг – допомогу у відновленні документів, сприяння в отриманні соціальних виплат, супровід до медичних закладів. Також при надходженні в Центр вони отримують повний набір засобів гігієни. Окрім того, два рази на тиждень до центру приходять місіонери, а раз на тиждень при центрі діє гурток, на якому жінки можуть виготовити щось своїми руками. Працює при центрі й соціальне підприємництво, завдяки якому безпритульні можуть здобути професійні навички швачки, закрійниці, майстра по ремонту м’яких меблів.

Подумують в центрі і над розширенням: зокрема, планують зробити соціальну пральню, послугами якої так само можуть скористатися люди, що не мають постійного місця проживання.

Повернутися обличчям до проблеми

Більшість людей, які потрапляють до Центру – це колишні ув’язнені, тому великим досягненням, вважають представники мережі ЛЖВ «Від серця до серця», стало те, що в минулому році міською владою було виділено фінансування на дві ставки соціальних працівників, які займатимуться супроводом осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, а це трохи більше 100 тисяч гривень. Це стало прецедентом не тільки для міста, а й для всієї країни. В основному тим, що на проблеми людей, які звільнилися з місць позбавлення волі, звернула увагу міська влада.

– Тюрма є прямим відображенням нашої реальності. Зрештою, багато людей, які потрапили за грати, стали жертвами соціально-економічної ситуації в країні, — пояснив Олексій Сорокін, керівник пенітенціарного напрямку. – Зараз у місцях позбавлення волі знаходиться 60 тисяч людей. І рано чи пізно вони опиняться разом із нами. І якщо ними ніхто не буде займатися, вони знову повернуться до старого. А чому їх там вчать протягом багатьох років – ненависті, злобі, обману, новим способам кримінального мислення. І коли ці люди виходять на волю і їм ніхто не допомагає, то чим вони скористаються? Своїми навиками. Тобто якщо у них немає елементарного – житла, що поїсти і що тепле вдягти, то вони беруться за старе.

– А потім в суді це трактують: «На шлях виправлення не став і знову вчинив злочин». А про яке виправлення йде мова? – запитує у свою чергу Олександр Грицаєнко.

Тому дуже важливо, щоб такі центри були в кожному регіоні.

– Ми хочемо розширяти мережу центрів реінтеграції, щоб хоча б у кожній області був такий центр, куди могли б звернутися безпритульні. Тому що соціальних закладів таких одиниці і це в основному якісь психоневрологічні диспансери, інтернати, геріатричні пансіонати, терцентри, — розповів Олексій Сорокін.

Не зайвим було б, якби й держава нарешті повернулася обличчям до цих людей. Адже смішно чути, що людині, яка вийшла з тюрми, і наприклад, з Умані до Івано-Франківська треба дістатися за 80 гривень. А така відірвана від реальності сума тому, що досі існує тарифікація ще з 70-их років. А багато людей виходять після ув’язнення і не мають куди повернутися, не мають родичів, які б їх забрали з-під виправного закладу.

Шанс на повернення до нормального життя

У Центрі не приховують, що не всі, хто до них потрапляє, використовують наданий їм шанс. Загалом відсотків 30 після Центру реінтеграції встають на ноги і дійсно змінюють своє життя.

– Тобто це ті 30 відсотків людей, які пройшли через наш Центр, і потім винаймають своє житло, знаходять постійну роботу і починають самостійне життя. Подальшу долю цих людей прослідкувати важко, бо хтось у Київ поїхав, знайшов роботу, хтось ще кудись подався, — говорить керівник пенітенціарного напрямку ЧБО ЛЖВ «Від серця до серця» Олексій Сорокін.

– Я людям, які до нас приходять, кажу, що це ваш життєвий Байконур. Навіть те, що ми даємо можливість півроку не платити за «комуналку», не платити за житло і при цьому, працюючи, можна підзбирати, щоб встати на ноги, — додає Олександр Грицаєнко. – Але зрештою все залежить від особистого вибору людини. Ніхто з нас не «вставить» їм своїх мізків. Ми намагаємося допомогти, а кінцеве рішення приймає людина.

А ще в Центрі надають таку послугу як представництво інтересів в судах, в поліції. Тут готові допомогти кожному по мірі своїх сил і можливостей. Центр майже ніколи не пустує, всі ліжка зайняті. Просять єдине — мати бажання самому вийти із складної життєвої ситуації та дотримуватися певних правил проживання.

 –  А правила у нас найелементарніші, — говорить Олексій Сорокін. – Це банальні правила проживання у гуртожитку, тобто кожна людина за собою прибирає, дві години на тиждень має присвятити благоустрою цього Центру, проте одне з основних правил – це тверезість. Перший раз ми робимо попередження,  а на другий розриваємо договір.

У Центрі вірять, що та реформа, яка розпочалася по цьому напрямку і розрахована на три роки, таки дасть свої результати. А поки вони підтримують людей, які потрапили в складні життєві, чим можуть.

– У нас люди звикли до того, що все повинно бути погано. Люди повинні звикати до хорошого. І якщо хоча б в кожному обласному центрі будуть такі установи, куди люди зможуть звернутися на перших порах, то це було б дуже добре, — підсумував Олексій Сорокін.

«Мене врятувало те, що я потрапив у тюрму…» Історія із життя

«Я тільки в американських фільмах таке бачив, щоб все і відразу. Зустріли під колонією, поселили і буквально через 2-3 дні знайшли роботу. Я не думав, що у нас щось таке працює», — так сказав Анатолій, коли вперше потрапив до Центру реінтеграції для безпритульних.

Зі зрозумілих причин він не захотів назвати своє справжнє ім’я, так само не побажав говорити, звідки приїхав до Черкас, адже сам не місцевий. Про Центр реінтеграції для безпритульних колишній ув’язнений, а нині мешканець Центру, почув перед виходом із в’язниці.

Йти 24-літньому хлопцю, який останнього разу своїм домом називав напівзруйновану будівлю ще у семирічному віці, не було куди. Батьки пили, тому хлопчину забрали до будинку-інтернату, спогади про який у нього не надто теплі. «Як в тюрмі, тільки трохи простіше», такими словами він описує своє перебування там.

У 17-річному віці Анатолій пішов навчатися до училища. Вибору особливого не було, вступив туди, куди сказали, вивчився на маляра-штукатура. Хоча він та інші хлопці хотіли йти до іншого навчального закладу. Але як то кажуть, куди прилаштували. У інтернатівських дітей не часто запитують про їхні бажання…

– Були й нормальні вихователі, були й такі, які били дітей, — пригадує Анатолій. – Загалом у цьому інтернаті були проблеми: продукти часто не доходили до дітей, їх додому забирала директорка. З цього приводу навіть приїжджала комісія, після перевірки якої багатьох звільнили.

Після навчання пішов працювати, їздив на роботу в Київ. Весь цей час перебивався тимчасовим житлом – або в гуртожитку, або в орендованій квартирі. А потім життя затягло у вир, з якого не кожен здатен виплисти…

– В тюрму я сів за крадіжку, присудили три роки і два місяці, відсидів два з половиною і вийшов по умовно-достроковому. Але йти не було куди, ні житла, ні батьків у мене немає. Тоді я дізнався, що є така черкаська благодійна організація,  в якій мені можуть допомогти. Я звернувся до них і вони дали відповідь, що я буду у них проживати, — розповів Анатолій.

За грати він сів за дріб’язкову крадіжку, а такий термін дали, бо тоді вже мав умовний.

– Мої проблеми почалися через те, що я почав пити. Після цього і проблеми із житлом додалися, — розповів Анатолій. – Одного разу ми з хлопцями напилися, зайшли в магазин щось купити і так вийшло, що я дещо вкрав, а я перед цим ще був судимий, був на умовному. В магазині були відеокамери, тому я вирішив сам прийти в поліцію. Ну й «закрили» мене…

Наразі в Черкасах він вже проживає при цьому Центрі 4 місяці, планує залишатися й надалі. Говорить, що дуже добре, що існує така організація, адже якби його не прихистили тут, то не знав би куди й податися.

Буквально протягом перших днів перебування у Центрі хлопцю допомогли знайти роботу. Спочатку працював на молокозаводі, наразі ж — на підприємстві, що займається вирощуванням овочів.

– Зараз я навіть працюю без вихідних, тому що мені подобається і хочеться працювати, — говорить хлопець.

Допомогли Анатолію в центрі і з відновленням документів. Його паспорт згорів, за новим документом довелося їхати в колишнє місце проживання. Проте зараз у нього всі документи на руках.

«Мене врятувало те, що я потрапив у тюрму, бо все могло закінчитися ще гірше. Сам би я навряд чи зупинився б», — зізнається колишній ув’язнений.

Поки що Анатолій планує залишатися в Черкасах, згодом хоче знімати своє власне житло, коли трохи стане на ноги. Наразі ціни на орендовані квартири занадто високі для хлопця.

Однак Анатолій зізнається, що не шукає легких шляхів, адже наразі вже встиг переоцінити своє життя і готовий боротися за щось краще.

Схоже, він є основним претендентом на входження до тих 30% безпритульних, які таки скористаються своїм шансом!

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить