Залізний кулак: танкісти, які утримують ворога на лінії зіткнення від помилкових рішень

tankisty

Житловий комплекс

Перші броньовані машини були повільні і неповороткі, але вже тоді, застосовані у ході Першої світової війни британцями, вселяли паніку у ворожих рядах. Зараз же, у сучасному світі, важко уявити армію країни без танкових зєднань. Їх висока потужність, ударна сила, висока мобільність та надійний броньований захист у багатьох боях ставали вирішальним аргументом для перемоги. Танкові війська застосовують як для прориву, так і для стримування ворога. Та, звичайно ж, поганий би був той танкіст, який не надавав перевагу саме першому варіанту.

Саме наявність металевих монстрів дає впевненість українській піхоті, що вони здатні не тільки зупинити наступальні дії ворога, проте й пробити його оборону.

Тому зовсім не дивно, що людям, яким безпосередньо кожного дня доводиться мати справу із цими броньованими машинами, важко лише стримувати агресію ворога, хоча вони й прекрасно розуміють, що саме їхня присутність не дає ворогу піти вглиб країни.

Перша танкова бригада веде свій шлях ще з часів Другої світової війни. Після війни 292-й гвардійський танковий полк увійшов до складу 72-ї стрілецької дивізії. Місцем його дислокації стало селище Гочарівське. У 1997 році на базі полку створено 1-шу окрему танкову бригаду. З 2014 року бригада бере участь у воєнних діях на Сході України, розпочавши свій бойовий шлях у ХХІ столітті.

Три роки АТО. День із життя танкіста

tankisty 2

У той день нещадно пекло. Від сонця на відкритій місцевості не сховаєшся. Після приємної гуманітарної місії отримуємо у відповідь «екскурсію» від танкістів, у ході якої і вдається поспілкуватися з Олександром Халамейдиком з досить яскравим позивним «Халк». 

halamejdyk 2

Зліва — Олександр Халамейдик

Олександр прийшов служити у 1-у танкову бригаду не так давно. За 20 років кадрової служби у військах у Збройних силах України він проходить службу вперше. До цього служив у Росії, де і закінчив військове училище.

– Пройшло вже 20 з чимось років як я закінчив військове училище. І ось нарешті я в українській армії, — розповідає капітан Першої окремої танкової бригади Олександр Халамейдик.

Олександру не єдиному довелося робити вибір, опинившись на перехресті двох країн. Комусь він давався важко, комусь легше, дехто робив його на нашу користь, дехто на користь країни-агресора, що певний час грала в доброго сусіда. А дехто й досі його не зробив, намагаючись балансувати між двох вогнів.

Проте на запитання, чи не долали сумніви, наскільки це був важкий вибір, Олександр щиро дивується і в голосі навіть починають відчуватися металеві нотки.

– Що може мене зупинити, якщо в мою домівку прийшли без запрошення, — говорить боєць. – У мене немає ніяких сумнівів з цього приводу,  в душі порядок і чітке розуміння ситуації. Це ж вони прийшли до нас не з пляшкою горілки і огірками солоними, а з автоматами і вбивають наших громадян. Мені соромитися немає чого, я тут – захисник своєї Батьківщини, а вони – виродки, які прикриваючись маскою сусіда прийшли захоплювати наші території. Те, що вони сліпо виконують накази свого вищого командування, це вже питання до них. Але, на мою думку, офіцер має не тільки виконувати накази, але ще й думати. А там заробітна плата виявилася вищою за людську мораль.

Мені було б соромно, якби під час таких подій в країні я був десь, а не в зоні АТО. Хоча, зрештою, вважаю, що йти сюди або не йти – це справа кожного. Але я переконаний, якби ситуація була ще більш критичною, то всі б чоловіки стали в стрій, взяли до рук зброю і захищали свою країну. Але, на жаль, поки що реалії такі, що на сьогоднішній день всі сидять у нічних клубах замість того, щоб бути тут.

halamejdyk

Проте Олександр не відразу пішов служити у танкову бригаду, до неї він був добровольцем на службі захисту країни.

– Я служив спочатку у добровольчому складі поліції, потім я перейшов в «Айдар». У 2015 році повернувся додому, але зрештою пішов служити у Першу танкову бригаду, про що не шкодую, оскільки цей підрозділ бойовий, готовий до виконання будь-яких завдань, — пригадує військовий.

tankisty 3

Трохи замислившись додає:

– Ми забезпечуємо другий ешелон бойових дій, наші підрозділи на лінії зіткнення утримують ворога від помилкових рішень, ми не даємо їм шансу розпочати активний наступ.

Проте з того часу і досі він з великою повагою ставиться до всіх добровольчих формувань, які першими піднялися на захист рідної землі:

«На той час добровольцями стали звичайні жителі країни і не тільки, які, не замислюючись, віддавали своє життя за нашу державу. Тому у мене глибока повага до всіх добровольців, я низько перед ними схиляю голову. Зараз вже наша армія прийшла в норму і готова на сто відсотків до виконання завдань будь-якої складності. На той же період ворога не пустили далі виключно добробати. Тому я надзвичайно поважаю цих людей. Вони, мабуть, зараз орють поля, сіють пшеницю. Але на той період наш народ сам себе захистив. Зараз планомірно до цього перейшла наша армія».

Особливе відношення у Олександра і до волонтерів:

«Волонтери – це другий фронт в нашій країні, я схиляюся перед цими людьми, тому що вони витрачають свій час, свої засоби, везуть іноді останнє. Але зараз така ситуація, що із забезпеченням проблем майже немає, тому ми просто радіємо, коли вони приїжджають. Приїхала людина з «материка» і просто хочеться обійняти її, поспілкуватися».

Однак зараз він цінує злагодженість того організму, в якому служить і який називається танковою бригадою. Зізнається, що величезну вагу має саме той факт, що всі у цій військовій частині на своєму місці, кожен чітко бачить поставлене перед ним завдання і готовий його виконати. А ще радіє від того, що у складі бригади служить чимало черкащан.

– У нас щоденно відбуваються заняття із особистим складом. Як ви могли переконатися на власні очі, танки всі на ходу і готові до виконання завдань, — говорить боєць. – Тому, якщо буде наказ, розірвемо противника. Зараз нас стримують політичні рішення, Мінські угоди, на яких нібито там намагаються домовитися вирішити цей конфлікт мирним шляхом, але ж ми бачимо, що нічого не виходить у цьому напрямку.  Тому особисто у мене таке відчуття, що у цьому році наша армія перейде до прямого виконання своїх завдань – до звільнення луганських і донецьких територій… а ми завжди готові.

Я вам скажу більше, ми злі, тому що нам не дають виконувати свої обов’язки. І ми з великим задоволенням, коли надійде такий наказ, відвоюємо свої території, вийдемо на кордон з Російською Федерацією. Віддадуть наказ – і Москву захопимо. У нас є розуміння того, що ми маємо відповісти їм достойно, щоб вони відчули все те, що ми відчуваємо всі ці три роки.

Чи здані вони це виконати? У військового немає у цьому ніяких сумнівів, за декілька років боєздатність армії дуже зросла, хоча ще декілька років тому були великі сумніви, чи зможе наша країна стримати наступ ворога, якщо він захоче піти далі Донбасу.

– На той час армія не була готова, бо її протягом 20 років розвалювали. Це все робилося цілеспрямовано. На той період «армія» — це була тільки назва, не було військової злагодженості, — говорить танкіст.

Тому навіть у період так званих Мінських угод вони не полишають тренувань, щоб бути готовими до будь-яких несподіванок:

«Навчатися потрібно завжди, кожного дня. Оскільки кожного дня ми отримуємо нові ввідні, кожного дня їх відпрацьовуємо. Командир приймає рішення, кому продовжувати тренування,  а перед ким ставити нові завдання до виконання. Це ж не так, що ми тут сидимо і чекаємо сніданку, обіду й вечері, тут відбувається щоденна праця. Тому я не розумію, як ми можемо не виконати ті накази, які нам дають. Ми їх виконаємо і зробимо це на відмінно».

Але наразі перед танкістами стоїть завдання не відповідати. І хоч це надзвичайно важко, зізнається Олександр, вони виконують цей наказ. Тим паче, говорить, стимулює і місія ОБСЄ, яка час від часу навідується до них, щоб перевірити, як вони виконують «мирні» угоди. Та до їхніх візитів, відчувається в голосі Олександра, він ставиться досить скептично.

– Я не знаю, на щастя, які вони роблять висновки та й не хочу знати, тому що це елемент стримування в тому числі і наших підрозділів, які стоять на лінії розмежування. Ми отримали накази не реагувати на провокації з тієї сторони і з усіх сил намагаємося їх виконувати, але своєю присутністю ми не даємо їм піти вглиб нашої країни, — говорить військовий.

А ще він розповів про стосунки всередині 1-ї танкової бригади, трохи романтично назвавши їх «аурою»:

«Труднощі це взагалі поняття умовне, іноді випаде 2 гривні з кишені – важко нагнутися їх і підняти. Тут труднощі зовсім іншого характеру, але ми їх всі долаємо. Звичайно, кому не хочеться виспатися десь у 5-зірковому готелі, але ми військові, ми живемо у польових умовах, до яких вже призвичаїлися. Немає на що жалітися».

Поки перебуваємо у гостях Першої танкової бригади, обстрілів не чути, проте Олександр розповів, якщо від’їхати кілометрів 20, то регулярно можна почути гучну канонаду зі сторони ворога, «нічні салюти», як їх називають бійці.

А тим часом — від командира бригади до жінок-кухарів, які так само переносять всі незгоди військового побуту, чекають вольових і мудрих рішень десть там на горі, які хоч якось виправдають той список полеглих, який вже є у кожній бойовій частині української армії. Але саме в цей час так чітко видно, наскільки всі ці бійці звикли довіряти один одному…

Адже розпечене залізо не так пече, коли відчуваєш, що за твоєю спиною ті, хто готовий підтримати, кому так само важливо, щоб Україна залишалася вільною і незалежною.

Loading...
Loading...

Можливо Вас зацікавить