ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ ЛЮБОВІ (частина І)

в Блоги, Інна Кошова, Культура, Новини

Інна Кошова

Кохання в житті Великих Українців

«Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання»

(Іван Франко).

Частина І

Іван Франко – один із геніїв планетарного масштабу, найпотужніша мистецька особистість, письменник-мислитель, енциклопедист. Він народився у 1856 році в селі Нагуєвичі під Дрогобичем. Постать І. Франка унікальна в долі українства. Син сільського коваля, він досягнув найвищого рівня освіченості в Європі. Освіту Іван Франко здобув у Львівському університеті, а ступінь доктора філософії – у Віденському. І. Франко володів старогрецькою, латинською і практично всіма європейськими мовами, вільно читав і міг писати ними свої твори. Климентій Квітка в статті «Ставлення Лесі Українки до Івана Франка» писав: «Дивувалася його розуму, великим знанням і незвичайній працьовитості. І справді, се був, може, єдиний чоловік на Україні, що переважив Лесю в знанні західноєвропейських літератур».

І. Франко ніколи не жив у достатку. Франки частенько голодували. Гнат Житецький писав у спогадах: «Прибутки з літературної праці завше у Франка були випадкові і недостатні; приходилося часто бідувати, бо сім’я зросла. У Івана Яковича і Ольги Федорівни було четверо дітей: Андрій – хвора людина, що помер студентом, Тарас (зараз учитель), Петро (інженер) та Ганна (Гандзя – учителька, замужем за лікарем у Чехословаччині)».

І. Франко був надзвичайно скромний, у розмовах ніби не розумів свого таланту, про одяг і зовнішній свій вигляд не дбав ніколи. Найчастіше одягався в сірий одяг і майже завжди носив вишиванку. Любив нешнуровані черевики з гумовими боками. «Святковий одяг Франка, – за словами М. Яцкова, – завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка». У мові він був стриманий, не любив багато говорити, хоча завжди був веселий та привітний. І. Франко мав незвичайну пам’ять і превелику працьовитість. Своїми знаннями не хвалився ніколи – вони виявлялися принагідно. Семен Вітик згадував про І. Франка таке: «Франко у своїй праці міг перескакувати з предмета на предмет без ніякої втоми і без супочинку. …Було враження, що мозок Франка – це конторка, де видвигається одна шухлядка, яку він по зробленій праці назад засував, щоби в цей час витягнути другу засувку з іншими цінностями».

Григорій Величко згадував про дві слабкі сторони Івана Франка – книжки і рибальство. Як би не було скрутно з грошима, не вистачало на прожиття, «але на книжки мусило бути». І. Франко не палив, не пив, не грав у карти, «жодних спортів не знав, а тільки зрідка відривався від роботи й рибалив. Це була його одинока забава й відпочинок».

Коли І. Франко заглиблювався в роботу, здавалося, нічого не чув, що діялося навколо. Він не залишав своєї праці навіть при гостях і, розмовляючи з ними, безупинно працював. Навіть перед виходом до вінця в домі старшої сестри Ольги Хоружинської І. Франко побачив дуже цінний давній документ і тут же у весільному одязі сів його вивчати. Він працював невтомно по 5 – 6 годин. Коротка перерва на обід, і після того знов робота до вечері, а потім – аж до пізньої ночі. Провідною думкою його життя були слова: «Праця, праця і ще раз праця». В одному з листів до коханої Ольги Рошкевич І. Франко писав: «Днями видаю сатиру, котру чудом не конфісковано, друкую дальшу книжку нашого видання, редагую і порядкую різні вісті з Галичини, пишу «Критичні письма о галицькій інтелігенції», статті… та ще й наукові роботи для університету – ось, Ти уявляєш собі, на якій я тепер розірві! Вже й очі починають боліти, але то тайна, треба жити інтенсивно, коротко а діяльно, раз та гаразд – се моя засада! …Пиши працюй, збирай матеріал – скільки можеш – се ж єдина наша надія, котра поможе нам перемогти лиху долю. Праця, думка і сміле поступовання».

До речі, тут слід сказати про Франків спосіб творення. Василь Щурат у спогадах про І. Франка писав: «Він ніколи не засідав до писання віршів з пером у руці над папером. Коли наросла гадка, коли назріла до вислову, він мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи їх під ніс, так довго, поки не одержав співної стрічки одної, другої, третьої, четвертої, поки ціла строфа, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав для неї щораз поправніших римів коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове, строфу за строфою, уступ за уступом. За тиждень, за два повертався до списаного і аж тоді виправляв дещо на папері, наскільки раніше виправив у пам’яті».

Г. Величко в «Споминах про Івана Франка» писав: «Галицька суспільність не могла оцінити Франка, а радше не доросла до нього. Він був зовсім європейцем і поступовою людиною, а пересічні галицькі українці були заскорузлі у своїх поглядах, нетерпимі до нових думок, і тільки частина молоді вірила пророкові нових ідей і пішла за ним безоглядно, коли старші ставилися до нього недовірливо, з острахом, а часом і зовсім вороже. Коли ж Франко потрапив до в’язниці як соціаліст і ворог суспільного ладу, тоді, крім частини молоді, тільки винятково деякі розумніші інтелігенти не відсахнулися від нього і навіть підтримували з ним товариські зносини. Пізніше, коли Франко своїми численними творами, великою працьовитістю та глибоким знанням здобув собі в чужих пошану й голосне ім’я, почали й галичани привертатися до нього й налагоджувати зв’язки. …Через свою наукову роботу, широку літературну діяльність Франко завоював собі загальну пошану і подив. Він мав надзвичайну силу Духа, яка й рятувала його, допомогла вистояти і здобути невмирущу славу».

У житті Івана Франка, як і в житті кожної людини, було місце для любові. Про вплив жінок на його творчість Іван Франко зізнавався в одному з листів до Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 року: «А тепер подам Вам дещо такого, що, може, придасться до зрозуміння моїх творів і чого я не подав у автобіографічнім листі до Драгоманова. Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич (вона перекладала дещо з Золя і Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина, переклала роман Лонської «Обрусителі»). Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючись, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878 – 1879 рр. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. присилували доньку вийти заміж за іншого, попа Озаркевича (брата писательки Кобринської, чоловіка, зрештою, дуже гарного). Се був для мене важкий удар; сліди його знайдете в «На дні» і в віршах «Картка любові». Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами – Юлією Шнайдер і Клементиною Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження на мене зробила знайомість з одною полькою – Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт, відправила мене і в кілька літ пізніше вмерла як народна учителька… Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ; її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єси в «Ізмарагді» і недрукована повість «Lelum і Polelum»… Після сього Вам буде зрозуміла п’єска «Тричі мені являлася любов» у «Зів’ялому листі».

Отож, перше кохання І. Франка було до Ольги Рошкевич, доньки священика із села Лолина. Вони познайомилися у 1874 році, коли І. Франко, будучи ще гімназистом, давав уроки математики та грецької мови своєму приятелеві Ярославу Рошкевичу. Від того часу І. Франко залишив своє серце у Лолині… У листах до Ольги Рошкевич він писав: «Я від осьмої кляси до другого року філософії вздихав, мучився і кляв сам на себе, щоб сказати Вам одно «ти», почути ваше «люблю», обняти, поцілувати Вас…»; «Певне, покажусь вам може нудним, нетовариським, потайним, або, кажуть, німим і дурним, – але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, – чужий і самітний між чужими людьми, так я виріс. Я не мав жодного товариства, я не жив із ніким, хіба що з моїми книгами. Щойно минулого року, коли я познайомився з вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною… Ось я побачив Вас…».

Нарешті настав день, коли Ольга сказала «коханий». Відтоді в листах вона почне підписуватись «Твоя наречена Ольга». «Ти підписуєшся моєю нареченою. Серце моє…», – відписує І. Франко. Ользі Рошкевич («Надежде» – таким був літературний псевдонім Ольги) присвятив Іван Франко і свою першу збірку «Балади і розкази», видану у Львові 1876-ого року. Він ділився з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом.

«1 мая 1878 р. п’ятниця, вечір.

Любко моя сердечна! Тепер, коли Твій образ знов віджив перед моєю душею в цілій давній красі, коли Твоя любов наново зігріла мене і отрясла з леду і всякої погані, – любове моя, тепер я не можу подумати собі, на які би я зійшов дороги, якби прийшлось розлучитися з Тобою назавжди. Я тепер ажень пізнав, який неоціненний скарб для мене – Твоя любов».

Вони мріяли про одруження. Собі в подарунок наречені готували збірку весільних пісень із Лолина, зібраних Ольгою… Однак збірці судилося побачити світ уже коли Іван Франко й Ольга не були разом. Батько Ольги спочатку був прихильний до І. Франка, сподіваючись на його блискучу кар’єру. Але після арешту І. Франка за соціалістичні переконання, після обшуків і допиту отець Рошкевич заборонив І. Франкові бувати в їхньому домі. Лолин із того часу залишився для нього болючою згадкою.

«Так темно, зимно! Наче серце стине,

І думка в мізку, мов пилина, гине,

І ворухнуть не можу я рукою,

Коли спімну, що ні одно гаряче

Дівоче серце не зітхне, не сплаче

І не затужить нищечком за мною».

І. Франко не здався одразу. Ну що з того, що батько його вигнав, що проти їхнього зв’язку увесь світ? Адже Ольга кохає його! І. Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою: передає книжки з виділеними буквами. Ольга, ховаючись від батьків, буде ночами виписувати ті букви і складати листи від коханого; часом друзі привозили їй чисті аркуші паперу, на яких від соку цибулі проявлявся текст… «Кохана Ользю, серденько моє! – писав в одному з листів І. Франко. – Дуже-м рад, що ти вже в Іваниківці, і можу вже раз написати до Тебе нормально, а не потребую підкреслювати букви у книжках і журналах, що приходять до Тебе. Тепер наша переписка піде живіше. Ти пишеш, що вдовольнилася б жити весь вік осібно від мене, знаючи тільки, що я Тебе люблю. Але се неможлива річ, і я ніколи б сим не вдовольнився. Я люблю Тебе. Люблячи і пізнаючи Тебе, я пізнаю жіночий світ. Відколи-м Тебе побачив і аж дотепер, любов була моєю провідною зорею, вона стала для мене чимось таким природним, таким конечним, як само життя, як друга натура. Може тому я так нескладно говорю про свою любов. Я залишуся Тобі вірним і жодна жінка не зможе витиснути Тебе з мого серця».

Вдома щодня сварки. Батько думав, що таку ославлену Ольгу вже не візьмуть заміж. Але одного дня в Лолині з’явився Володимир Озаркевич, брат письменниці Наталі Кобринської, і несподівано посватав Ольгу. Вона довгий час і слухати не хотіла про нього, проте згодом таки вийшла заміж. Від цієї звістки в І. Франка стався крововилив. Ось епістолярний діалог закоханих: «Мені страшно, Іване! Не знаю, що за сила ще держить мене при житті. Скільки я пережила за тоті два роки, скільки встиду набралася. Тоді, як приходив Полянський і приніс листа від тебе, мамця розкричалися. Бігали по городу і кричали без памяті, що чорти якісь насилаються на нашу хату. Мене називали останньою шельмою. Люди ставали по дорозі та слухали. Се крайній час. Мені потрібна поміч. Конче. Ти не можеш мені її дати, не можеш порятувати, то приймаю поміч від іншого. Йду заміж за Озаркевича. Івасю, мені здається, що коли ти любиш мене, то повинен бути радий з того. Я уступлюся звідси, бо мені тут не життя, а смерть. Він хоче мене врятувати. Ти показав мені дорогу, а він відкриває ворота, що стоять замкнені передо мною. Тебе люблю, а йду за нього. Не кажи, що я тебе забуду. Ти мені ніколи з думки не зійдеш, що буду робити, про що буду думати, все те буде пов’язане з Тобою, з Твоєю роботою, з Твоїми думками. Мені буде добре, як звідси піду геть. Привикну й буду щаслива. Буду робити, буду працювати, скільки буде сил. Лиш звідси геть, геть, геть! Сама піти не можу. Він подає мені руку, то маю її приймити.

Івасю! Кажуть, що Ти хворий… Що кров Тобі йшла з горла. Не хоруй, Івасю, змилуйся!»

******

«Люба! Я не гніваюся на Тебе, бо і до чого се придалося б. Єдина опора, на котрій я держався стільки літ, самохіть усувається переді мною. Тільки пощо Ти писала того листа: що то так ліпше, що тебе ніхто не силує, а тільки забаглося тобі попадею бути…

Пишеш, що полюбиш Озаркевича і будеш з ним щаслива. Не сумніваюся і з цілого серця бажаю Тобі щастя за всі ті муки, перенесені дома. Тільки те, що Ти говориш про моє щастя, видається мені іронією. Наші шанси нерівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибирати межи мужчинами чесними і розумними… Але мені нема вибору аніякого. Стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної жінки, а при тім такої, що могла б зв’язати свою долю з моєю. …Надіюсь, Ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо «формального» шлюбу. При наших обставинах і обставинах Озаркевича се неможливо і нечесно навіть думати так. Не бути нам разом, а тому на ніщо і рватись, мучитись ілюзіями… Прошу Тебе, коли будеш писати до мене, не пиши нічого про себе, як Тобі ведеться, про життя, щастя – тільки про літературу, особистих своїх справ не чіпай, бо то все дуже болить. Прощай».

Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем відбувся в Лолині у вересні 1879 року. Ні Ольга, ні І. Франко не знали, чому Володимир Озаркевич, син посла, священик, відмовився від щирого кохання до іншої і згодився одружитися з Ольгою. Тільки згодом все стало ясно. Володимир свідомо подав руку колишній Франковій нареченій – з поваги до І. Франка. Він дав їй можливість працювати, перекладати, писати, його дім завжди був відкритий для друзів І. Франка, між Володимиром і Франком була приязнь. Але подружнє життя для обох було великою життєвою трагедією. В одному з листів до І. Франка Ольга писала: «Він ніколи, ні вперед, ні тепер не питався мене, …чи я його люблю, …так само, як мені не приходит на гадку питатися єго, чи щасливий він зо мною. Та, впрочім, Ви добре знаєте, що я не вінчалася з ним із закоханя… Жиємо як добрі знайомі або згідні сусіди, котрі ся ніколи не сварять, і ніби нічого співного з собою не мають». «Ти хочеш, аби я тобі писала подрібно, як я жию з Володимиром? Та як, – газдуємо мирно, супокійно… під фортеп’яном стоїть пака (каса пожичкова громадска), а на форте’ян накладається на ніч цілу купу подушок, аби з одного боку не видко було до другого; отже, то суть два «квартали», в однім стоїть єго ліжко, а в другім моє… і до чужого кварталу нікотрому з нас заходити не можна».

І. Франко докоряв Ользі, що вчиняти так з Володимиром не чесно, він не заслужив цього. «Ти кажеш мені щось о сердечних відносинах? – пише Ольга в листі до І. Франка. – Таж ми межи собою добрі, щирі, сердечні приятелі, але так гадати, як ти, я дуже чогось боюся, мені страшно. Не хочу навіть споминати про щось таке».

У 1884 році публіка була вражена, коли на балу в Коломиї побачила Ольгу з І. Франком. Вони танцювати, жваво розмовляли. Володимир Озаркевич теж був тут, але здебільшого скромно сидів у кріслі. Проте це був останній щасливий вечір для Ольги і Франка. Поступово вони віддаляються одне від одного. З роками вона навіть почала сумніватися, чи любив її І. Франко.

08001

«І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облеском брехні!

І ти лукавила зо мною!..

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв’яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

1_2f607

Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв’язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила,

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю –

Дорогі наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило».

У 1886 році Іван Франко одружується з Ольгою Хоружинською. Ольга Рошкевич сприйняла це боляче, але стримано і чемно привітала І. Франка: «Ласкавий Пане, прийміть щирі, хоч запізнілі, поздоровлення з одруженням». Згодом у родині Озаркевичів народжується син, якого назвали Іваном на честь І. Франка. У дворічному віці хлопчик помер. Смерть сина Ольга сприйняла як знамення в її відносинах із І. Франком. У 1890-ому в неї народилася донька Олена-Ольга.

Хоч ти не будеш квіткою цвісти,

Левкоєю пахуче-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки,

Як ідеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні

Облиту чаром святості й любови,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей – в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст – у ритми голосні…

Мов золотая мушка в бурштиновий

Кришталь залита, в нім віки триває,

Цвістимеш ти – покіль мій спів лунає.

Родину І. Франка переслідують злигодні і невдачі. Він невтомно працює над докторською дисертацією, сподівається отримати місце у Львівському університеті, проте ці сподівання були марними. У 1892 році в І. Франка з’являються перші симптоми тяжкої невиліковної хвороби – прогресивного паралічу. Ольга Рошкевич знала про Франкову невдачу в університеті, про його хворобу і провал на виборах. Проте в останньому листі до Франка вона писала стримано і на «Ви»: «Надіюсь, що Ви здорові зовсім, поїздка до Відня послужила Вам до привернення нормального стану. Впрочім, в теперішнім часі, коли прапор треба здвигати високо, нема коли слабувати, як се заявила і добродійка Ваша жінка. То є правда, тож держіться нам кріпко, бо бідна Русь потребує рятунку. Ольга Озаркевич».

125848_1_w_300

У 1912 році помер Володимир Озаркевич. А через чотири роки – Іван Франко. Перед смертю І. Франко просив, щоб Ольга прийшла попрощатися, благав її, але вона сказала «ні». Його несли перед її вікнами, Ольга тремтячою рукою поблагословила І. Франка на вічний спочинок. І ніхто не знав, що для неї він залишився таким же, як тоді у Лолині, коли прийшов сказати їй своє несміле «люблю».

«Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея, біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай».

Мабуть, людина може тільки один раз у житті Любити. Ольга Рошкевич, здається, була єдиною істинною любов’ю Івана Франка, його ідеалом. Він шукав її в інших жінках, усі його жіночі образи дивним чином ставали схожими на неї. «Я кажу Вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», – зізнавався Іван Франко. Ольга Рошкевич померла в травні 1935 року. Перед смертю вона слізно просила сестру Михайлину покласти їй під голову листи, перев’язані блакитною стрічкою. Це були листи від Івана Франка. Її волю було виконано…

Використані матеріали «Спогадів про Івана Франка»,

повісті-есе Р. Горака «Тричі мені являлася любов».

 

Продовження читайте наступної середи.

Реклама