Дівчина, яка створює настрій: Еліна Ляпунова, діджейка з Луганська, для якої Черкаси стали другою домівкою (ІНТЕРВ’Ю)

Дівчина, яка створює настрій: Еліна Ляпунова, діджейка з Луганська, для якої Черкаси стали другою домівкою (ІНТЕРВ’Ю)
в Ексклюзив, Культура, Новини, Суспільство

«Я їхав на два тижні, а пройшло уже 5 років», – нещодавно  почула від знайомого, який через окупацію переїхав із Донецька до Черкас. Чимало українців тоді думали, що це ненадовго, скоро мине і вони повернуться у свої домівки. Та час ішов, а частина Луганської і Донецької областей досі залишаються в окупації…

23-річну Еліну Ляпунову з Луганська військові дії застали, коли вона була у 10-му класі. Нині вона уже 5 років живе у Черкасах і зізнається, що завжди пам’ятатиме, звідки вона родом, проте з першого погляду закохалася у місто над Дніпром…

У Черкаському державному технологічному університеті дівчина здобула економічну освіту, проте працює в зовсім іншій сфері. Вона – діджейка в одному із нічних клубів Черкас.

Як дівчина з Луганська  самотужки змогла переїхати з окупованих територій, закінчити дистанційно школу і вступити до вищого навчального закладу? Чому не побоялася без підтримки рідних поїхати в незнайоме місто, як ставиться до мовного питання та чи планує повертатися назад? Відповіді на непрості питання без прикрас ексклюзивно для «ВиЧЕрпно».

Дорога з Луганська до Черкас

107542673_273355290564293_224031131545443043_n

– Чому вирішили переїхати з Луганська?

– Я розуміла, що перспектив там немає, тому вирішила, що треба діяти.

– Виникли труднощі?

– Було складно, оскільки війна почалася тоді, коли я закінчила 10-ий клас. Пригадую, я прийшла в школу і питаю, які у нас будуть атестати. Мені відповіли, що, можливо, російського зразка, можливо, ЛНР, але за українські атестати уже мова не йшла. І я поставила собі питання: куди я буду вступати?

Спочатку не було ніяких роз’яснень, як же вступати випускникам із окупованих територій. Згодом вийшов уже якийсь указ, що діти з цих територій можуть приїхати в будь-яку школу на території України, пояснити ситуацію, здати ДПА і отримати атестат. Як все просто! Проте насправді все виявилося у 10 раз складніше.

На той момент я не могла нікуди виїхати, родичів в Україні у мене немає. Тому мені потрібно було робити все дистанційно. Це у мене зайняло десь пів року. Я дзвонила в різні регіони, проте, здебільшого, мене не розуміли. Казали: «Підходьте і ми все вирішимо». Я пояснювала, що знаходжуся на окупованій території, не можу звідси виїхати наразі.

Зрештою, мені пощастило, я вступила на дистанційне навчання до школи у Київській області. Хоча були свої нюанси із пересиланням документів: пошта не працювала, передати кимось не було змоги, оскільки на той момент не йшла мова навіть про вільне пересування.

– Проте Вам все вдалося?

– Попри все я отримала український атестат і ми виїхали з Луганська з моєю подругою і її мамою. Ми здали ЗНО і я подала документи у різні виші. Вступила у Черкаський державний технологічний університет, щоправда, спочатку на контракт. Мені було так образливо, хоча я й розуміла, що на той момент у мене не було необхідного рівня підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання. Однак через 10 днів мене взяли на бюджет. У той момент я повірила у диво. Ось, думаю, нарешті мої старання виправдані.

107376867_580541599312950_6167622418178388264_n

– Ви поїхали сама, без рідних?

– Я росла з батьком, бабусею і дідусем. У них не було можливості виїхати, дуже фінансово затратно. На сімейній нараді ми ухвалили рішення, що мене відпускають. Хоча раніше, якби не уся ця ситуація, можливо, я б ніколи і не виїхала звідти. Мене влаштовувало моє місто. Якщо не враховувати шкільні екскурсії в Донецьк, то я далі Луганська нікуди не виїжджала. А тут так склалося життя.

– Тобто, почати все спочатку це було виключно Ваше рішення?

– Так, це було моє рішення. Хоча я була домашньою дитиною, яка завжди поряд, у 8 годин вечора вже дома, і тут я збираюся їхати далеко, туди, де нікого не знаю, де ніколи не була. Рідним теж було дуже важко мене відпускати, проте вони це зробили.

– І вони не розглядали можливість також переїхати?

– Складно почати все з нуля, виїжджати в інше незнайоме місто, шукати роботу, по суті вибудовувати своє життя спочатку по цеглинці. Вони не захотіли нічого змінювати, прийняли ситуацію такою, яка вона є. Це я думала про те, яке майбутнє мене чекає.

– Рідних бачите часто?

– Раз на рік я їжджу в Луганськ. На жаль, дістатися туди непросто. На пункті пропуску ти можеш простояти годину, а можеш і заночувати там.

– Почуваєте себе ще луганчанкою чи вже черкащанкою?

– Я завжди буду луганчанкою. Це мій дім. Але Черкаси мені подобаються. Коли я сюди приїхала вперше, то мені все навколо нагадало якесь курортне містечко. Я ходила, усе розглядала, поряд Дніпро, можна піти покупатися і не треба нікуди їхати. Тому Черкаси стали моєю другою домівкою.

– Збираєтеся повертатися в Луганськ?

– Щоб постійно жити там, то скоріше ні, ніж так. Але якщо якось критично складеться життя, то я завжди зможу повернутися додому. Я можу приїхати туди, щоб вирішити, як жити далі. Але для майбутнього там немає тієї перспективи, яка мені потрібна, немає куди рости.

– Як гадаєте, Луганськ стане знову українським?

– Надія є завжди. І кожного разу, повертаючись туди, мені, звичайно, хочеться нормального життя як раніше. На подив, багато людей там живуть прекрасно. Просто там все зупинилося.

– Як ставитеся до мовного питання?

– Я завжди розмовляла російською мовою. Українську, звичайно, вчила і знаю її. Коли я переїхала в Черкаси, то перші пів року мені було важко, тому що у мене не було практики спілкування українською. Мені потрібно було правильно сформулювати свою думку, а тоді ще й перекласти її. Важко було здавати екзамени, особливо усні. Але уже під кінець першого курсу я адаптувалася і спокійно говорила українською. І, якщо на початку я помічала, якою мовою говорить людина, то буквально через рік для мене це не мало значення. І вже зараз сама можу не помітити, як починаю говорити українською.

Від прагматичної освіти до творчої професії

107389490_2804039483039064_1040202803167736693_n

– Чому вступали саме на економіку?

– Я не можу сказати, що бачила себе саме економістом. Це, швидше, був вибір хорошої професії у майбутньому. У 17 років мені ще важко було зрозуміти, чого я хочу досягти, як своє майбутнє бачу через умовних 10 років. Тому мені було складно. На сімейній нараді було прийнято рішення: давайте виберемо хорошу професію, яка приноситиме прибуток і буде актуальною. Вибрали економічну освіту.

– Ви закінчили університет за спеціальністю економіст і стали діджейкою?

– В цьому завжди була моя душа. Я завжди слухала електронну музику. На жаль, мене оточувало мало людей з таким же музичним смаком, як у мене. А років у 14-15 моя подруга показала мені фестиваль електронної музики Tomorrowland (започаткований у 2005 році фестиваль електронної музики, який проходить у бельгійському місті Бом – ред.). З того часу я зрозуміла, що це не просто музика, яку я слухаю, це величезний світ. І десь всередині в мені зароджувалося: а чи не стати мені діджеєм? Але я не сприймала це всерйоз…

– … проте таки втілили мрію в життя?!

– Протягом цих 4-5 років, поки я в Черкасах навчалася і працювала, я постійно намагалася знайти своє місце у цьому світі. Ким же, зрештою, я хочу бути? Відсутність відповідей заганяла мене у якусь безвихідь. І, буквально, як тільки я закінчила університет і захистила диплом, через два дні я прокинулася від думки, що хочу бути діджеєм. І вона почала розквітати. Я замислилася над цим більш серйозно.

107484633_1379455339109295_7191300078431459122_n

– У нас десь навчають цій справі?

– Я сама на той момент не розуміла, де цьому можна навчитися. Тому я вирішила піти іншим шляхом і почати з того, що буду звукорежисером, буду вчитися озвучувати весілля і корпоративи, а потім, коли трохи підучуся, заведу певні знайомства, вийду вже на діджеїнг. Але склалося все інакше.

– Як саме?

– У мене був знайомий, з яким я поділилася своїми планами і він запропонував мене навчити тому, що вміє сам як звукорежисер. Буквально наступного дня після нашої розмови він мені зателефонував і сказав, що в нічний клуб «111 FUSION CLUB» шукають діджея, готові обучити. Цей пазл склався просто за волею долі. Звичайно, я вхопилася за цю можливість і почала вчитися.

– Я так розумію, зрештою, цій справі вчилися самі?

– Щось дивилася в Інтернеті, щось запитувала, і у мене почало виходити. І нарешті я зрозуміла, що знайшла те, що мені подобається. Ця думка додавала мені наснаги і прагнення навчатися далі. І вже через 3-4 місяці мого навчання я вперше відіграла перед людьми. І нехай це була лише фонова музика, однак я розуміла, що все у моїх руках і я роблю людям настрій.

– Тож скільки ви займаєтеся діджеїнгом?

– У серпні буде рік.

Як не крути, величезну роль відіграє досвід. Як би не грав сам для себе, коли ти граєш на дискотеці, то це зовсім інший досвід. Люди себе ведуть по-різному і твоя справа підняти їм настрій. Це теж своєрідна психологія.

– Як пережили час карантину?

– Просто чекала. Не скажу, що була шокована. Я не відчула якогось стресу. Як тільки відкрилися клуби, почалися перші виступи на літніх майданчиках.

– Бачите себе у цій сфері і надалі?

– Так. Мені б хотілося і далі розвиватися. Перш за все хочеться поїздити і пограти по інших містах. Коли ти граєш постійно в одному місці, ти до нього звикаєш, знаєш, яку музику люди люблять, який трек потрібно поставити, щоб вони почали танцювати. Тому, звісно, хочеться дорости до того рівня, коли зможу їздити містами і працюватиму з різною публікою.

– Це Ваш основний заробіток?

– Це хобі, яке приносить заробіток. Звичайно, мені б хотілося, щоб це був мій основний заробіток. Однак зараз, особливо після карантину, не всі заклади замовляють діджеїв.

– У цій професії поки що більше чоловіків? Не відчували певного спротиву?

– Я погоджуюся, що чоловіків більше. Однак, навіть якщо подивитися на фестиваль Tomorrowland, то я б сказала, що співвідношення чоловіків і жінок уже 50 на 50. Зі свого боку, я не відчувала жодних обмежень. Головне, добре робити свою справу.

– Легко звикли до нічного графіку роботи?

– Так. Я сова, а не жайворонок. Я можу спати до обіду, і, навпаки, можу не спати до 3-х годин ночі. Цей мій графік. Усе поступово склалося в один букет.

– Ви дома слухаєте те, що крутите на дискотеках?

 – Швидше ні, ніж так. Люди у нас бояться нової електронної музики. У більшості клубів грає попса. Проте, я помітила, що вони втомилися від цієї музики. Декілька разів я вмикала електронні треки і це зайшло. Тому я вирішила, що потроху людей можна знайомити із такою музикою. Почати з одного-двох треків. І, можливо, з часом в клубах гратиме не попса, а електронна музика.

111

Реклама