Добував їжу для родини й втратив ногу: хлопець із Донеччини, якого лікують черкаські медики, потребує допомоги

Максимові – 27 років, він родом із міста на Донеччині, яке нині перебуває на лінії вогню – Вугледара. Усе своє життя він прожив там із батьками та рідними. Війна змінила все, вона забрала в нього дім та що найголовніше – здоров’я. 

Перебуваючи в прифронтовому місті, всього за 60 кілометрів від тимчасово окупованого Донецька, Макс змушений був добувати їжу та питну воду для себе та родини. Під час однієї з “вилазок” поблизу хлопця розірвався ворожий снаряд – це вартувало йому втраченої лівої ноги та роздробленої правої руки. 

Так Максим отримав нову і, мабуть, найбільшу мрію в житті – відновити дієздатність власних кінцівок. Зараз він перебуває в Черкасах, на нього очікує довготривале лікування та реабілітація. Попри все хлопець не втрачає надії й, ба більше, підбадьорює свою маму. Разом вони шукають кошти на протезування, адже сума в 150 тисяч гривень для родини – непосильна.  

Як виживали в прифронтовому містечку

Коли ми зайшли до палати в хірургічному відділенні лікарні, усміхнений хлопець відразу протягнув нам руку, аби привітатися. Щоправда рука була ліва, адже права поки що в гіпсі – на подушці. Мама хлопця Олена Миколаївна, на відміну від сина, помітно нервує. Розповідь про виживання в місті, яке заживо нищать російські окупанти, розпочав Макс. 

Без світла, води, газу й тепла сім’я Забігайлів прожила у Вугледарі майже три тижні. 12 березня там стало перебувати небезпечно, українські військові почали займати позиції в самому місті. Усі люди весь час жили в підвалах та укриттях. Влада організовувала масову евакуацію населення. 

Сам Максим Забігайло розповідає, що не всі могли виїхати з міста через великі черги на евакуацію:

“Не всі встигали сісти й виїхати, більшість людей просто чекали наступних евакуацій. Ми ж не хотіли виїжджати, бо думали, що все це (війна – ред.) скоро припиниться”.

Єдиний, хто міг вийти з укриття по воду та продукти – Максим, адже його тато має інвалідність й погано ходить, а мама доглядала за ним. “До того ж, всі боялися, виходив лише я”, – згадує хлопець. За день він робив десь три такі небезпечні “прогулянки”:

“У мене не було думки, чого я маю це робити. Час і так важкий, треба добути хоча би якихось продуктів, аби вижити. Із водою були величезні проблеми, адже вже за місяць до війни на Донеччині перебили водопровід. Від нашого міста неподалік є дві шахти, куди їздили люди й набирали питну воду. Коли вже почалися сильні обстріли, туди ніхто не їздив”.

Іноді до пожежної частини в місті підвозили питну воду, але на всіх не вистачало, бо людей на той момент у Вугледарі було ще багато. У чергах люди стояли по пів дня. Максимально в руки можна було взяти 10 літрів. 

Їжу вугледарцям привозили волонтери. Як гуманітарку можна було отримати крупи, макарони, масло та інші продукти першої необхідності. Іноді хлопець ходив до себе додому – забирав залишки бодай якоїсь їжі. Максим каже, що допомагав усім, кому міг і чим міг. Не залишав у біді ні бабусь, ні дідусів. 

Квартира Забігайлів
Місце потрапляння снаряду в будинок Забігайлів

Останній вихід

Протягом березня сильні обстріли у Вугледарі були лише по вечорах та ночах. Вдень ще було відносно тихо. 31 березня ситуація стала погіршуватися. 

“Того дня я саме пішов додому й, повертаючись до своєї родини, о третій годині дня потрапив під артобстріл. Я намагався добігти до будинку поряд й заховатися в укритті, проте не встиг – почув свист й вибух. Поблизу мене розірвався снаряд… я впав, але був при тямі. Відразу ж зрозумів, що ноги більше не маю, адже вона трималася на шматочку (шкіри – ред.). Також я отримав поранення правої руки, але коли спробував пошевелити пальцями, то зрозумів, що її ще можна врятувати”, – згадує хлопець. 

Він відразу почав кричати, просити про допомогу. Люди із сусіднього будинку почули його, забрали до під’їзду й надали першу домедичну допомогу. Замість джгута йому наклали те, що було під рукою – звичайний електричний провід. 

Телефона, аби повідомити рідних про тяжке поранення, хлопець із собою не мав. Він попросив зробити це людину, яка опинилася поруч. Макс пояснив чоловікові, де розташований підвал, і він встиг добігти й повідомити мамі про стан сина до того, як хлопця вивезли з міста. 

Маминими очима

Аби поспілкуватися із пані Оленою, ми вийшли з палати Максима. Жінка не могла стримати сліз і тремтіння, коли розповідала нам про той страшний для їх родини день – 31 березня:

 

“Це не передати словами, що я відчула в той момент, коли дізналася страшну звістку. До нашого підвалу забіг якийсь чоловік, назвав прізвище і в мене все перевернулося! Я нічого не пам’ятаю… я просто бігла до сина. Відстань була чималою, але я змогла. Там вже були рятувальники і військові. Він ще був у під’їзді, але мене туди не пускали. Я вчепилася в руку до військового й він дозволив поїхати з сином до лікарні”, – плаче пані Олена. 

Пораненого хлопця поклали просто на двері, бо носилок не було. Спочатку його відвезли в найближче село Богоявленка, а вже згодом – до госпіталю в Кураховому. За словами Олени Миколаївни, вже там йому ампутували ногу, але ще не зашили. 

“За деякий час звідти евакуювали лікарів, ми залишилися практично самі. Чотири дні медичної допомоги майже не надавали. У Максима була висока температура й іноді давали якісь препарати, аби знизити її. Як сильно в нього боліло, я піду попрошу в когось, щоб укололи знеболююче і все. Він лежав і фактично гнив, такий сморід стояв, вибачте…”

Макс згодом отримав документи на госпіталізацію в Дніпро, транспорт мама змушена була шукати сама. Найкращим варіантом виявилася вантажна “Газель”. Туди постелили матрац і врешті довезли Максима до медзакладу обласного центру Дніпропетровщини. 

“Рана на нозі все ще була відкритою. Перев’язки були дуже важкими. Не допомагали ніякі знеболюючі. За тиждень ми переїхали в Черкаси і лише 26 квітня йому зробили операцію. Довелося відрізати частину кістки, тому що шкіра не сходилася. Через місяць його ногу прооперували ще раз, це було більш із косметичною метою”, – розповідає пані Олена.

“Дякую, що живий залишився, але ж хочеться, щоб був ще й здоровим”

У Черкасах хлопця лікують безкоштовно, тож на це не потрібні кошти. 

“У травні ми подали документи на отримання допомоги як внутрішньо переміщені особи, але грошей ще не отримали. Тому чекаємо”, – зітхає Максим.

На сьогодні він, каже, почувається добре. Лікар-травматолог має призначити йому ще одну операцію на руці, адже вона роздроблена. 5 травня йому вже зробили пересадку шкіри. 

“Лікарі зараз мовчать, нічого не кажуть. Знаю, що мені потрібно спочатку закінчити лікування руки, а потім – усе інше, – зазначає Макс. – Мені треба реабілітація та протезування ноги, а це – дуже дороге для нас “задоволення”. Як мінімум, в Україні протез коштує 150 тисяч гривень. Про закордонні ціни я взагалі мовчу”.

Чи потрапить хлопець до державної програми протезування, ще не знає, тому власними силами намагається зібрати кошти. Родина Забігайлів зізнається, що сума в 150 тисяч для них є непосильною. 

Мама Максима живе, а точніше ночує, в черкаському санаторії “Сосновий бір”. Увесь день вона перебуває в лікарні й доглядає за сином:

“Дякую, що живий залишився, але ж хочеться, щоб був ще й здоровий”. 

Сім’я Забігайлів звертається до всіх небайдужих із проханням допомогти назбирати необхідну суму коштів і здіснити мрію Максима – ходити.

Реквізити: 
4441 1144 1364 7999 – Забігайло Максим

P.S. Вийшовши із лікарні, ця історія крутилася в моїй голові ще довгий час. Як журналіст, ти розумієш, що здатна допомогти цим людям і в найкоротший термін зібрати суму, яка для когось є захмарною. Принцип “Із миру по нитці – бідному сорочка” дуже добре спрацьовує в таких ситуаціях. Так, у період воєнних дій, усі націлені на допомогу військовим із передових… проте я сподіваюся, що цією історією пройметься кожен, хто її прочитає, і зробить хоч невеликий вклад у мрію Максима та його мами.

 

 

Авторка матеріалу – Анна Савицька, 

відеооператор – Володимир Осауленко