Дорога болю Василя Доманицького

в Блоги Інна Кошова Культура Новини

«Це був янгол, а не чоловік, –

другого такого я не стрічав»

(Ф. Руденко).

Василь Миколайович Доманицький – видатний літературознавець, громадський діяч, історик, археолог, етнограф, критик, публіцист, перекладач, журналіст і редактор, організатор кооперативного руху в Україні. Він прожив лише 33 роки, а залишив по собі стільки праці, що вистачило б на ціле покоління. Сучасники В. Доманицького згадували про нього так: «Це був надзвичайно рухливий, працьовитий юнак; завше був він захоплений якимсь ділом, якоюсь справою і весь цілком віддавався тій справі»; «Добрий, щирий, делікатний, м’якої, лагідної вдачі, не мав ворогів – його любили і старі, і молоді».

Василь Доманицький народився 7 березня 1877 року в селі Колодистому на Звенигородщині в родині місцевого священика отця Миколая та його дружини Парасковії Опанасівни. Окрім Василя в родині Доманицьких було ще п’ятеро дітей: брати Платон, Михайло й Віктор, усі вони стали відомими людьми: у банківській справі, кооперативному русі, громадській діяльності й літературознавстві, а також сестри Антоніна та Зінаїда. Родовідна лінія Доманицьких зародилася ще у 18 столітті. З найдавніших предків відомий священик отець Олександр, у 1820 – 1830-х роках у Колодистській церкві правив отець Маркел, його змінив син його Михайло, згодом до 1917 року правив отець Миколай, батько Василя Доманицького. А в сусідньому селі Гуляйполі служив священицьку службу брат Василевого батька. Отець Миколай помер у 1917 році і духовна лінія роду Доманицьких на цьому закінчилася.

Навчався В. Доманицький у Київській гімназії, а згодом − на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира. В. Доманицький був надзвичайно працьовитий і непосидючий, друзі називали його «Вітер», його неможливо було побачити без книжки, навчаючись на першому курсі В. Доманицький стає співробітником відділу хроніки в журналі «Київська старовина», відвідує літературно-громадський гурток О. Кониського, стає засновником нового українського видавництва «Вік». «В університеті Василь Доманицький був одним з кращих учнів Володимира Антоновича, крім навчання та праці в двох редакціях, брав участь в археологічних розкопках, студентських самодіяльних гуртках, мандрував Україною в подальших пошуках приватних бібліотек та архівів. Іноді Доманицький зникав на 2 – 3 тижні: то значило, що він натрапив на якусь бібліотеку, день і ніч не виходив з неї, аж поки, як та бджола, не висмокче звідти увесь той мед, що було йому треба… Особливо бібліотеки Антоновича, Науменка, Лазаревського, Лучицького були для нього тим невичерпним джерелом, звідки він переливав в свою жадібну душу багаті скарби знання».

У 1900 році Василь Доманицький закінчив університет і отримав посаду доглядача і вчителя в Київській приватній гімназії Валькера. Він буквально спалював себе на роботі. До власного здоров’я і добробуту ставився байдуже, життя здавалося йому безкінечним, а сили безмежними. «Скільки йому не дайте грошей – однаково він буде і голодний, і холодний. А гроші або комусь віддасть, або вгатить на книжки», – писав Ф. Матушевський. «То була звичайнісінька річ, що Василь по 12 – 14 годин на день сидів коло столу. …Навіть у театр, куди ми ходили звичайно теж гуртом, приносив він свої паки і в антрактах щось довбався в них. Хвилини він не хотів змарнувати», – згадував С. Єфремов.

Восени 1901 року В. Доманицький занедужав на легеневі сухоти і був змушений виїхати на лікування до Криму. «До недуги він ніколи нікого з нас не слухався й завжди приходив на наші товариські зібрання чи до театру страшенно втомлений, виснажений, голодний і сонний, – писав Ф. Матушевський. – Не доїдав і не досипляв він систематично й хронічно. Довго сидіти коло столу – «скучно», а спати довше – «баловство», – завжди казав він. …Розумний, добре освічений, дотепний, працьовитий, Василь не вмів якось поділяти роботи на білу й чорну, – він однаково захожувався коло всякої роботи, як тільки бачив, що її нема кому зробити… У всякій роботі, аби вона тільки йшла на користь українству, знаходив він інтерес і задоволення».

Лікарі приховували від нього справжній діагноз. Однак засоби лікування сухот були тоді малоефективні й обмежені. У 1902 році Ф. Матушевський, один із найближчих друзів В. Доманицького, якого він називав «Шпоня», відвідав Василя в Ялті і почув від лікарів невтішний діагноз: «Лікарі визнали, що Василь ніколи вже здоровий не буде, бо одного легкого пропало мало не половина, та й друге вже трохи зачеплено. Вразили мене такі сумні річі, але я увесь час підтримував веселий Василів настрій. Перед тим йому було дуже погано і на душі й на тілі. Напередодні Нового року температура в його була щось більше 38, їсти йому не хотілося, сну не було. Лікарі вважали, що Василь «протягне» не більше як рік-два і прописали йому вприскування миш’яку. Самого хворого запевнили, що в нього початкова стадія сухот – хвороба виліковна».

У перервах між жорстокими нападами хвороби В. Доманицький пише нариси про О. Кобилянську, Гулака-Артемовського, багато листується, однак почуває себе надзвичайно самотнім. «Нема з ким забалакати… хоч би де поляк який трапився… А то все з Кацапландії: Тверь, Тула, Тамбов, Москва-матушка – хоч лягай та помирай», – пише В. Доманицький.

У травні В. Доманицький виїздить із Криму. Відвідує батька в Колодистому, зустрічається з друзями, їде до Башкирії «на кумис», а потім до Львова, де спілкується з Франком, Гнатюком, Сімовичем. На запрошення Івана Франка В. Доманицький їде на кілька днів до Криворівні. І. Франко жартома називав його «Доманичеський». Але хвороба не залишає його. Отримавши грошову допомогу від батька та друзів, В. Доманицький їде на острів Корфу. «Може, дасть Біг… таки вискочу з сього багна, – писав В. Доманицький. – А остобісіло воно – то просто вже до нікуди!»

Восени 1904 року В. Доманицький приїздить до батька в Колодисте, де очолює кооперативний рух. Важко перерахувати обов’язки, які добровільно взяв на себе В. Доманицький. Він – голова кооперативу, бухгалтер, організатор «Просвіти», правозахисник і навіть лікар та аптекар. «Був я у всяких бувальцях: і знаменитим археологом, і дрантивим письменником, і прочая і прочая, а тепер зробився простісіньким крамарем і бачу, що це гарна річ, – писав В. Доманицький. – Оце третій день ріжемо волів та козлові шкури на чоботи, те ще процесуємось з конкурентом-жидом… Подаємо губернаторові, щоб ще дозволив продавати обществу потребителів усі книжки, дозволені цензурою».

Діяльність В. Доманицького привела його до конфлікту з імперською владою. Почалися переслідування, у 1906 році В. Доманицький з чужим паспортом виїздить до Петербурга. Цей період був часом напруженої роботи і продуктивної праці. В. Доманицький видає «Словник пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів», співпрацює з часописами «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Украинский вестник», редагує газету «Рідна справа. Вісті з Думи». У різні роки з’являються його праці: «Друкарська справа в Малоросії на початку ХІХ ст.», «Пісні про Нечая», «Балада про Бондарівну і пана Канєвського», «Авторство Марка Вовчка», «Цивільний шлюб і шлюбна розлука на Україні», «Новознайдені твори Шевченка», «Как насаждается на Украине интенсивная культура», перекладає «Жерміналь» Золя, російські повісті Марка Вовчка.

Пише В. Доманицький під псевдонімами «Вітер», «Звенигородець», «Колодянин», всього в нього було 19 псевдонімів. У цей час побачила світ одна з головних літературознавчих праць В. Доманицького «Критичний розслід над текстом «Кобзаря», він дослідив 270 автографів Т. Шевченка, 18 копій з них, усі прижиттєві та посмертні видання поета, упорядкував хронологію, вперше опублікував ряд невідомих доти віршів Т. Шевченка і заперечив авторство Т. Шевченка щодо кількох поезій, які вважалися як такі, що нібито йому належали. Без цієї праці В. Доманицького видання першого повного «Кобзаря» було б неможливим.

Однак хвороба нагадувала про себе. На зібрані Петербурзькою громадою гроші в 1907 році В. Доманицький виїздить до Польщі, в Закопане. Майже всю зиму проводить у ліжку, переносячи страшні напади хвороби. Але навіть в такому стані В. Доманицький затято працює: вдосконалює свої знання польської мови, пише статті, листується.

О. Лотоцький писав: «Хто не знав особисто невсипущої вдачі Доманицького, не зможе собі уявити, як то до 33-літнього віку, з якого принаймні 8 літ припадає на лежання в ліжку смертельної хвороби, можна було розвинути таку колосальні й заразом ріжнородну діяльність, переробити всю ту працю, що здолав її, виконати той феноменальний акумулятор людської енергії». «Ця людина певне не мала ворогів, – писав Д. Донцов. – Це був тридцятилітній чоловік з душею п’ятилітнього хлопця. …Але при лагідній вдачі в цій людині чулася якась внутрішня сила. Чулося, що цей чоловік, скоро вже він вибрав собі якусь дорогу, з неї вже не зверне. …Все, що він робив – робив з переконання… Він розпачливо боровся з смертю, …боровся з нею з одчаєм чоловіка, що безумно, як жінку, кохає життя».

У 1908 році побачила світ редагована В. Доманицьким «Історія України» Миколи Аркаса. Це було перше видання нашої історії у викладі, доступному широкому загалові. Праця стала дуже популярною. У цей час над своєю «Історією України» працював і Михайло Грушевський. Незважаючи на те, що стосунки між ним і В. Доманицьким були майже товариськими, М. Грушевський заздрісно сприймає вихід праці В. Доманицького і пише несправедливу рецензію. Потім, як вважають, навмисне залишає її на столі біля тяжко хворого В. Доманицького. Євген Чикаленко згадував про це так: «Я Грушевському докоряв за його безтактну рецензію на «Історію України» Аркаса у «Літературно-науковому віснику», а Матушевський за цю рецензію написав йому такого гострого листа, що між ними порвались відносини. Матушевський занадто вже різко висловився в листі, кажучи, що Грушевський своєю рецензією добиває хворого Доманицького, як Нововременський Буренін добивав Надсона… Коли Доманицький її прочитав, то в нього пішла кров горлом і він з того часу вже не міг поправитись. …Рецензія написана необ’єктивно, з роздражненням, наче з заздрості, що праця Аркаса – Доманицького придбала собі таку велику популярність».

Більш як два роки Василь Доманицький живе в Закопане. У 1909-ому він пише Сергію Єфремову: «Третій місяць вже лежу… Взагалі, за півроку так привик лежати, що ходіння являється для мене чимсь анормальним. …У мене все зле. Температура ще більша, як коли… Але я вже махнув рукою – все одно один кінець, а з ліжка я не встану».

Аби залишити хворому хоч якусь надію, лікарі радять В. Доманицькому виїхати на південь Франції. У 1910 році він їде до Аркашона. Вже наприкінці життя В. Доманицький здивовано писав, що скрізь у поїздках його супроводжувала негода. «Таке моє щастя: куди не поткнусь – скрізь якась для мене «исключительная» погода… На Корфу – морози, що 50 літ не було; в Ялті – зіма, що 25 літ не було; а в Закопаному така цього року паскудна зіма, що давно вже не пам’ятають». В Аркашоні його теж чекала «спеціальна» погода, як писав В. Доманицький, «старожили не пам’ятають такого подлого літа! Таке моє щастя!..».

Але й на березі Атлантичного океану його здоров’я гіршає («Це перша спроба за півроку – писати сидячи… Так пішлося, що гірше вже нікуди. Ось і тут: приїхав – плеврит… Збувся плеврита – ще гірша історія – огнисько в правому легкому ззаду. Трошки почалось гоїтись – на тобі ще й спереду. І ось другий місяць не встаю з ліжка. А життя тут дороге – дорожче багато, як в Закопаному», – пише В. Доманицький), до важкого фізичного і матеріального стану додалася жахлива до розпачу ностальгія («Я тепер хворий на брак близьких людей»). В одному з листів В. Доманицький писав: «Не позволяють мені писати – пишу це крадькома. Сидить над душею сестра (милосердна), вже 2 неділі, і не дає нічого робити. …Нажаль похвалитись нічим добрим не можу… Прокляті хрипи скачуть і скачуть – то в одному, то в другому, то в десятому місці. І не маю вже надії колись їх позбутись! 15 місяців пера в руках не мав. А в Аркашоні літо – не для хворих: душно або знов вільготно; то спека, то дощ… Загинути тут можна з самої нудьги… Ех, не викарабкатись мені цим разом…».

Єдиною на все життя коханою жінкою Василя Доманицького була Леся Трибінська. Це була платонічна нерозділена любов. Лесина мати Марія Трибінська була серед тих найближчих друзів, котрі поїхали на похорон В. Доманицького до Звенигородки, вона ж давала гроші на перевезення тіла Василя на Батьківщину.

Надії на одужання не було. Лікарі вдаються до найрадикальніших заходів: припікають розпеченим залізом вкриту виразками спину, впорскують миш’як, дають ковтати кригу. За кілька днів до смерті В. Доманицький ще планує видати другий том Шевченкових творів і «Кобзарик» для дітей.

«Я не знаю, чи треба той підрахунок робити, на що він здався б перед оцим-ось фактом: десять років чоловік бореться за життя, десять років почуває, як плине здоров’я з недужого тіла – і не випускає праці з рук до самого останнього часу… Що це – героїзм надзвичайний чи вже така натура, що органічно не може думати й турбуватись тільки про себе, а вічно мусить кипіти в казані громадських справ? .. Такі особи одиницями лічаться  навіть серед багатших на визначних людей народів», – писав С. Єфремов.

У повній безнадії Василь Доманицький шкодує за тим, що багато задумів не встиг здійснити. «Треба держаться хоч за краєчок життя… Коли б пустило хоч Аркаса видати та третє видання «Кобзаря». А там вже…»; «Я весь час, як у мішку: самі чорні думки; вже ні на що не надіюсь і тільки прошу Бога, щоб робив вже або так, або сяк… Я знаю, що нічого з мене не буде, а тільки жаль чужих грошей і мук… Хоч би хоч який просвіток, хоч щось цілюще увійшло в душу! Але нічого не жду вже… Одно тільки на мислі: «Доколє, о Господи?»…»

11 вересня 1910 року Василь Доманицький помер. На лікарняному ліжку лишилася недописаною монографія про Марка Вовчка і ще безліч нездійснених задумів. «Хто вам сказав, що я не хочу додому? – писав В. Доманицький до Ф. Матушевського. – Не не хочу, а не можу. А що до хотіння, то от зараз летів би. …Невже ви з моїх листів не бачите, що мене треба «виносити» і класти, – тільки такий спосіб «сообщенія» остався!»

viewimg

Василь Доманицький прожив лише 33 роки і залишив по собі спадок вартий цілого покоління інтелектуалів. На його похорон прийшли сотні селян з Колодистого і навколишніх сіл Черкащини, вони простояли під дощем всю ніч, чекаючи труну з тілом свого дорогого порадника й учителя. Старий священик під час відправи заплакав і не зміг завершити службу…

 

Використані матеріали книг

«Чистому серцем. Пам’яти Василя Доманицького. Біографія, спомини, похорон»,

А. Болабольченка «Побратими: Сергій Єфремов. Василь Доманицький»,

праць В. Поліщука «Як зоря невідкрита», «Імперативи Василя Доманицького»,

В. Іскорко-Гнатенко «Громадянський обов’язок Василя Доманицького»,

М. Наєнка «Вітер».

Можливо Вас зацікавить

Андрій Бортник
БЛОГ: Чому кожен мешканець щомісяця переплачує більше третини за вивезення ТПВ?
Блоги
БЛОГ: Ключовим в моїй передвибочій програмі є пункт, про те, що в місті має бути створена «Агенція розвитку, інвестицій та промоції Черкас», — Сергій Рубан
Блоги
БЛОГ: Хто з черкаських політиків підтримує «меморандум» з ОПЗЖ, — Дмитро Кухарчук

Добавить комментарий