Гарячі новини:
“Готові захистити країну?”: історії трьох черкаських журналістів, які пішли воювати (ФОТО, ВІДЕО)
На 180° – саме на стільки повномасштабна війна змінила життя кожного українця без виключення. Ті, хто раніше писали або читали історії про героїчних людей, нині стали ними. Адже вторгнення росії змусило багатьох покинути старі заняття і взяти до рук зброю. Троє черкаських журналістів, які раніше створювали розважальний контент, інформували про події в спорті та писали на гострі теми тепер стали героями історій про захисників країни.
Журналісти видання “ВиЧЕрпно” поспілкувалися з тими, хто, поставивши своє буденне життя на паузу, обороняє країну.
Уперше Максим спробував себе у журналістиці на четвертому курсі. Спочатку працював на вебсайті “Черкаський спорт”, потім трохи в газеті, на телебаченні. Каже, що не був тільки на радіо. Хотів і надалі розвиватися у цій сфері, але, як кажуть, війна внесла свої корективи.
– Перед самим стартом війни я був за кордоном зі збірною України в Іспанії. Мав висвітлювати матч. Я бачив, що я можу розвиватися, а не сидіти вдома, — розповідає Гаптар.
24 лютого, прокинувшись в готелі, він побачив жахливі новини. Хоч і було тривожно, але був впевнений, що рідним у Черкасах нічого не загрожуватиме. У той день, згадує Максим, зрозумів, що через колапс на кордоні, дібратися в Україну буде складно, тому ухвалив рішення їхати до Данії, де проживає його сестра.
Хоч і міг залишатися тривалий час за кордоном, Максим вирішив повернувся додому, в Черкаси.
– Я розумів, що війна затягується, треба повертатися. Я тоді навіть не думав про збройні сили, хотів просто додому, — поділився Максим Гаптар.
Коли чоловік приїхав, то просто “жив життя”: ходив у тренажерний зал, бачився з друзями… Часто розмірковував, що ніби ухиляється від армії, бо на обліку тоді не стояв. Іноді виникало бажання, зізнається журналіст, щоб дали повістку на вулиці. Проте все ж вирішив діяти на випередження.
– Коли вже пройшов медичний огляд, мене спитали: “Готові захистити Україну?”, на що я: “Ну, я ж прийшов сюди, то так”. Через три дні мені виписали повістку, — каже військовий.
Переживши складні бої на фронті в десантно-штурмових військах, захисник і досі звикає до багатьох речей: до мишей, яких дуже багато в лісах, до холоду, а також до армійської простоти.
– Феномен армії в тому, що часто все за тебе придумано і тобі не треба нічого вигадувати. Іноді ця простота тебе задовбує, ти хочеш поговорити про щось високе, про щось нормальне.
Згадую лише, коли були на навчаннях, то побратим розповідав про Хуліо Іглесіаса, про те, який той крутий, як про кохання писав. Про філософію з іншим сержантом якось говорили. Там є дуже багато цікавих людей. Але переважно розмови там про трактори і як машини розкручувати, — каже Гаптар.
Окрім військової служби, журналісту двічі довелося допомагати навчати українських воїнів за кордоном. Іноземні інструктори розповідали про різні тактики та прийоми, хоча, за словами Максима, у більшості з них не було бойового досвіду.
– Ми іноді кажемо їм: ”Хлопці, це насправді трішки не так працює”. Ми ділимося своїми навичками, а вони дають все, що можуть. І відео, де іноземці під час прощання плачуть — це правда, бо вони насправді дуже не хочуть відпускати, адже розуміють, куди їдуть ці чоловіки, — поділився журналіст.
Гаптар уже змінив кілька військових колективів і завів багато друзів, цікавими були моменти, розповідає чоловік, коли побратими дізнавалися, що він журналіст:
– Були оці стандартні приколи “ооо, журналіст, напиши про нас замітку”, кілька побратимів казали, аби я написав про них книгу”.
Проте, зазначає Максим, багато хто з військових є медійно неграмотними: часто ведуться на різноманітні вкиди та фейки.
– Я їм розповідаю про ці вкиди, що все це не так працює, але часто просто не хочуть слухати. Тоді я розповідаю про джерела інформації. Словом, ми над цим працюємо, — ділиться захисник.
Війна уже залишила слід на житті Максима. За цей період він навчився адаптуватися до різних умов, втратив внутрішню гармонію, став жорстокішим, отримав та, на жаль, втратив близьких побратимів.
– Часом шкодую про вибір піти до армії, коли по нас працює ворожа техніка, бо тоді охоплює великий страх. І ти сидиш й думаєш, що я ж поки міг не йти, але це не такий жаль, що краще б ховався, ні. Бо є такі знайомі, які місяцями можуть сидіти вдома. Вони ведуть жалюгідний спосіб життя, щоб не піти туди. Так, там страшно, там небезпечно, але зберись із силами й зроби це. Я був цивільною людиною, я не люблю мілітарі культуру, не люблю ці автомати, не люблю стрільбу, не люблю шутери, але я цього навчився, — згадує Гаптар.
Після закінчення бойових дій в країні, журналіст не знає чи повернеться в журналістику, бо нині плани не будує, проте є в мріях систематизувати побачене на фронті в книгу.
– Це буде важко, бо треба якось написати, надрукувати, знайти на це гроші. Тим більше, як казав один із моїх побратимів:“Після війни цих Ремарків так розплодиться”. Нині важко щось думати, хоча вже є варіанти, — додав військовий.
“Ніколи не думав, що стану журналістом”, – саме з цього починає розповідати про свій медійний досвід Валентин Чернявський, який став достатньо відомим у Черкасах та й загалом в Україні завдяки жартівливим відео, де він робить інтерв’ю з політиками, бере коментарі на вулиці у людей під час фейкового прямого ефіру.
24 лютого, розповідає Валентин, мав переїжджати в Київ. Навіть уже взяв із собою пасажирів, однак замість поїздки до столиці, поїхав до Черкаської ТрО, аби стати на захист країни в складний час.
– У мене ніколи не було бойового досвіду. В армію мене не взяли. Спочатку я поїхав у військкомат (тепер Черкаський обласний ТЦК – ред.), звідти мене направили в тероборону. Взагалі я частково придатний у воєнний час, у мене такий білий квиточок був. Поїхав туди і в тероборону вже взяли. 24 лютого туди всіх набирали, бо ніхто не знав, як воно далі буде. Це наступні дні вже не було місця, а люди приходили й приходили. Чому вирішив взяти зброю до рук? Не знаю. Якесь таке спонтанне рішення. Коли зранку прокинувся… я так бігав по квартирі, не знав, що робити… і заїхав у військкомат, — каже Валентин.
У перший день повномасштабної, пригадує Чернявський, в армії ніхто нічого не розумів. Спочатку військові мали отримати форму, потім зброю.
– Коли я записався в ТрО, то почав постити, що ось тут годують, усе окей. Усі тоді були в такій напрузі. Пам’ятаю, до мене підійшов побратим і сказав, що таке не можна публікувати в соцмережі, я запитав: “Те що в ТрО годують?”. У нас була словесна перепалка. Перші місяці два я випав з інформаційного простору. Якось було не до того, — розповів журналіст.
Нині за спиною Чернявського захист позицій Попасної, де він отримав контузію і втратив багато побратимів.
– Війна це завжди не дуже приємно. У росіян тактика проста: вони луплять артилерією, 3-4 години безперервно, потім іде танк, піхота, БТР. Ми їх відганяли, вони розуміють, що їм ще дають відсіч, відходять і тоді продовжують бити артилерією. І так тривало цілодобово, — згадує військовий.
Зараз військовий продовжує служити в одному з підрозділів Черкаської територіальної оборони, проте й не забуває про творчість.
– Слава Богу, що інколи нас відпускають додому, тож у цей час я намагаюся встигнути щось познімати, наприклад, 5-10 відео, а коли є можливість — монтую. Монтую зараз на телефоні, а не на комп’ютері, аби все пришвидшити, але це вимотує, — розповів Чернявський.
Журналіст уже має плани, чим буде займатися після закінчення війни.
– На “тєлік” я вже не хочу, мене там вистачило. І його вже мало хто дивиться. Можливо, буду створювати якісь серйозніші матеріали, проте я їх буду виконувати у своєму стилі, щоб це було з гумором про серйозне. Мені здається, що такі розлогі відео розслідувань вже людям набридли. Має бути щось коротко, цікаво, гостро і зрозуміло, — підсумував черкасець.
Автор сенсаційних матеріалів, а тепер демобілізований військовий, Сергій Халупінський розпочав свою журналістську карʼєру в 1994 році в газеті “Молодь Черкащини”. Змінивши кілька робіт в газетах, розпочав роботу в благодійному фонді у сфері комунікації зі ЗМІ. Мав багато планів повʼязаних із підготовкою медійних проєктів, проте війна змінила плани. Журналіст розповідає, що ще в грудні розумів, що вторгнення неминуче, коли путінська влада проголосувала за визнання незалежності так званих “днр” та “лнр”.
– Стало зрозуміло, що росія мітить на наші території, за які ми будемо боротися в глобальній війні. Мозок до останнього відмовлявся вірити й були сподівання, що буде все розвʼязано мирним шляхом, за столом переговорів. Бо все ж краще поганий мир, ніж хороша війна, — розповів журналістам захисник.
Хоч колишній військовий й має обмежену придатність, проте все ж вирішив стати на оборону країни. Каже, інакше він просто не міг вчинити. І не лише тому, що мав за плечима строкову службу, а й тому, що просто не зміг би всидіти, коли на його країну напали.
– Перші два дні повномасштабної я перебував у шоковому стані. Я буквально прикипів до телевізора, дивився новини про бої за Гостомель, Київ. Тоді ми намагалися у фонді збирати аптечки для блокпостів. Я сподівався, що це не затягнеться, бо ми такі обʼєднані, підемо і наваляємо русні й цим все закінчиться, — пригадує чоловік.
26 лютого Сергій Халупінський прийшов до ТЦК та СП, де тоді були величезні черги.
– Тоді були найбільше черги до банкоматів, АЗС та до військових комісаріатів. Усі були об’єднані бажанням якнайшвидше наваляти росіянам та повернутися до нормального життя. Але все затягнулося, — розповів Сергій.
На початку квітня військового відправили на схід. Там він з бригадою брав участь у боях за навколишні населені пункти. Згадує, що не всі побратими знали, що він журналіст.
– Якось побратим запитав моє прізвище і почав шукати його в гуглі. А потім такий: “Ооо, то ти відомий журналіст”. Хоча в підрозділі були хлопці надзвичайно різних професій, — поділився черкащанин.
Халупінський розповідає, що побратими на фронті стали його справжньою родиною, надійним тилом. Вони й досі підтримують звʼязок, однак не було й без втрат.
– Складно переживати смерть, бо завжди думаєш, що на їхньому місці міг бути ти. Завжди важко когось близького втрачати, а пацани — це сімʼя. Це боляче, бо бачиш, що ось є його чашка, ложка, а друга нема, — поділився журналіст.
Після півтора року служби на фронті журналіста демобілізували. Зараз він почав помічати, що черги до військових комісаріатів порідшали, військові дуже стомилися, а люди почали забувати, що війна не десь далеко, а тут, вдома.
– Наші хлопці вже півтора року прокручують в голові одні й ті ж запитання “скільки це триватиме?”, “хто мене замінить?”, “мені ще місяць служити чи ще рік?”. Якщо зараз частина суспільства продовжить думати, що “я не народжений для війни або війна десь там”, то ми матимемо той самий конфлікт, який мали з 2014 року. Війна колись стосуватиметься кожного. Тих пацанів, які зараз на “нулі”, потрібно буде міняти, — наголошує військовий.
Перебуваючи на фронті, коли було психологічно складно, журналіст почав вести щоденник про свої враження, про те, що бачив навколо, історії хлопців. Нині планує із написаного створити велику історію про війну.
– Я спочатку робив лише для себе. Так поступово назбиралися різні історії. Хочу їх якось систематизувати, в якусь велику історію, але це той план, яким я займуся після війни. Хоч сьогодні здоровʼя не дозволяє бути в строю, але я хочу бути максимально корисним для країни, — підсумовує Сергій Халупінський.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні”.
Авторка матеріалу – Надія Паніван
Оператор – Володимир Осауленко