Гарячі новини:
Під прицілом у ворога. Воєнний кореспондент Станіслав Кухарчук: “Коли ти світиш, що ти преса, по тобі будуть стріляти” (ФОТО, ВІДЕО)
Початок повномасштабного вторгення росії на територію України Станіслав Кухарчук, спеціальний кореспондент телеканалу “Інтер”, зустрів на сході. Для журналіста з-понад 15-річним стажем роботи це був далеко не перший репортаж на самому “нулі”. Проте ту інтенсивність бойових дій, обстрілів і масштаби руйнувань зовсім не порівняти з тим, що було до 24 лютого 2022 року, згодом розповість нашим журналістам воєнкор.
Практично все відео, яке в перші тижні повномасштабної війни довелося побачити українцям зі східного фронту, – належало команді Станіслава Кухарчука.
На Донбасі Стас із оператором пробули до кінця квітня. А вже після цього почалися його постійні ротації до зони бойових дій, під час яких йому не раз доводилося ділити з бійцями в окопах всі незручності та переживати постійні обстріли. Усе заради того, аби українці побачили справжню війну: військових, які щодня приймають бій заради існування України, та зруйновані міста і села, які після себе залишають рашисти.
Нижче наше спілкування із воєнним кореспондентом Станіславом Кухарчуком про його шлях у журналістику, перший репортаж із Донецька та чому після нашої перемоги він більше не поїде на жодну війну.
Починав Станіслав працювати на тоді ще ТРК «Рось», потім зацікавився роботою на центральних телеканалах, зокрема, знімав для ICTV, згодом перейшов до корпункту телеканалу «ІНТЕР», оскільки не хотів переїжджати з Черкас до Києва.
Ще під час революції Гідності Станіслав вирішив для себе, що не може залишатися осторонь, тож постійно висвітлював події, які відбувалися в гарячих точках країни. 27 січня 2014 року у Черкасах він був побитий «Беркутом» під час зйомок біля будівлі облдержадміністрації.
– На «Інтері» спочатку Майдан підтримували, потім перестали підтримувати. Я став одним із тих журналістів, як підписали відкрите звернення до керівництва (з приводу незгоди із політикою каналу – ред.). Мене збиралися звільнити, але не зробили цього, потім змінилося керівництво, – пригадує Стас.
Після початку російсько-української війни у 2014 році активно їздить на схід у відрядження.
– На початку агресивних дій російської федерації у 2014 році, перша моя ротація була в Донецьк. Це абсолютно агресивне середовище на той час, тому що там дуже багато було проросійського населення, плюс оці “заслані козачки”. Я не кажу про весь Донецьк, там було багато людей проукраїнськи налаштованих. Але коли ця вся свора Гіркіна пішла на Донецьк, вони здебільшого повтікали, бо там неможливо було знаходитися.
Як такої війни там не було. Ми тоді показували події, які там відбувалися, – розповідає Станіслав Кухарчук. – Звісно, нам доводилося приховувати, що ми українські журналісти.
Після того Стас не одну ротацію провів на сході України під час АТО/ООС. Початок повномасштабного вторгення Кухарчука застав там же.
– 20 лютого ми заїхали в Краматорськ, у нас там база, і виїхали вже наприкінці квітня. Тоді ми знімали зсередини оборону Попасної, Сєвєродонецька, Лисичанська, Золотого. Тому майже все відео зі сходу – це наше відео, – говорить журналіст.
Станіслав не приховує, що знімати після повномасштабного вторгнення стало значно небезпечніше. Адже автівка із надписом “Преса” для російського ворога – майже стовідсотково мішень.
– Коли ти світиш, що ти преса, по тобі будуть стріляти. Чому? Тому що росіяни сприймають пресу, як у себе, це – пропагандисти, – пояснює Стас. – Не дарма ж, коли вони заходили в Бучу, Ірпінь, кого вони перш за все шукали? Учасників АТО/ООС, представників органів місцевого самоврядування, депутатів, представників, як вони вважають, радикальних партій і журналістів.
Зараз у воєнного кореспондента Стаса Кухарчука регулярні ротації на схід. Повертаючись у Черкаси, в тилове місто, він бачить, що поряд існує зовсім інший світ, де для декого війни – немає. Тож люди, тим паче ті, хто має можливість допомагати, але вони втомилися від війни, тож нічого не роблять, його надзвичайно дратують.
– Найбільше жахає, що люди стали менше донатити. Тобто у нас є гроші посидіти в ресторанчику, викласти 500-600 гривень, ну так скромно, а сотку задонатити – немає. Вони втомилися від війни. А ось на кабачок у нас вистачає. Просто люди не розуміють, якщо суспільство в тилу не буде допомагати фронту, то фронт буде там, де тил, – говорить Кухарчук.
Після ротації Стасу вистачає тижня, щоб відновитися і знову братися до роботи. Та навіть під час перебування в Черкасах, він не забуває про потреби військових, тож на його сторінці у фейсбуці можна побачити регулярні збори на ЗСУ.
– Коли приїжджаю з ротації, у мене є умовно три тижні, щоб зібрати (гроші – ред.), наприклад, в ту бригаду треба “квадрік”, в ту – машина. Ось зараз ми зібрали гроші, купили позашляховик. Я сам постійно збираю ці гроші зі своїми друзями волонтерами, – наголошує журналіст.
Кожного разу Стас бачить, наскільки втомилися захисники на передовій. Тож закликає чоловіків готуватися, щоб їм була заміна. Сам теж не боїться отримати повістку, щобільше, вже має подібний досвід.
– Минулого року, як тільки приїхав із ротації, мама попросила сходити на ринок за полуницею. Мені вручили повістку. Я пішов у військкомат (обласний ТЦК нині, – ред.). Для себе вирішив, якщо вважатимуть, що більше потреба в мені – там, то питань немає, – пригадує Стас.
Станіслав уже й речі зібрав, проте згодом у територіальному центрі сказали, що не можуть його мобілізувати, оскільки у нього бронь.
У 2016 році воєнний кореспондент був відзначений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, а у 2022 отримав медаль «За сприяння Збройним Силам України». Проте до цих відзнак ставиться абсолютно нейтрально:
– Ну дали… Знаєш, яка для мене важлива відзнака, як журналіста? Це коли приїжджаю до хлопців в окопи, і вони тебе зустрічають як свого. Тому що ти сидів з ними в цьому окопі, ти сидів під обстрілами, ти ділив з ними той хліб, який вони їдять. Оце відзнака. Відзнака, коли виставляю свій сюжет і прошу людей: “Люди добрі, подивіться на цих людей в окопах, вони ж такі самі цивільні вчора були як і ви, давайте їм придбаємо машину”. І вони починають донатити. Оце теж відзнака. А це просто значок і 20 % до пенсії, до якої ще дожити треба, – жартує Стас.
Своє майбутнє Станіслав Кухарчук пов’язує із журналістикою, щоправда, після закінчення війни планує писати вже на інші гострі теми, пов’язані із життям рідного міста.
– Я люблю свою роботу, я люблю допомагати. Допомагатиму місту, суспільству розібратися в якихось проблемах, – додає журналіст.
Проте до цього ще далеко, підсумовує Стас і зізнається, що не вірить, що найближчим часом, навіть за умови, що ЗСУ вдасться відкинути рашистів за кордони 1991 року, вони Україні дадуть спокій:
– Україна і так воює з москалями уже десь чотири-п’ять століть. Десь кацапам вдалося нас захопити, колонізувати. Але все одно були повстання. Але цього не бачив світ. Бо тоді ж не було преси. Це зараз ми можемо кричати на весь світ, які москалі нелюди. Ми воюємо з ними досить довго й будемо воювати далі. Суспільству просто треба зрозуміти, що це наша реальність, в якій ми будемо жити й далі, в якій будуть жити наші діти. Вони можуть зараз зупинитися, можуть вивести війська, можуть навіть “акт доброї волі” вчудити й вийти з Криму без жодного пострілу. Вони можуть це зробити, але потім повернуться. І ми маємо їх зустрічати не шашликами на 1 травня, а готуватися до війни.
Уже нині Стас переконаний, що суспільство не потрібно оберігати від реалій війни. Так, є певні теми, які під табу, як от загальна кількість втрат української сторони на війні. Проте люди мають бачити й, головне, розуміти ціну кожної прожитої ними хвилин життя на території, на якій безпосередньо не ведуться бойові дії.
– Бачивши майже все під час АТО/ООС, я направду жахнувся тому, що відбувалося. Я боявся деморалізувати суспільство. Зараз я вважаю, що дещо треба показувати. Зараз заходиш на цвинтар і ти в шоці від тієї алеї, а це ж тільки Черкаси, не беручи до уваги села, де теж цвинтарі забиті. Це ціна нашої боротьби, ціна мирного життя. І люди мають знати й розуміти, що за кожну їхню хвилинку мирного життя хтось віддав своє. І це ж не тільки, що людина померла, а це ж ще страждання рідних і близьких, – відзначає Станіслав.
Щоб показати правду про війну, доводиться ризикувати, доводиться буквально лізти в те пекло, говорить Кухарчук:
– Варто розуміти, що війна йде не в конкретно взятій точці, а по всій країні. І цей “прильот” по Черкасах (удар російської ракети по готелю в центрі Черкас 21 вересня, – ред.) – зайвий доказ цьому. Прилітає по всій країні, і воює вся країна, а не тільки Донбас, Херсонщина… Але, звісно, чим ближче до фронту, тим більше прильотів. Безумовно, це пов’язано з ризиком для життя. Якщо ти не готовий це робити, ти відмовляєшся.
Тож перед ротацією, говорить Стас, він намагається не будувати планів:
– Я все роблю як в останній день. Ти не знаєш, чи ти повернешся, чи ні. Тому ти живеш одним днем.
Щоб зняти сюжет, який дійсно зачепить, воєнним кореспондентам доводиться провести не один день на передовій із хлопцями й пройти не один кілометр під обстрілами.
– Зазвичай на такі позиції ми заїжджаємо вночі. День попрацювали, ввечері виїхали, або там залишилися. Тому що я не збираюся ризикувати життям людей заради сюжету, – розповідає Станіслав Кухарчук. – От, наприклад, ми в Урожайне заходили – двоє військових і я з оператором. Ми сім з половиною кілометрів пройшли по полю. Ішли по колії, по якій наша бронетехніка заходила, тому що вправо-вліво – мінні поля. Кілометр пройшли – пів години лежимо, бо дрони літають, або артобстріл, або КАБи летять. Виходить, ми перші з журналістів, хто потрапив в Урожайне (після звільнення – ред.). Ось наочно ми показали звільнене село і що по собі залишають кацапи.
Станіслав Кухарчук переконаний, що тільки таким чином мають створюватися сюжети про військових:
– Я вважаю, що журналіст не має права писати про війну, не відчувши все на власній шкірі, не посидівши в окопі з бійцем. Як журналіст, ти посередник між подією і суспільством.
Попри те, що значну частину своїх сюжетів Станіслав Кухарчук зняв із зони бойових дій, більше на жодну війну він їхати не збирається.
– Коли це все закінчиться, дай Боже нашою перемогою, я більше ні на одну війну не поїду. Я не хочу. Я вже її нажерся… Війна – це смерть, бруд, кров і біль. Нічого там романтичного немає. Я хочу нормально мирно жити, якщо дочекаюся перемоги. А я її хочу дочекатися, хочу зняти крутий сюжет, – підсумовує воєнний кореспондент Станіслав Кухарчук.
Попередній
Наступна
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні”.
Авторка матеріалу — Анна Романенко
Оператор — Володимир Осауленко