Гарячі новини:
Історія подружжя Асаулків: як виживали в розбомбленому Маріуполі та боролися із онкозахворюванням у Черкасах (ФОТО)
Ступивши на територію Черкаського обласного онкодиспансеру, відразу відчуваєш надзвичайну концентрацію болю й розпачу в очах пацієнтів. Чимало з них – переселенці, які втекли зі своїх розбомблених будинків. Навіть за успішного сценарію боротьби з раком, їм не буде куди повертатися.
1600 їх пройшли лікування в онкодиспансері за вісім місяців цього року. А всього – понад 13 тисяч пацієнтів.
Серед переселенців – подружжя Євген та Людмила Асаулки з багатостраждального Маріуполя. Ми заходимо в їхню маленьку, але дуже теплу й затишну палату. Людмила, як годиться жінці, наводить красу перед дзеркалом. Євген просто чекає приходу журналістів на своєму ліжку.
Початок війни… внутрішньої та зовнішньої
68-річний Євген Іванович разом із дружиною проживав в Маріуполі. В юності працював на заводі «Азовсталь», а потім – на молокозаводі. Щаслива родина вже навіть дочекалася правнучок. Усе перекреслила війна й хвороби.
«Із онкозахворюванням ми живемо вже 12 років – стільки на рак хворіє дружина, – розповідає Євген Іванович. – Моя Людмила постійно проходить різноманітні обстеження й спонукає мене до цього. Ще чотири роки тому в мене виявили, що простата збільшена… та й аналіз також показав відхилення. Через рік-другий результати знову погіршилися, тому ми звернулися до лікаря. Якби не дружина, я би, певно, й досі «не чухався». Оскільки була підозра на онкозахворювання, мені призначили МРТ-обстеження… на 24 лютого».
Як і для всієї країни, ранок того дня розпочався для родини з вибухів. Близько шостої почули перші обстріли в районі маріупольського аеропорту, трохи пізніше – в усьому місті. У лікарню, звісно, ніхто не поїхав.
«Дружина не вірила, багато хто зі знайомих не вірив, а я казав: «Війна буде!». Я вірив у це ще відтоді, коли Януковича обрали президентом. Адже людина, яка прийшла до влади по трупах, залишає після себе ще більше трупів, коли її звідти виганяють. У 2014 році Росія втратила контроль над усією Україною, тому цього варто було очікувати!»
Для Маріуполя, кажуть переселенці, ця війна йшла вже вісім років і до «різних звуків» вони вже звикли. У перші тижні бойових дій подружжя нікуди не збиралося їхати, хоча й «бомбили з усіх сторін». Фортецею для них був приватний двоповерховий будинок у західній частині міста. У підвал вони спускалися лише декілька разів, і то – на прохання доньки. Без світла, газу й води Маріуполь був ще від початку березня. Готували їсти Асаулки просто на подвір’ї, воду брали із найближчого колодязя.
«Їжі трохи було – крупи, масло, закрутки. Але ми боялися залишитися без хліба, – не стримує сліз жінка. – У нас була пшениця. Я навіть проводила експеримент: замочувала її й дивилася, чи буде їстівною. Діти постійно просили коржики, то ми їх готували в пічці на дровах».
Згодом ситуація стала загострюватися – місто постійно зазнавало авіабомбардувань, артилерійських і мінометних обстрілів. Люди, кажуть, просто сиділи й молилися, «аби мимо пролетіло».
Втеча з міста-згарища
Разом із Євгеном та Людмилою евакуйовувалися з міста діти, внуки та правнуки – усього 11 осіб, а ще собака й кішка. Попри хворобу, за кермом однієї автівки був сам Євген, іншою керувала їхня донька.
Охочих виїхати до більш безпечних місць виявилося чимало – колона налічувала понад дві тисячі автомобілів. Відстань у 90 кілометрів до Бердянська вдалося подолати лише за 12 годин.
«Ми зупинилися в одному з санаторіїв, де було багато наших, маріупольців, – продовжувала розповідь жінка. – Від них ми дізналися, що Західний, 23-й мікрорайони, центр повністю розбиті, розстріляні. Поблизу Приморського району (де жила родина, – ред.) вже були танки (*плаче)».
Ще одна проблема, із якою зіштовхнулися більшість тамтешніх людей, – відсутність пального для автівок. Купити бензин вдалося в жителів Токмака, щоправда, по 200 гривень за 1 літр. Асаулки взяли відразу 30 літрів. Місцеві люди допомагали з їжею: вони стояли обабіч дороги й на світлофорах просто «закидали в машини різні продукти й воду».
«Ми їхали в Дніпропетровську область до сестри. Поблизу Василівки (Запорізька область, – ред.) нашу колону обстріляли – рашисти влучили в дві машини за десять хвилин до того, як ми були на тому місці. У мирний час 240 кілометрів ми проїжджали за три години, у воєнний – добиралися дві доби. Пам’ятаю ту радість, коли вже заїхали на підконтрольну Україні територію, ми просто розплакалися. Там наші військові дітям і цукерки, і зефір роздавали», – розповідає Людмила.
«Нас сюди Бог на долонях приніс»
У Васильківку, на Дніпропетровщину, переселенці приїхали майже без грошей, та все ж поновили діагностику хвороби Євгена. Потрібні йому дослідження робили лише в Дніпрі – за сотню кілометрів від тимчасового дому. На обстеження кошти збирали майже два місяці. Діагноз, на жаль, підтвердився. В Євгена виявили злоякісне утворення передміхурової залози, згадує хворий:
«Коли біопсія показала, що у мене рак, я не був навіть шокований. Бачив неодноразово страшну реакцію людей, коли ті дізнавалися про свій діагноз. Мене ж навіть у піт не кинуло. Я знаю, що це лікується, із цим можна жити. Навіть попри те, що нині триває війна, наш будинок розбомблений, у мене не було бажання опустити руки. Я просто не маю такого права…».
На консультації в дніпровській лікарні пацієнта поставили перед фактом, що безкоштовно операцію зробити не вийде, бо «немає необхідного інструменту».
«Нам дали список із чотирма пунктами, де лише якась лазерна ручка коштувала приблизно 45 тисяч гривень. Ми мали або принести це обладнання, або заплатити кошти», – із розпачем згадує Євген Іванович.
Подружжя вирішило зайнятися пошуком іншої клініки для лікування. У фейсбук-спільноті із онкохворими Людмила написала пост із проханням «скоординувати маріупольських бомжів». Багато хто почав радити Черкаський обласний онкодиспансер. Адміністраторка групи навіть написала координати лікарні й наполегливо рекомендувала їхати саме сюди. Вже 14 вересня Асаулки були в Черкасах.
Ще будучи в дорозі, Людмила шукала собі житло – найдешевші готелі чи квартири. У крайньому випадку думали, що після госпіталізації Євгена дружина поїде назад, у Дніпропетровську область.
Завідувач Черкаського центру онкоурології Роман Морару-Бурлеску виділив їм одну на двох затишну палату.
«Ми як в рай потрапили… Нас сюди Бог на долонях приніс. Я сама в онкодіагнозі перебуваю 12 років. Нині настав час проходити мені гормонотерапію, тому я пішла в місцеву поліклініку – думала, що мені випишуть пігулки, а мене офіційно поклали в стаціонар».
Євгена вже успішно прооперували – видалили пухлину лапароскопічним способом (за допомогою невеликих надрізів). На відміну від порожнинної операції, це істотно зменшує травму та кількість ускладнень. На другий день хірургічного втручання чоловік уже ходив, на третій – “бігав”.
На щастя, комп’ютерна томографія не показала метастазів у інших органах. Стадію онкозахворювання ще має визначити гістологія. Потім вже буде відомо, чи призначатимуть хімію або променеву терапію. Цілком імовірно, що лікування продовжувати не треба буде.
До слова, усе лікування родині оплачує держава за програмою медичних гарантій. Самотужки вони лише іноді купляють пігулки. Фінансової допомоги, кажуть, не потребують.
За словами завідувача організаційно-методичного відділу Черкаського онкодиспансеру Ігоря Гайдая, таке лікування безкоштовне для всіх пацієнтів. Перебоїв із постачанням препаратів, як то було на початку війни, вже практично немає. Окрім діагностики та лікування пацієнтам надають ще й психологічну допомогу.
«Часто звертаються до нашого психолога мами, в чиїх діток виявили онкологію. Нерідко працюють і з переселенцями, адже є випадки, як у родини Асаулків, коли повертатися їм немає куди, бо дім – зруйнований», – констатує Ігор Гайдай.
Кожному мила своя сторона
За декілька тижнів після евакуації Асаулків на їхнє подвір’я було три прильоти, від яких постраждав будинок і теплиця біля пічки, на якій готували їжу.
Фото зруйнованого дому через деякий час зробив племінник, який залишався в Маріуполі.
«Від війни ми врятували тіло, а душа залишилася вдома – у Маріуполі. Кожний день перед очима ці фото зруйнованого міста й нашого будинку. Спокою немає в серці. Маріуполь зараз – це просто кладовище. Мало нам хвороб, так ще й таке випробування», – каже чоловікові пані Людмила.
Життя в іншому місті родина собі не уявляє. Черкаси, кажуть Асаулки, їм також дуже сподобалися, – тут привітні люди, професійний медперсонал та гарні умови життя. Та все ж, вони мріють повернутися в місто на березі Азовського моря.
У перемозі України сім’я не сумнівається й вірить, що мир настане вже наступного року. Асаулки дуже б хотіли, щоб рідне місто відбудували й заяви з інших країн про допомогу у відновленні не були порожнім звуком.
«Було добре, коли були всі поруч – дітвора прибігає, внуки. Це багато чого вартує, це додає сил. Зараз всі пороз’їжджалися – ми змушені бути тут, а наші рідні – в Німеччині. Але все налагодиться, ми віримо в це!» – каже Євген Іванович.
P.S. Нещодавно стало відомо, що Євгена Асаулка виписали з лікарні. Він добре почуваєтьcя й не потребує додаткового лікування. Нині вони із дружиною повернулися до свого тимчасового дому на Дніпропетровщину.
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю інформаційного агентства «Вичерпно» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
04.10.2022
Авторка матеріалу: Анна Савицька