“Коли людина любить справу, якою займається, значить знаходиться на своєму місці”, – актор Черкаського драмтеатру ім. Т. Шевченка Олександр Гуменний (ФОТО)

Кожен з нас ще з самого дитинства має мрію. Дехто хоче стати космонавтом, хтось лікарем чи вчителем. У більшості випадків вони не втілюються в життя, залишаючись нездійсненими. Та тільки той, хто не лише мріє, але й робить все, аби досягти своєї мети, підкорює ті вершини, той і влучає в ціль. Будучи ще хлопчиком, він завжди хотів стати актором. І лише завдяки волі та витримці, йому вдалося стати тим, ким він є зараз. Тому, як пройти життєвий шлях, досягнути своїх цілей, бути хорошим батьком та в колективі відчувати себе, як у родині, розповідає провідний актор Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Олександр Гуменний.

У кожного має бути той, на кого можна рівнятись

Моїм кумиром був Андрій Миронов. Саме через нього я вирішив бути актором. І коли проходив прослуховування для вступу до музичної школи, треба було відстукати ритм, знайти нотку та заспівати пісню. Це треба було бачити, коли стоїть 8-річний хлопчик та співає пісню «Остров невезения». Вся комісія просто «впала». І після цього голова комісії просто запитав мене, яку спеціальність я хочу обрати та більше нічого не прослуховували. І я пішов до класу скрипки. Скільки себе пам’ятаю завжди виступав, співав пісень, розповідав вірші. В Будинку культури, до якого ходив, відвідував всі гуртки, крім вишивки та макраме, звісно. За це у 89 році мене від району нагородили поїздкою до Артеку. Коли приїхав, то мене у школі зобов’язали зробити свого роду звіт. Я це зробив у своєму стилі, написав вірш, котрий опублікували у «Піонерській правді».

– Олександре, ви вже 18 років у театрі, які ролі згадуються найбільше?

– Знаєте, було багато театрів, ролей. Вважаю, що це має вирішувати глядач. Але, зважаючи на те, що для мене було новим та цікавим, на мою думку і знову ж таки дивлячись на відгуки людей, це була роль Крузо «Безхребетність» (вистава про «офісний планктон»). Одними з досить колоритних українських вистав є «Назар Стодоля», «Мартин Боруля». З нових вистав, то це звичайно «Сканінг», роль Міцносвята. І її ми втілили в життя завдяки нашій команді, адже вона була поставлена на відсотків 70 акторами.

– Які емоції Вас переповнюють коли виходите на сцену? Можливо, присутнє хвилювання?

– Відчуття перед виходом – це досить цікава річ. Мені здається, що відбувається якесь чарівне дійство. В тебе може боліти рука, нога, зуб , а от коли вийшов на сцену, раптово ти не відчуваєш ніякого дискомфоту. Вийшовши, ти є іншою людиною, переживаєш інші обставини, живеш виставою. Отримуєш таке колосальне задоволення, від того, що ти робиш. Все другорядне просто відходить на інший план. На сцені потрібно дарувати глядачу свій позитив, свої відчуття. Треба вміти донести серцем те, що ти хочеш показати. І тоді просто не залишається часу для переживань .

– Як вважаєте, коли актор перестає грати?

– Я гадаю, мені ще рано над цим задумуватись, але в теперішньому світі на це впливає багато чинників. Побут, проблеми з грошима. Адже багато випадків, коли актори розуміють, що на одному натхненні і бажанні далеко не заїдеш. Тому інколи залишають театр і їдуть на заробітки аби прокормити сім’ю. Адже теперішня влада не сильно звертає увагу на культуру. Як собі можна уявити те, що театр не може приїхати з виставою до села, наприклад? Але це так. Показати її немає де. А зважаючи на ситуацію в країні, всім людям не завадило б хоч трішечки мистецтва, певною мірою деякої розрядки. В першу чергу емоційної.

– Зараз лежить на поверхні ситуація з театром. Скажіть, будь ласка, особисто Ви та колектив загалом в чому вбачає причину пожежі?

– З Києва прийшов лист-підтвердження і тепер достеменно відомо, що це був підпал. Тому зараз справа переформатовується. Всі знають, що останнім часом були конфлікти директора між освітлювачем, котрого звільнили та між художнім керівником Проскурнею. Але я не можу допустити думки, що це міг зробити хтось з акторів. Адже, якби це пафосно не звучало, театр наш дім. Як можна підпалити свою хату? А особливо зараз колектив згуртувався. Ми, як одна родина.

– Ваші прогнози згідно того, як може вирішитись ситуація з директором театру Осиповим? І якщо не на його користь, то як на це відреагує колектив?

– Управління культури має повернути його назад. Адже в наказі, котрий нам зачитали, було зазначено, що його відстороняють від обов’язків на час слідства, бо він не виконав певні роботи, в результаті чого і сталася пожежа. Порадившись із юристом нам пояснили, що взагалі такі санкції може видавати лише прокуратура. Головною помилкою директора вбачаю в тому, що все трималося на чесному слові, а йому необхідно було підтверджувати все документально. Є ряд моментів, в яких його можна звинуватити, але тільки не в пожежі. Ми будемо підтримувати Осипова, як говорилося з самого початку. Художнього керівника в нас немає, заберіть ще й директора, тоді що буде з нами? Знаєте, лише завдяки йому ми зараз працюємо. Тільки за допомогою його домовленостей ми поїхали до Рівного з гастролями.

– А чи не планується разом зі зміною внутрішнього облаштування театру, змінити і його репертуар? Або можливо доповнити його?

– Авжеж. Вже зараз ми втілюємо в життя виставу режисера Олеся Павлютіна «Дай серцю волю, заведе в неволю». У нас є напрацювання щодо Новорічних ранків, які будуть проводитися у філармонії. Для дітей демонструватимуть казку режисера Олександра Кузьміна «Всі миші люблять сир». Процес іде. Ми у пошуці нових постановок, нових вистав. Однозначно, не стоїмо на місці. Не зважаючи на всі проблеми, ми продовжуємо працювати.

– Олександре, а на які роботи в першу чергу будуть направлені зібрані кошти Благодійного фонду?

 – Ви знаєте, є багато питань, на які необхідні кошти. Наприклад, нашим костюмерам потрібна нова праска, також потрібна технічна заміна лічильників, а вони не дешеві. На це ж держава кошти не виділяє. Керівництво театру на ці потреби брало гроші з тих сум, котрі надходили від гастролей. Я хочу, щоб люди зрозуміли, що ті кошти, які вони віддають, купуючи квиток, від них театру надходить лише близько 30-40 відсотка доходу. А тим паче зараз, коли ми працюємо в Будинку культури імені Івана Кулика, надходження просто мінімальні. Адже люди просто не знають, де це приміщення знаходиться. Тому, при кожній нагоді, я наголошую на тому, що зараз ми працюємо за адресою вулиця Благовісна, 170.

Звичайно, потратити можна, але я хочу їх накопичити. Не розмінюватися зараз на дрібниці. Якщо вже буде нагальна проблема, то тоді будемо дивитися по ситуації.

– Як Ви оцінюєте роботу обласної влади в процесі відновлення театру? Чи є якісь дієві кроки?

 – Слава Богу, нарешті почався демонтаж. Але знову таки, я особисто був свідком того, коли директор театру вів розмову з людиною, яка відповідає за робочих. Він запитав, коли будуть закінчені роботи, але той лише пробурмотів щось собі під носа і точної відповіді так і не дав. Добре, що зараз погода ще дає можливість працювати, але якщо вона зіпсується, піде дощ та сніг, то доведеться виділяти вже не 83 мільйони гривень на відновлення, а набагато більше. Щодо коштів, які мають надійти, то ті 16 мільйонів, котрі мали прийти з Києва, їх досі немає. Обласною радою загалом вже виділено близько 1 мільйона 200 тисяч гривень.

Але ми все одно, сподіваємось на краще. Разом ми все витримаємо. Пройдемо цей шлях, це випробування. Все буде добре.

– А який Олександр Гуменний в житті?

– А в житті виховую сина Владислава.

– Можливо він піде по стопах батька? Буде актором?

– Ви знаєте, я не знаю ким він хоче бути. Але видно, що він дуже артистичний. Я впевнений, ви ще почуєте це ім’я. Якщо він обере для себе цю професію, я ні в якому разі не буду заперечувати. Наполягати на тому не буду, але і відмовляти не збираюся. Підтримаю будь-яке його рішення. Я дуже його люблю. Це моє головне надбання в житті. Щоб не було на роботі, в країні – в мене є мій син. Задля нього зроблю все, що завгодно.

– Ви стільки років виходите на сцену, не набридло?

Ні. І не набридне. Я завжди цього прагнув. Адже, якщо людина любить свою справу, віддає їй всю себе, то вона на своєму місці. Тоді вона принесе максимальну користь і роботі, і суспільству в цілому.