“Кожна дитина – це особистість. Її ні в якому разі не можна ламати оцінкою!” – Лариса Коломієць про нелегку професію вчителя

Довго сам учись, якщо хочеш навчати інших. У всіх науках і художества плодом є правильна практика.

(Григорій Сковорода)

Недарма видатний український філософ і поет Григорій Сковорода висловив таку думку. Адже учитель – це не просто професія, це покликання навчати інших людей. Дійсно, наскільки потрібно бути розвиненому самому, щоб пояснювати складні в житті речі та принципи, вчити читати, писати, рахувати, логічно мислити, пізнавати навколишній світ, багатства науки і мистецтва. Вчителі, педагоги – це люди, які своєю працею, даруючи знання учням, роблять великий внесок у розвиток людської особистості.

Я думаю, кожен, хто вже виріс, певним засвоєнним знанням у школі завдячує саме СВОЇЙ вчительці. У кожного вона є. Вчителька, яка найбільше запам’яталася з шкільних років. Вчителька, яка допомогла подорослішати і зрозуміти, яким чином правильно і результативно жити. Вчителька, яку ви згадуєте кожен день.

Розпитати, як бути вчителем, якого люблять і поважають діти, ми вирішили у заслуженого педагога Черкаської спеціалізованої школи №17 Лариси Анатоліївни Коломієць. Маючи 34 роки педагогічного стажу, вона навчає вже дітей своїх перших випускників, вважає, що найважливішими предметами в школі є охорона здоров’я, фізична культура, іноземна мова й історія.

– Ларисо Анатоліївно, розкажіть, будь ласка, про себе та чому ви вибрали саме професію вчителя?

– Я народилася на Вінниччині у родині вчителів. Тому вибору професії як такої в мене не було. Самі розумієте чому. Але також мала мрію стати великим журналістом. Я до цих пір публікую вірші, оповідання. Бажання творити і писати в мені залишилося на все життя.

Навчалася я у Вінницькому педагогічному університеті на історичному факультеті. Не знаю, чому вибрала історичний. Думала ще про вивчення іноземних мов тому, що моя мама є вчителькою німецької мови. А коли відвозила документи до університету по дорозі зрозуміла, що по душі все ж таки історія. Так я стала вчителем історії. Пізніше, в університеті, познайомилася з чоловіком. Так мене і “закинуло” на Черкащину.

– Тож вибір професії педагога – це ваше покликання чи вплив батьків?

– Знаєте, ще в школі, коли навчалася сама,  зрозуміла, що діти вчителів – це окрема категорія.  Вони настільки перебувають у вчительському процесі, що просто стають невіддільними від нього. Навіть, якщо ти підеш в іншу професію, то, так би мовити, вчительське коріння все одно залишається. Батьки наче змалечку виховуюють у тобі бажання бути з дітьми.

– Не шкодуєте, що не стали свого часу відомим журналістом?

– Ні, не шкодую. Єдине що іноді хочеться –  сісти і писати. І швидше за все я пишу як письменник. Оповідання, вірші, казки.

– А самі як Ви навчалися в шкільні роки?

– Школу я закінчила з золотою медаллю. Хоча я не була таким ботаніком до якого однокласники відносилися б негативно. Давала списувати, завжди допомагала іншим. Зокрема, у школі в мене фізик був від Бога. Я завжди хотіла бути схожою на нього і на свою маму також. Це вчителі, яких постійно хотілося слухати й слухати. Зізнаюся, не любила хімію. Але, певно, не вчитель був поганий, просто я не любила цей предмет. Хоча, нещодавно, була в колеги на уроці хімії, то відкрила її для себе. Мабуть, в той час мені її просто недосяжно пояснили. Тому я вважаю, що учні повинні відчувати і переживати предмет.

– Ви наводите на думку, що люблять чи не люблять, вчать чи не вчать учні предмет в залежності від ставлення до вчителя?

– Я би сказала на 99 відсотків це залежить від учителя. Є ще інший критерій. Для прикладу, у мене є школярі, які дуже старанні. Але між нами я не відчуваю контакту, розуміння. Думаю, або історія не пішла на душу, або я.

– Пам’ятаєте свій перший урок? Хвилювалися?

– У мене батько працював не тільки вчителем музики, а був і директором Будинку культури. Змалечку, я виступала на сцені. Тому хвилювання я не відчувала. Добре пам’ятаю свій перший урок. Хвилювалася, що не встигну зробити заплановане за 45 хвилин. Таким чином, перший урок провела за 35 хвилин. Залишилося у мене 10 хвилин і я розумію, що  незнаю як продовжувати роботу з учнями. Адже все сказала і розповіла.

– Назвіть, основний меседж з яким ви йдете на уроки до дітей?

– Тільки позитив. Я намагаюся всі проблеми і негатив залишати не за дверима класу, а до порогу школи. Я переконана, що вчителька має бути тільки позитивною. Але це не значить, що вона повиненна бути роботом і тримати все емоції в собі. Всяке буває.

– Опишіть, хто для вас учень?

– О, у мене є в голові “картинка учня”. Перше, він не має бути дуже слухняний і дисциплінований. Він має бути творчий.  Друге, це людина, яка цікавиться дуже багатьма речами. Третє, це має бути активна та спортивна в житті людина. Четверте, людина, яка постійно знаходиться в пошуку і є завжди позитивним.

– А на вас впливають ваші вихованці? Якщо так, то яким чином? (маю на увазі, зміну способу подання предмету, якщо учні його не розуміють).

– Звичайно, я завжди беру до уваги думки свої вихованців. Ось нині у мене є чотири восьмих класи. У них викладаю, власне, однаковий матеріал. Проте, подаю його по-різному, бо вони сприймають його неоднаково. Різні діти, різний підхід.

– Були проблеми з оцінюванням учнів?

– Я найбільше не люблю у своїй роботі ставити оцінки! Ви навіть не уявляєте, наскільки це великий мінус для освітян. Ти маєш оцінити знання. Іноді – це дуже важко. Скажімо, дитина забула те, що вчила, або вона згадає домашнє завдання, але, якщо вчитель  поставить запитання по-іншому. Я не люблю момент ставлення оцінки. Стараюсь ніколи не занижувати їх. Намагаюся знайти баланс. Кожна дитина – це особистість. Її не можна ні в якому разі ламати оцінкою.

– А що важливо навчити дитину під час шкільного віку? Крім, звичайно, наданих знань?

– Потрібно, щоб дитина вміла себе оцінити. Оцінити правильно. І не підвищувала свої можливості і не занижувала. Бо тоді буває дуже боляче. До слова, скажу, що давно у школі двічі на тиждень я веду дебатний клуб “Максимум”. Його вихованці вигравали змагання на всеукраїнському рівні і навіть їздили закордон. Метою роботи у клубі є навчити дітей виражати свої думки, захищати свою позицію, чітко розуміти, що вони хочуть від життя. Плюс до того, я розділяю їх на старшу і меншу лінію, що дає можливість один одного навчати.

– Це ваш один позашкільний захід для учнів? Чи ви ще щось проводите?

– Так, маю ще один більш складний проект. Викладаю уроки “Історії Голокосту”. Тут я навчаю учнів чути й розуміти, знати історію свого краю. Кредо обох моїх проектів – виховання толерантності. Один одного потрібно визнавати. І вирішувати усі проблеми за допомогою слів.

– Враховуючи наше сьогодення, як думаєте, варто проводити реформу освіти в Україні?

– Я дуже активна по життю. Тому мала можливість потрапити на декілька семінарів для вчителів за кордоном (Єрусалим, Париж, Братислава, Польща). Там діти забезпечені усим для навчання: технікою, комфортними умовами, книгами. У нас трішки по-іншому. Навіть порівнючи районну і міську школу. Можливості у них геть різні. А у часі, де стрімко розвиваються технології, вчитель перестає бути цікавим, якщо викладає учням матеріал тільки за допомогою слів. Зараз їм потрібно щось показувати. Інакше, справи не буде. В українських школах не завжди є техніка, завдяки якій можна демонструвати науку.

Але хочу наголосити, що дуже багато в школі залежить від її керівника. Директор нашого навчального закладу Д.В. Бунякін докладає багато зусиль, щоб створити комфортні умови для навчання учнів і роботи вчителів. Навчальні кабінети нашої школи забезпечені найсучаснішим технічним оснащенням.

– Ще до вас запитання, як до вчителя історії. Події, які відбувалися в нашій державі  змінили свідомість українців. Ви зараз в якому ракурсі подаєте історію України та її вічну боротьбу за свободу, волю народу?

– Я ніколи не прив’язувалась до підручників. Всі знають, відому фразу: “Історія – найпродажніша наука”. То я хочу сказати, не так історія, а те, як її описують. Підручники завжди пишуть під когось. Я вчу реально сприймати події. Завжди кажу учням: “вмійте читати між рядками того, що вам пропонують”.

– Що з патріотичністю в учнів? Зросла?

– Національна свідомість дуже піднялась у дітей. У нашій школі є дві музейні кімнати. Перша – про учасників АТО, друга – про український побут. Постійно говоримо про державні символи, пояснюємо ситуацію на Сході України, проводимо кожного року День вишиванки у школі. І знаєте, іноді школярі прибігають зранку і самі обговорюють новини, які дивилися. Ось ця небайдужість сильно радує.

– У це свято, щоб побажали своїм колегам?

– Всім колегам хочу побажати творчої наснаги, натхнення, успіхів, розуміючих батьків та гарних учнів.

– І наостанок, вчителювання – це на все життя?

– Без сумніву, на все життя! Я не уявляю себе без цієї професії. У мене навіть родина чоловіка була вчителями з покоління в покоління. Його мама, тітки, дід, прадід. І моя донька вже також є вчителем. Скоро і внуки будуть (сміється). Така родинна традиція мотивує до удосконалення себе, як вчительки. Щоб була можливість навчити своїх бути бездоганними педагогами. Зазначу, у моїй роботі мене завжди підтримують мої рідні – чоловік, син та доньчина сім’я. Я щиро вдячна їм за це .