«Кожне слово впливає на багатьох людей, будь-яка помилка зараз може коштувати життів», – інтерв’ю черкаського журналіста, який став на захист країни (ВІДЕО)

«Кожне слово впливає на багатьох людей, будь-яка помилка зараз може коштувати життів», – інтерв’ю черкаського журналіста, який став на захист країни (ВІДЕО)
в Відео, Війна, Ексклюзив, Інтерв'ю, Новини

Рішення змінити відеокамеру на автомат прийшло спонтанно. Попри те, що не мав бойового досвіду, вирішив піти до армії, але потрапив до територіальної оборони. Пройшов Попасну, отримав контузію й зараз продовжує служити в одному з підрозділів Черкаської територіальної оборони і дуже радіє, що в черкащан є можливість «Просто жити!».

Наше інтерв’ю з головним провокатором України, який став на захист Батьківщини Валентином Чернявським до вашої уваги.

Для зручності наших читачів зробили його у відео- та текстовому форматі.

 – Коли почула, що ти пішов на війну, то перше, що виникло в голові:  як наважився? Ти не мав бойового досвіду, багато твоїх колег залишилися на інформаційному фронті, тобто продовжували робити те, що гарно вміють. І в цьому, насправді, нічого поганого немає.

– Це складне питання. Так, не було у мене ніякого бойового досвіду. В армію мене не взяли… Спочатку я поїхав у військкомат (тепер Черкаський обласний ТЦК – ред.), звідти мене направили в тероборону. Взагалі я частково  придатний у воєнний час, у мене такий білий квиточок був. Поїхав туди і в тероборону вже взяли. 24 числа (лютого – ред.) туди всіх набирали, бо ніхто не знав, як воно далі буде. Це наступні дні вже не було місця, а люди приходили й приходили.

Чому вирішив взяти зброю до рук? Не знаю. Якесь таке спонтанне рішення. Коли зранку прокинувся… я так бігав по квартирі, не знав, що робити… а тоді заїхав у військкомат.

 – Твоє ставлення – всі чи не всі чоловіки мають взяти до рук зброю, коли в країні йде війна?

– Ой, ні. Зараз спробую пояснити. Особисто мене бісить, коли, зокрема, й військові кажуть: «Ось ідуть чоловіки, чому їх немає на фронті, в армії…». Ну так а нащо? Якщо людина не хоче, то нічого доброго там з тієї людини не буде, навіть гірше буде. Тому я вважаю, що зброю має тримати той, хто знає для чого її тримає. Та й тим більше тут теж треба працювати.

– Потім в тероборону брали виключно з бойовим досвідом. Ти, так вийшло, проскочив?

– Спочатку так, набирали всіх. Потім вони потроху відсіювалися і зараз відсіюються. Хто старше 60-ти років… От у моєму взводі було двоє старше 60-ти років, вони вже комісувалися.

– Добре. Ти потрапив в тероборону. Що було далі?

– Перший день був такий кіпіш, хаос, ніхто нічого не розуміє. Спочатку мали отримати форму… потім зброю.

Був такий один момент, буквально в перші дні, тижні. Якраз уже отримали  зброю, й надходить інформація, що прорвалися танки. І нас всіх в автобус. Ми їдемо в автобусі, а у нас автомати й чотири магазини патронів. Але все одно їхали, бо треба захищати. Потім надходить наказ розвертатися, немає танків. Ну добре, немає то й немає.

– Як проходило навчання воєнній справі? І чи було достатньо тих навиків, які отримав?

– Тоді з цим трохи складнувато було, зараз краще. Хто в ютубі дивився…Був хлопець, він ввімкнув в ютубі «як зібрати і розібрати кулемет Дегтярьова». Але потім все нормально було, звикли.

 – Тобто на початку тероборона була ще таким «сирим організмом»?

– Як на мене, територіальна оборона – це такий поклик душі. Туди приходили айтішники, торгівці, бізнесмени.

– Усі ж думали, що територіальна оборона буде для локального захисту місцевості.

– Чесно, я навіть не думав – локально чи ні. Я пішов туди, щоб мені дали якусь гвинтівку, щоб я міг захищати (країну – ред.). А де, в Черкасах чи ні, я про це не думав. І, мені здається, в ті перші дні мало хто про це думав.

– А коли стало зрозуміло, що тероборону можуть послати воювати й на передову, почали люди відсіюватися?

– Із мого взводу ніхто не пішов. Ми якраз їхали в Попасну і, здається, Верховна Рада ухвалила законопроект про те, що тероборону можна посилати на передову. Але ми вже там були.

– Які особисто твої думки, відчуття були?

– Це не був наказ, це було за бажанням. З мого взводу 11 людей поїхали.

– Яка твоя тепер воєнна спеціальність?

– У військовому квитку в мене написано, що я водій, але я не вмію водити оті великі вантажівки.

– Яке тоді завдання твоє було в Попасній?

– Захищати позиції.

– У Попасній точилися важкі бої, багато наших хлопців не повернулися. Що з того, що там відбувалося, ти зараз нам можеш розповісти?

– Війна це завжди не дуже приємно. У росіян тактика проста: вони луплять артилерією, 3-4 години безперервно, потім іде танк, піхота, БТР. Ми їх відганяємо, вони розуміють, що їм ще дають відсіч, відходять і тоді продовжують бити артилерією. І так цілодобово триває.

Відео Валентина Чернявського

– Багато хто знає твоє почуття гумору. Воно допомагало там?

– Ні (сміється – ред.).

– Там вже було не смішно?

– Перший день взагалі страшно було, реально страшно. На наступний день уже звикаєш. У мене були такі моменти, коли сидиш, дивишся на стіну й думаєш: встигнеш побачити вогнище, яке влетить, чи ні? Але це вже не страх, а усвідомлення неминучого.

– Багато в чому ми зараз героїзуємо нашу армію й висміюємо рашистську. Після реальних боїв, як би ти оцінив боєздатність росін? Чи варто їх так недооцінювати?

– Узагалі сміятися над ворогом не можна. Ворог сильний. Коли лежав у лікарні, мені скинули покликання на інтерв’ю з росіянином, він був у Попасній у той самий час. І от він розповідає, що там були вагнерівці, морська піхота і якісь добровольці, які воювали ще з 2014 року на Донбасі. І от він каже, що якби не вагнерівці й реальні профі, то вони ще б довго там були.

Я також спілкувався з нашими хлопцями з 24-ї бригади, які захищали Попасну від початку, то вони казали, що спочатку там були ці так звані лнрівці, то вони їх «кришили» просто, вони там стадами бігали в касках 1941 року. Але коли вже зайшли профі, то стало значно складніше. І треба враховувати той факт, що вони просто рівняють все із землею.

– Недооцінювати їх не варто.

– А який сенс? Із 24 лютого ми такі «чмоні, чмоні»… і створюється враження, що там воюють тільки чмоні. Але насправді це війна.

– Питання до тебе перш за все як до журналіста. Певною мірою у нас в країні зараз також відбувається пропаганда, зрозуміло, продиктована війною. Народ має вірити в ЗСУ, перемогу… Проте все одно, як ти до неї ставишся, враховуючи й певні обмеження, які зараз накладені на ЗМІ у зв’язку з воєнним станом?

– З одного боку я розумію, для чого це робиться. Кожне слово впливає на багатьох людей, будь-яка помилка зараз може коштувати життів. З іншого боку, коли ти журналіст, тобі не хочеться виконувати вказівки. Але загалом я розумію, для чого це робиться.

Єдиний момент, коли йде аж занадто агресивна пропаганда. Особливо, коли ввімкнув телевізор, а там оцей марафон (інформаційний марафон «Єдині новини» – ред.), то це ж неможливо слухати. І так зникає довіра до журналістики в цей час, і багато хто з політиків може цим скористатися.

– Зараз ти воєнний, проте при нагоді виставляв свої відео, відзняті до війни й навіть встиг в перерві зняти нове. Сумуєш за журналістикою?

– Та неймовірно. У мене навіть зараз в рюкзаку камера, і якби не було так холодно, то може б щось відзняв. Неймовірно сумую за своє роботою. Це навіть не робота була, а хобі.

– Ти в підрозділі єдиний журналіст?

– Так. У мене навіть позивний «Блогер».

– Що робитимеш після нашої перемоги?

– Вип’ю чогось смачненького.

– Розумію, що, можливо, питання прозвучить безглуздо, проте хочеться поговорити на тему, коли буде наша перемога?

– Нескоро. Ця війна надовго й треба готувати я до цього. Чесно, я вже думаю, як зиму будемо переживати. Тому що буде дуже складно. І тільки завдяки нашим військовим (ворог ще не в Черкасах – ред.)… бо вони вже б дійшли сюди і все зрівняли (із землею – ред.).

Знаєш, я приїжджаю в Черкаси, тут кафешки працюють, люди такі щасливі ходять. Це реально круто!

– Не дратує?

– Мене ні, але знаю, що багатьох дратує. Бо є такий серйозний дисонанс, коли там бачиш         бабусь в підвалі, які ніяк не евакуюються, або бачиш чоловіка, який гуляє із собачкою, там обстріл, горить будинок, а він із собакою йде, а потім повертаєшся ввечері, а він уже мертвий лежить. А потім приїжджаєш сюди, то є такий трохи дисонанс. Але насправді це круто, що тут так.

Треба жити!

Читайте також: “Є бажання, щоб жили інші”: медсестра Черкаської обласної лікарні стала бойовим медиком тероборони