21-річного військового зі Звенигородщини відзначили нагородою посмертно
Черкащани сплатили за січень-лютий понад 39 млн грн акцизного податку
На території двох громад Черкащини питна вода не відповідає нормам
Поліг на Донеччині: в Умані проведуть в останню путь Захисника
Житель Черкас збував “метадон”, його затримали
— 810 рашистів: у Генштабі оновили дані про втрати ворога
Дівчаток більше: минулого тижня в Черкасах народилися майже 20 дітлахів
На освітніх закладах Умані встановлять меморіальні дошки загиблим Героям
У бою отримав важке поранення: в Городищенській громаді попрощалися з Героєм
ПАТ “Черкасиобленерго” стали донорами для порятунку воїнів та цивільних громадян
В області прогнозують дощовий початок тижня
У Монастирищенській громаді призначили нового керівника відділення поліції
“Реалії вимагають бути універсальними”: черкаський військовослужбовець розповів про досвід війни (ФОТО, ВІДЕО)
- Видання Вичерпно
- Відео
- «Кожне слово впливає на багатьох людей, будь-яка помилка зараз може коштувати життів», – інтерв’ю черкаського журналіста, який став на захист країни (ВІДЕО)
«Кожне слово впливає на багатьох людей, будь-яка помилка зараз може коштувати життів», – інтерв’ю черкаського журналіста, який став на захист країни (ВІДЕО)
Рішення змінити відеокамеру на автомат прийшло спонтанно. Попри те, що не мав бойового досвіду, вирішив піти до армії, але потрапив до територіальної оборони. Пройшов Попасну, отримав контузію й зараз продовжує служити в одному з підрозділів Черкаської територіальної оборони і дуже радіє, що в черкащан є можливість «Просто жити!».
Наше інтерв’ю з головним провокатором України, який став на захист Батьківщини Валентином Чернявським до вашої уваги.
Для зручності наших читачів зробили його у відео- та текстовому форматі.
– Коли почула, що ти пішов на війну, то перше, що виникло в голові: як наважився? Ти не мав бойового досвіду, багато твоїх колег залишилися на інформаційному фронті, тобто продовжували робити те, що гарно вміють. І в цьому, насправді, нічого поганого немає.
– Це складне питання. Так, не було у мене ніякого бойового досвіду. В армію мене не взяли… Спочатку я поїхав у військкомат (тепер Черкаський обласний ТЦК – ред.), звідти мене направили в тероборону. Взагалі я частково придатний у воєнний час, у мене такий білий квиточок був. Поїхав туди і в тероборону вже взяли. 24 числа (лютого – ред.) туди всіх набирали, бо ніхто не знав, як воно далі буде. Це наступні дні вже не було місця, а люди приходили й приходили.
Чому вирішив взяти зброю до рук? Не знаю. Якесь таке спонтанне рішення. Коли зранку прокинувся… я так бігав по квартирі, не знав, що робити… а тоді заїхав у військкомат.
– Твоє ставлення – всі чи не всі чоловіки мають взяти до рук зброю, коли в країні йде війна?
– Ой, ні. Зараз спробую пояснити. Особисто мене бісить, коли, зокрема, й військові кажуть: «Ось ідуть чоловіки, чому їх немає на фронті, в армії…». Ну так а нащо? Якщо людина не хоче, то нічого доброго там з тієї людини не буде, навіть гірше буде. Тому я вважаю, що зброю має тримати той, хто знає для чого її тримає. Та й тим більше тут теж треба працювати.
– Потім в тероборону брали виключно з бойовим досвідом. Ти, так вийшло, проскочив?
– Спочатку так, набирали всіх. Потім вони потроху відсіювалися і зараз відсіюються. Хто старше 60-ти років… От у моєму взводі було двоє старше 60-ти років, вони вже комісувалися.
– Добре. Ти потрапив в тероборону. Що було далі?
– Перший день був такий кіпіш, хаос, ніхто нічого не розуміє. Спочатку мали отримати форму… потім зброю.
Був такий один момент, буквально в перші дні, тижні. Якраз уже отримали зброю, й надходить інформація, що прорвалися танки. І нас всіх в автобус. Ми їдемо в автобусі, а у нас автомати й чотири магазини патронів. Але все одно їхали, бо треба захищати. Потім надходить наказ розвертатися, немає танків. Ну добре, немає то й немає.
– Як проходило навчання воєнній справі? І чи було достатньо тих навиків, які отримав?
– Тоді з цим трохи складнувато було, зараз краще. Хто в ютубі дивився…Був хлопець, він ввімкнув в ютубі «як зібрати і розібрати кулемет Дегтярьова». Але потім все нормально було, звикли.
– Тобто на початку тероборона була ще таким «сирим організмом»?
– Як на мене, територіальна оборона – це такий поклик душі. Туди приходили айтішники, торгівці, бізнесмени.
– Усі ж думали, що територіальна оборона буде для локального захисту місцевості.
– Чесно, я навіть не думав – локально чи ні. Я пішов туди, щоб мені дали якусь гвинтівку, щоб я міг захищати (країну – ред.). А де, в Черкасах чи ні, я про це не думав. І, мені здається, в ті перші дні мало хто про це думав.
– А коли стало зрозуміло, що тероборону можуть послати воювати й на передову, почали люди відсіюватися?
– Із мого взводу ніхто не пішов. Ми якраз їхали в Попасну і, здається, Верховна Рада ухвалила законопроект про те, що тероборону можна посилати на передову. Але ми вже там були.
– Які особисто твої думки, відчуття були?
– Це не був наказ, це було за бажанням. З мого взводу 11 людей поїхали.
– Яка твоя тепер воєнна спеціальність?
– У військовому квитку в мене написано, що я водій, але я не вмію водити оті великі вантажівки.
– Яке тоді завдання твоє було в Попасній?
– Захищати позиції.
– У Попасній точилися важкі бої, багато наших хлопців не повернулися. Що з того, що там відбувалося, ти зараз нам можеш розповісти?
– Війна це завжди не дуже приємно. У росіян тактика проста: вони луплять артилерією, 3-4 години безперервно, потім іде танк, піхота, БТР. Ми їх відганяємо, вони розуміють, що їм ще дають відсіч, відходять і тоді продовжують бити артилерією. І так цілодобово триває.
– Багато хто знає твоє почуття гумору. Воно допомагало там?
– Ні (сміється – ред.).
– Там вже було не смішно?
– Перший день взагалі страшно було, реально страшно. На наступний день уже звикаєш. У мене були такі моменти, коли сидиш, дивишся на стіну й думаєш: встигнеш побачити вогнище, яке влетить, чи ні? Але це вже не страх, а усвідомлення неминучого.
– Багато в чому ми зараз героїзуємо нашу армію й висміюємо рашистську. Після реальних боїв, як би ти оцінив боєздатність росін? Чи варто їх так недооцінювати?
– Узагалі сміятися над ворогом не можна. Ворог сильний. Коли лежав у лікарні, мені скинули покликання на інтерв’ю з росіянином, він був у Попасній у той самий час. І от він розповідає, що там були вагнерівці, морська піхота і якісь добровольці, які воювали ще з 2014 року на Донбасі. І от він каже, що якби не вагнерівці й реальні профі, то вони ще б довго там були.
Я також спілкувався з нашими хлопцями з 24-ї бригади, які захищали Попасну від початку, то вони казали, що спочатку там були ці так звані лнрівці, то вони їх «кришили» просто, вони там стадами бігали в касках 1941 року. Але коли вже зайшли профі, то стало значно складніше. І треба враховувати той факт, що вони просто рівняють все із землею.
– Недооцінювати їх не варто.
– А який сенс? Із 24 лютого ми такі «чмоні, чмоні»… і створюється враження, що там воюють тільки чмоні. Але насправді це війна.
– Питання до тебе перш за все як до журналіста. Певною мірою у нас в країні зараз також відбувається пропаганда, зрозуміло, продиктована війною. Народ має вірити в ЗСУ, перемогу… Проте все одно, як ти до неї ставишся, враховуючи й певні обмеження, які зараз накладені на ЗМІ у зв’язку з воєнним станом?
– З одного боку я розумію, для чого це робиться. Кожне слово впливає на багатьох людей, будь-яка помилка зараз може коштувати життів. З іншого боку, коли ти журналіст, тобі не хочеться виконувати вказівки. Але загалом я розумію, для чого це робиться.
Єдиний момент, коли йде аж занадто агресивна пропаганда. Особливо, коли ввімкнув телевізор, а там оцей марафон (інформаційний марафон «Єдині новини» – ред.), то це ж неможливо слухати. І так зникає довіра до журналістики в цей час, і багато хто з політиків може цим скористатися.
– Зараз ти воєнний, проте при нагоді виставляв свої відео, відзняті до війни й навіть встиг в перерві зняти нове. Сумуєш за журналістикою?
– Та неймовірно. У мене навіть зараз в рюкзаку камера, і якби не було так холодно, то може б щось відзняв. Неймовірно сумую за своє роботою. Це навіть не робота була, а хобі.
– Ти в підрозділі єдиний журналіст?
– Так. У мене навіть позивний «Блогер».
– Що робитимеш після нашої перемоги?
– Вип’ю чогось смачненького.
– Розумію, що, можливо, питання прозвучить безглуздо, проте хочеться поговорити на тему, коли буде наша перемога?
– Нескоро. Ця війна надовго й треба готувати я до цього. Чесно, я вже думаю, як зиму будемо переживати. Тому що буде дуже складно. І тільки завдяки нашим військовим (ворог ще не в Черкасах – ред.)… бо вони вже б дійшли сюди і все зрівняли (із землею – ред.).
Знаєш, я приїжджаю в Черкаси, тут кафешки працюють, люди такі щасливі ходять. Це реально круто!
– Не дратує?
– Мене ні, але знаю, що багатьох дратує. Бо є такий серйозний дисонанс, коли там бачиш бабусь в підвалі, які ніяк не евакуюються, або бачиш чоловіка, який гуляє із собачкою, там обстріл, горить будинок, а він із собакою йде, а потім повертаєшся ввечері, а він уже мертвий лежить. А потім приїжджаєш сюди, то є такий трохи дисонанс. Але насправді це круто, що тут так.
Треба жити!
Читайте також: “Є бажання, щоб жили інші”: медсестра Черкаської обласної лікарні стала бойовим медиком тероборони