ЛЕСИНА ЛЮБОВ

в Блоги, Інна Кошова, Культура, Новини

Інна Кошова

Кохання в житті Великих Українців

Про Лесю Українку не можна говорити байдуже, мабуть, особливо про Лесю не можна говорити байдуже. Все на світі визначає любов. Знаємо, яке важливе значення має вона в житті кожної людини. Перший любовний досвід дитина отримує в сім’ї. Кажуть, що діти, які сповна отримали маминої і батькової (особливо маминої) любові, в житті будуть здоровими, самодостатніми, активними і що головне – щасливими. Недолюбленість же програмує майбутню нещасливу долю людини.

Справа в тому, що маленька Леся недотримала вповні маминої любові. Народилася Лариса Петрівна Косач у родовому маєтку на Волині у місті Звягелі (тепер Новоград-Волинський). Рідні вважають, що саме вологі волинські ліси спричинили важку туберкульозну недугу Лесі. Але є й інші причини. Лариса народилася «нещасливого» 13 лютого 1871 року і, можливо, воно вплинуло на її «невдачливість», як пише сестра Лариси – Ольга Косач-Кривинюк. Крім того, була ще й психічна травма дитячих літ, пов’язана з недостачею материнської любові.

Lesa_Ukrainka_1896_kupura200_BIBLOS

Мати Лесі – Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (псевдонім Олена Пчілка) – активна громадська діячка, перекладачка, українська письменниця, мати великої родини; мала рішучий, вольовий характер. Для дітей вона була «містичним авторитетом», а вони для неї – її творами, яких вона виховувала, привчала до духовної праці, навчала мовам і плекала все українське. Омеляну Огоновському 13 лютого 1892 року Олена Пчілка писала: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думку, – з певністю можу сказати, що мені се удалось. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я… Від батька вони не могли б навіть навчитися української мови, бо він нею не володів».

Перша її дитина – син Михайло – отримав сповна материнську любов, але Леся… Вона народилася, коли Міші було 1,5 року, мати була виснажена після народження і годування Міші, а тому Леся спочатку була «небажаною», а згодом і «менш любимою дитиною». Захворівши на анемію після народження Лариси, Ольга Петрівна їде на лікування, і лише завдяки старанням батька вдалося вберегти від смерті покинуту напризволяще Лесю. Саме від матері чує дівчинка, що вона – погана. Ось спогади молодшої Лесиної сестри: «Порівнюючи Мішу і Лесю, казали (і мама в тому числі, чи навіть мама головно, бо про інших Леся мені не казала, а лише про матір…): Міша красивий, розумний, здатний, інтересний, розвинений, Леся ж негарна, дурна (це слово в материних устах особливо ранило маленьку Лесю), недотепа, нецікава, нерозвинена. Все ж було зовсім не так: просто Міша був яскравий – показний, увесь на виду, а Леся була непоказна, зате, може, глибша…».

l-ukrainka.name

У родині саме мати найпізніше визнає талант Лесі. Мама не розуміла Лесиної лагідності і ніжності, і завжди картала, що та не вміє писати листів, у яких повинні бути лише факти. Лесині ж листи, за словами матері, були «з високости неба, чи зо дна моря. Але на з сього світу». Але незважаючи на таку стриманість і холодність мами, Лесині листи протягом усього життя пройняті любов’ю до матері: «Напиши мені, мамочко моя, лагідний лист…»; «Люба мамочко!..»; «Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!»; «Прощай, мамочко-серденько…» тощо. До речі, тут слід сказати про епістолярну спадщину Лесі Українки, що зазнала великих непоправних втрат (повністю зникли листи до Сергія Мержинського, збереглося лише 10 листів і листівок до Климента Квітки) і на сьогодні складає близько 900 листів.

Незважаючи на те, що мати намагалася принизити батькову роль у вихованні дітей, саме батько був найщирішим Лесиним другом і першим склав високу ціну її талантові. Петро Антонович любив доньку по-батьківськи беззастережно. Тільки прочитайте оце речення з його листа до Лесі, надісланого в Київ навесні 1895 року: «Ластівочка, що зимувала разом з тобою, мила Заїчко, вже повернулася і мостить гніздечко під Твоїм вікном і на Тебе чекає, а я скучив уже чекати і хочу знати, коли виглядати». Батько не тільки матеріально всіх утримував, але й був добровільним меценатом. Усі Лесині і мамині видання «фінансово» були батьковими виданнями. Брат Міша, з яким Леся дуже дружила (у родині в них навіть було спільне ім’я «Мішолосіє»), казав, що для «нашого батька ми – люди, а для матері – все діти».

Отже, не лише вологі волинські ліси стали причиною туберкульозу Лесі Українки. Лікарі навіть констатували нервову першопричину її туберкульозу. Недаремно ж найновіша нетрадиційна медицина вказує на психологічні першопричини хвороб («усі хвороби від нервів»). Отож, дитячий портрет «невдалої» дівчинки скоро доповнюється приступами страшної хвороби. На 10 році життя Леся переживає перші туберкульозні болі. На 12-ому їй роблять важку операції по видаленню вражених туберкульозом кісток лівої руки. Але це був лише початок «тридцятирічної війни». Туберкульозний процес супроводжувався успадкованими від матері хворобами – анемією та істерією.

Леся дуже соромилася своєї недолугості, соромилася милиць, своєї хворої ноги, соромилась бути негарною. «Я була малою горда, щоб не плакать, я сміялась…» – напише вона згодом. Леся особливо перед матір’ю намагається приховувати свої муки, щоб не причиняти їй страждань. «Якби тяжко вона не страждала, – згадує сестра Ольга, – перш за все думала про те, щоб не сумувати, не турбувати інших тим стражданням, не заважати комусь, не обтяжувати, навпаки, – розвеселити жартом, потішити. Заспокоїти, підтримати, підбадьорити, якого б труду і напруження не вимагало від неї теє перемагання болю чи смутку власного. Така була все, все своє життя, від найменшого малку до останньої хвилини життя».

Отже, Леся Українка зі своєї родинної ситуації винесла неповноту любові. А тому все життя вважатиме великим людським гріхом – зневагу любові. У листі до сестри Ольги Леся писала: «Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов’ю!»

Перша закоханість у житті Лесі Українки була в Нестора Гамбарашвілі – студента-квартиранта в київському помешканні родини Косачів на Назар’ївській, 21, який прожив у них зиму 1895-1896 та 1896-1897 років. Леся вчила свого приятеля французькій мові, а він навчав її грузинської. Під впливом цього почуття Леся пише свою першу драму «Блакитна троянда», яка стала і першою психологічною драмою в українській літературі. Лесі у той час було 25 років.

Леся страшенно переживала за долю цієї драми. В листі до своєї кузини вона переповідала сон: їй снилося, що на сцені іде її драма і головну роль виконує вона сама. І от фінал, але завісу не спускають, і вона питає: «Чому не спускають завіси?» І хтось саркастично каже: «Бо нема перед ким». Леся дивиться, а ложі порожні, і тоді вона в розпачі кричить: «Хоч свисток, все царство за свисток!» Тобто вже не аплодисменти, а хоч би свисток!

Критики закидали цій драмі автобіографізм і невдалість. Сама авторка відчувала невпевненість. У листі до матері Леся жаліє, що не може «ще раз умити свою дитину перед тим, як випускати її на позорище». Але, незважаючи на таке скептичне ставлення, твір цей – один із найкращих, драма глибоко психологічна, а завдяки суб’єктивізму особлива в Лесиному доробку. Твір цей справді автобіографічний: Лесиній героїні, як і авторці, 25 років. Мати Лесі, як і мати Люби Гощинської (головної героїні драми «Блакитна троянда»), хворіла на істерію. Авторка драми в цей період (1896 рік) лікувалася від істерії. Письменниця, як і її героїня, цікавилася психіатрією, а ще вона – талановита піаністка і художниця. Нестор Гамбарашвілі подарував Лесі кинджал – пістолями і ножами прикрашений інтер’єр будинку Люби Гощинської. І найголовніше, що передала Леся своїй героїні – це страх перед любов’ю до чоловіка.

У 26 років, тобто через рік після написання «Блакитної троянди», Леся Українка зустріне свою істинну любов – Сергія Мержинського – і напише цілу низку драм під знаком цієї видющої любові, бо знаємо, і Леся так вважала, що істинна любов є свідомою. Отож влітку 1897 року в Ялті Леся знайомиться із Сергієм Мержинським, який також лікувався від туберкульозу легень. Із Сергієм – дружні, теплі стосунки. Він ставиться до Лесі як до свого доброго друга, вона ж – закохана. Її вразлива емоційність вплинула на психічний стан здоров’я в Ялті. У листі до сестри вона писала: «Тут я дійшла до такого стану, що лягала в городських скверах, сливе на вулиці, від нападів морочення голови… чистий скандал! Впрочім, так чи інакше я все-таки і тут справилась з собою і думаю, що надалі буду поводитись зовсім як годиться, а то стоїть тільки дать волю своїм нервам, то так і не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи істерички…»

У цій любовній історії Леся вперше проявить себе як непокірна донька. Тридцятиоднорічний Мержинський помирає від сухот. Ризикуючи власним здоров’ям, незважаючи на обурення батьків, зігнорувавши патріархальний етикет незаміжньої жінки, вона їде до смертельно хворого Мержинського в Мінськ, щоб доглядати його. Вона постійно поруч, вона говорить із ним, читає, грає на фортепіано, пише листи, працює біля нього, витирає йому голову одеколоном. Вона потрібна йому: «Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпустить Вас теперь, нет, безусловно не в состоянии».

Незважаючи на свої любовні почуття, Леся поводиться як справжній друг, її почуття вище ревнощів, а тому вона щиро писатиме листи коханій жінці Сергія – Вірі Крижанівській, бо знає яку велику радість приносять Сергію листи цієї жінки. Ось Лесин лист до Віри Крижанівської-Тучапської (1901 р.): «Сегодня получили мы, Вера Григорьевна, Ваши письма, читали мы их оба, но отвечать я буду одна, потому что Сергей Константинович не в состоянии уже и диктовать, у него мысль работает с трудом. По ночам и по утрам он бывает то в бреду, то в странном и тяжелом полубредовом, полусознательном состоянии. Сознания достаточно для того, чтобы понимать безнадежность своего положения. Во вторую половину дня мысль его яснее, но все же он очень слаб, и нервы в таком ужасном состоянии, что я даже не хочу предлагать ему заняться перепиской, боюсь припадков, кошмаров и пр. на всю ночь. Да и что может он написать теперь!? Разве то, что говорит мне теперь, но лучше Вам этого не читать, это слишком тяжело. Вашим письмам С[ергей] К[онстантинович] был очень рад… Он теперь ничьих писем не читает … но Ваше прочел сам… Я теперь совсем переселилась к С[ергею] К[онстантиновичу] в дом его родных (теток), где он лежит, так он просил…. Я прихожу к нему в комнату несколько раз ночью, а около 6 ч[асов] утра совсем сменяю сиделку … Когда с ним бывают особенно тяжелые припадки, то я остаюсь с ним одна, иногда бывает при этом его отец… но большей частью я одна, так как тетки его всегда в таких случаях или бегут вон из дому, или прячутся в дальнюю комнату. Я очень рада, что привыкла не бояться больных, а то было бы совсем плохое положение. С[ергей] К[онстантинович] не может теперь сам даже головы поднять сколько-нибудь высоко, кормить его надо, как ребенка, а кроме того, он не может теперь выносить одиночества (должно быть, реакция против одиночества всей жизни!). Я никогда не видала такого упадка сил… это начало конца, говорит доктор».

kosach

Нещастя насувалося невблаганно, хвороба Мержинського – відкрита форма легеневого туберкульозу – прогресувала. До речі, мама Сергія померла на 21-ому році життя від туберкульозу, коли йому було лише сім місяців. Отже, надії на одужання вже не було, він вже не міг підвестися, говорив мало і лише пошепки, температура щодня 38-39°, часто горлом ішла кров. У листі до Ольги Кобилянської Леся писала: «…Тут у Мінську живе той мій приятель, що я Вам ще давно колись про його казала. Він все остатній рік був хворий, і я навідувала його, їдучи на північ і з півночі, потім їздила спеціально до нього восени (минулого вересня) днів на 10, а тепер от приїхала та й сиджу, жду, що далі буде. А далі, здається, нічого доброго не буде. Він уже близько півроку не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка безперестанку, сили менш, ніж у дитини, – каже лікар, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення. Тим часом я тут уже тиждень і ліпшого нічого не бачу, хіба навпаки. Тепер от пишу Вам за тим столом, що стоїть перед ліжком хворого (я цілий день не відступаю від нього), мій друг спить не спить, лежить тихо, а я пишу листи і думаю собі: «Нащо, властиве, їх писати? тільки людям жалю собою завдавати!» Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну… А я весни так боюся, так боюся, як… того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться… В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба…»

Після одного з найтяжчих нападів хвороби, коли Сергій забувся у тяжкому сні, Леся Українка в самому апогею болю за одну ніч пише драму «Одержима», де себе ідентифікує з Міріам, а Сергія – з Месією. Лесина сестра Ольга про стан С. Мержинського писала до Михайла Кривинюка: “С.К. зовсім, зовсім умирає … Що за мука була прощатися з ним. Зовсім прибиті родичі. А Леся, Леся. Коли б ти знав, яка вона нещасна! А все ж знаходить сили, щоб бути спокійною при С.К. і його родичах, енергійніша і бадьоріша за їх усіх. От уже доля у неї: ціле життя одна мука”.

3 березня 1901 року С. Мержинський помирає. Після похорону Сергія в Лесі сильний нервовий припадок, її мучать думки про самогубство, загострюється істерія та анемія, а також починає горлом іти кров (як іронізуватиме Леся – «новий дарунок щедрої природи»). Саме з любовної туги починається зріла творчість Лесі Українки – її пророча драма.

З любовної туги народилася і любовна лірика Лесі Українки (вірші «Уста говорять: «він навіки згинув!», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…», «Мрія далекая, мрія минулая…» і багато інших). Сергій просив, аби Леся після його смерті прикрасила його квітами і накрила лице вуаллю, щоб ніхто не бачив його таким, яким бачила його тільки Леся. І, мабуть, спогад про це прохання викликав у Лесиній душі надзвичайно зворушливу поезію «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»:

«Квіток, квіток, як можна більше квітів

І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією…» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені

Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже,

Я принесла тобі всі квіти, що дала

Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками,

І страшно думати мені про них

І про твій сон, я краще знов укрию

Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті.

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать вони, немов рубіни, –

Не так, як ті бліді, убогі квіти

Весни лихої, – і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому

Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

7.06.1901.

Леся щойно пережила свою божевільну любовну драму і в її житті у 1901 році з’являється Климентій Квітка. Йому тоді – 21 рік, Лесі – 30. Батьки насторожено ставилися до цього юного кавалера. Але Квітка любить Лесю. 1902 року, виїжджаючи на службу до Кавказу, Квітка хоче забрати з собою Лесю. Її здоров’я значно погіршилося – вона вже хвора туберкульозом легень. Батьки проти. Але Леся виїжджає на Кавказ. Сімейна Лесина історія могла би бути щасливою. Але раптом у молодого Квітки вибухає туберкульоз легень із легеневими кровотечами. Леся усією своєю фанатичною душею кидається на поміч і везе Квітку до Криму. Вона вирішила, що більше смерті коханого чоловіка не буде. Молоденький Квітка вилікується і переживе її на сорок років… У час його хвороби Леся повінчається з ним. Ларисі Косач буде 36 років, Климентію Квітці – 27 років.

220px-Kliment_kvitka1jpg

Сімейні проблеми заберуть останнє Лесине здоров’я. Лесина свекруха, пані Карпова (в родину якої рідна мати віддала Климентія Квітку ще в дитинстві), жила з молодими і своєю поведінкою була дуже подібна до Олени Пчілки. Вона тратила без ліку гроші, які так важко доводилося заробляти молодому Квітці. Леся журилася, бо через хворобу вже не могла заробляти. З 1912 року Лесин стан уже хронічно нездоровий, хвороба вразила і нирки. На її тілі з’являється кров, у неї постійна температура і болі в нирках. Леся вважає, що така смертельно хвора вона не потрібна Квітці і залишає Кавказ, направляючись до Єгипту… «Видно на роду мені написано бути такою далекою принцесою: …пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… отак все посуватимусь далі та й далі та й зникну, обернусь в легенду… Хіба це не гарно?!» Справді, починаючи з цього часу Леся віддаляється в легенду, залишаючи по собі свої останні красиві твори… До речі, під впливом досвіду Лесиної сімейної любові була написана драма-феєрія «Лісова пісня», де себе вона ідентифікує з Мавкою, Климентія Квітку – з Лукашем, а в образі матеріально-приземленої матері Лукаша пізнаємо пані Карпову.

Леся мала таланти до музики, малярства, іноземних мов, літератури. Але змушена була обмежуватися літературою. Хвороба викликала в її душі неймовірну, злу енергію спротиву – вона хотіла бути всім: художником, музикантом, поетом, хотіла перекладати з усіх мов світу! Навіть напередодні своєї смерті, у нестерпно хворобливому стані Леся затято вивчатиме нову для себе іспанську мову. В одному з листів вона писала, що дуже хоче здійснити навколосвітню подорож. У своїй багатомовності вона її здійснює, адже листи Лесі Українки переповнені російськими, французькими, англійськими, німецькими, латинськими, грецькими та іншими висловами.

Як не дивно сухоти робитимуть Лесю стрункою і красивою, бо страждання має унікальну властивість – очищувати душу. Ольга Кобилянська називала свою подругу «легенькою, прозорою, мандрівною-летючою павутинкою». В останній рік життя Леся писатиме до матері з Єгипту: «Так чи сяк, а я найлегша з усіх тут живучих дам, і мене дражнять «невесомою», «эфирною»… Їй 42 роки, а важить вона всього 47 кілограмів. Єгипетський лікар, жартуючи, казав: «Пані, ви стаєте чистим духом». Вражає Лесин портрет, зроблений у цей час в Єгипті. Вона скоро помре, їй 42 роки, а на портреті така юна, така ще дитинна жінка, з великими очима, з яких промовляє мудрість і щось потойбічне. В останні дні життя Леся Українка неймовірно страждає, на її тілі виступають краплі крові. Її страдницька смерть асоціативно нагадує останні муки Христа…

LESIA_UKRAINKA17

Климентію Квітці, Лесиному Квіточці, Кльоні, як вона його називала, все подальше життя довелося нести тягар того, що він любив цю геніальну жінку. Його постійно допитувалися про факти біографії Лесі Українки, про стосунки з Мержинським… Квітка через це змушений був поїхати з Києва, але йому писали і до Москви. Казав, що час його не лікує, а все тяжке, що зв’язане з її біографією, з часом стає ще тяжчим. Однак, така вже доля, Квітка цікавив людей не як професор Московської консерваторії, а як чоловік талановитої Лесі. Він саме в цій ролі обертається в легенду, обертається разом із нею…

«Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Читайте також: “Я хочу, щоб українське стало модним”, – Інна Кошова

Детальніше з джерелами інформації можна ознайомитися тут:

1. Диба А. Він був другом її ідей (Леся Українка та С.Мержинський) // Українська мова і література в школі. – 1990. – Ч. 1.

2. Зборовська Н. Моя Леся Українка / Есей. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228 с.

3. Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки // http://www.lukrainka.name/uk/Corresp/1901.html

4. Леся Українка. «Квіток, квіток, як можна більше квітів…» // http://www.lukrainka.name/uk/Verses/Alone/Kvitok.html 5. Леся Українка. «Уста говорять: «він навіки згинув!..» // http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/works/verses/alone/035ustagovorajt.html

Реклама