Любов Гетьмана

Любов Гетьмана
в Блоги, Інна Кошова, Новини

 

«Любов – це таке саме шаленство, як і слава. …

Ні, любов – це благословення життя»

П. Загребельний

«Я, Богдан (Сповідь у славі)»

Богдан Хмельницький – великий гетьман України, видатний державний діяч і великий полководець війська Запорізького. Саме йому судилося в середині 17 століття відкрити нову сторінку українського державотворення. Він народився у 1595 році в родині Чигиринського підстарости, сотника війська Запорізького Михайла Хмельницького. Освіту Богдан Хмельницький здобув в єзуїтському колегіумі у Львові. Окрім української, латинської, польської мов, він володів татарською, турецькою, французькою, російською. Мав добрі знання з історії, географії, права.

khmelnytsky2

«Я народився в грудні, на третій день різдвяних свят, в місяці народин святих, деспотів і археологів, які викопують давно вмерлі святощі. А може, я ніколи й не народжувався? Бо не було в мене ні дитинства, ні юності, не відведено мені звичайних людських утіх, хоч страждань відміряно доволі, навіть ім’я моє справжнє – Зиновій-Зенобій і Теодор – забулося через свою незвичність (власне, вони мають те саме значення в своїй грецькій формі: Зенобій – життя, дароване Зевсом, Теодор – дарований богом, богом даний), я сам відсунув його в забуття, бо я – гетьман. Я – Богдан» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

У 1620 році під час битви під Цецорою Михайло Хмельницький загинув, а Богдан на довгі два роки потрапив у турецький полон. Кажуть, що з неволі його викупила мати. Повернувшись додому, Богдан став гарним господарем на своєму хуторі над Тясмином. У Суботові було багате господарство, худоба, ставки, млини і пасіка. Можливо, добробут примножило і Богданове одруження. Десь близько 1625 року 30-річний Богдан Хмельницький одружився з Ганною Сомківною, сестрою Якима Сомка, майбутнього козацького полковника і наказного гетьмана Лівобережної України.

«Кажуть, бог благословить того, хто візьме вдову в час війни. А що земля моя ніколи з війни не виходила, то й судилося мені брати тільки вдів. І починати мав з Ганни. Ганно, Ганно! Спогади болючі й солодкі. Кидав її, полишав, все в походах та блуканнях, в молодецтві й у прислужництві – так половина життя. Бджолу пасічник не позоставить без догляду, …а я жону свою лишав та й лишав, бігав од неї то в степи, то на море, то проти орди, то проти турка, то до короля, то до короленят, вітрами впивався, дощами вмивався, і дороги стелилися мені, мов жіночі коси. Вже народила Ганна мені сина Тимоша й дочку Катрю, вже й другого сина Юраська подарувала, а я все не міг пристати надовго до своєї домівки, гнало мене далі й далі, кидало туди та сюди, і не було рятунку. Бо й увесь світ став бездомним і безпритульним» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Гетьман був одружений тричі, але дітей мав лише від першої дружини Ганни Сомко.

Ганна_Сомківна

Вона була донькою заможного переяславського купця, після смерті батька лишилася сиротою. Розсудлива, спокійна, працьовита. Кажуть, що в гетьмана було семеро дітей: чотири доньки і троє синів, хоча поіменно називають тільки чотирьох: Тиміш, Катерина, Степанида і Юрій. Історія зберегла більше інформації про синів Б. Хмельницького, аніж про його доньок. Старший син Тиміш Хмельницький був надією і опорою Богдана, майбутній продовжувач його ідей. Народився він у 1632 році і прожив лише двадцять один рік. Але й за цей короткий термін Тиміш устиг чимало: з п’ятнадцяти років він був на Запорізькій Січі, брав участь у походах і дипломатичних прийомах, вів переговори, шістнадцятирічним юнаком батько залишив його в Криму заручником хана Іслам-Гірея, котрий тільки за цієї умови виділив частину татарської кінноти на допомогу гетьманові, у 1648-ому під Пилявцями Тиміш стає сотником, а вже за два роки гетьман доручає йому очолити військо. Особливо відзначився Тиміш під час молдавських походів 1650 – 1652 років. Тоді ж він одружився з княжною Розандою, донькою молдавського господаря Василя Лупула. Але шлюб їхній був недовгим – у молдавському князівстві стався державний переворот, Тиміш виступив на допомогу тестеві, під час оброни Сучави він був смертельно поранений і за кілька днів помер від зараження крові. На світ з’явилися два його хлопчики-близнюки, але Тиміш цього вже не бачив. Нещаслива доля спіткала й Розанду, кажуть, вона вдруге вийшла заміж і виїхала до Молдавії, де й загинула. Доля й імена Тимошевих близнюків невідомі, їхній слід загубився.

Передчасна смерть улюбленого сина і однодумця стала тяжким ударом для Богдана, від якого він не зміг оправитися до кінця життя. Адже загинув не тільки син, загинула заповідна гетьманова мрія – передати в молоді й надійні руки незалежну Українську державу.

Суперечливою і таємничою є доля другого Богданового сина Юрія. Народися він у Суботові десь у 1641 році. Слабовольний, хворобливий, непостійний у поглядах. Перед смертю Богдан визнав його своїм наступником на гетьманство. Юрій тричі тримав у руках гетьманську булаву, проте без особливого успіху. Згодом він відмовився від влади і постригся у ченці під іменем Гедеон. Фінал життя Юрія Хмельницького важко назвати достойним для роду Хмельницьких: як свідчать історичні джерела, у 1685 році турки стратили його в Кам’янці-Подільському.

Тяжка хвороба передчасно вкоротила віку першій дружині Богдана Хмельницького. Вона померла в 1647 році, залишивши сиріт і Богдана в осиротілому і важкому занепаді.

«Маєш намір порятувати цілу землю, а тим часом безсилий помогти найближчій людині! Так я сидів біля своєї Ганни, брав її прозору руку, тулив свою обвітрену всіма вітрами щоку до її холодного знекровленого лиця і не міг стримати сліз розпуки і каяття. Ганно, Ганно! Як же це? За твою чистоту, безгрішність і така несправедлива відплата. Ти так щедро дарувала життя, а в тебе життя відбирається без милосердя і без милості.

Ще тяжче мені було від думки, що я зраджував Ганну, мав гріх перед нею, хай ще не здійснений, навіть неусвідомлений, захований так глибоко в серці, що й сам не міг його розгледіти, але вже був той гріх, вже кільчився і мав неминуче прорости, зазеленіти, радісно й буйно нищачи все довкола, розпростуючись пишно і …знесамовитіло. Мотря. Мотронка. Роня. Коли заїхав до двору у день свого повернення з Варшави, то першою побачив її. …Стояла, мов гріх втілений. Рука тонка, але округла, вже жіноча, і тіло під завітреним одягом вгадувалося вже не дівчаче, а жіноче. А ще вчора було дитяче. Коли виросло? І як росте тіло жінки? Таїна таїн.

Я відвів погляд від Мотриної руки, дивився на свої руки. Руки для дружніх потисків і для трудів праведних, руки, щоб брати, давати, пестити й карати, руки для шаблі й для пера, для грубості й ніжності. Які ж недоречні вони поряд з тонкими дівочими руками, створеними тільки для любові, вирослими для жаги й пещень.

…Тепер гладив Ганні помертвілі руки й плакав над її долею і над своєю. Людина вмирає, згасає повільно й невпинно, і не поможуть ні королі, ні боги, ніхто й ніщо. Де таємниця життя і смерті, тривання й минущості?

  • Ой Богдане, Богданочку, – шепотіла мені Ганна, – як же сам зостанешся? Бог врозумив тебе, що ти дав притулок у нас пані Раїні. Вона добра жінка й гарна. Буде тобі господинею і дружиною. Послухай мене, Богданочку, обіцяй мені…

Навіть на смертній постелі не могла прозирнути моя нещасна Ганна в похмурі глибини мого серця…

  • Прости мене, Ганно, – попросив я її, – прости.
  • За віщо? Хіба ти винен?

Справді, чи ж винен? Що робив досі, як жив, якими потребами, турботами й пристрастями? Чи дав волю серцю своєму бодай раз, чи думав про нього, чи подбав? Чоловік має вишумітися замолоду. Літа цілі молитов та суворого ригору в єзуїтів, два роки лютої турецької неволі зупинили мене, мов коня на скаку, зламалося в мені все надовго, мовби й назавжди, коли ж прокинулася душа, то відчув: не буде тепер мені впину ні в чому! Знав, що й смерть Ганнина не стане на заваді, а може, тільки одкриє мені дорогу до гріха» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Отже, Мотрона. Звідки була родом, хто її батьки і як з’явилася вона на неспокійній чигиринській землі – невідомо. Найвірогідніше, Мотрона народилася в збіднілій шляхетській родині і десь у другій половині 1640-х років поселилася з матір’ю на хуторі Богдана Хмельницького, де допомагала дружині козацького сотника Ганні Сомківні доглядати за господарством і дітьми. Цій молодій і вельми вродливій жінці судилася особлива роль у долі українського гетьмана і в українській історії. Польські історики уперше назвали її «степовою Геленою Прекрасною», натякаючи на спорідненість її долі з долею героїні епосу Гомера і вбачаючи головну причину багатолітньої українсько-польської війни середини 17 століття саме в суперництві козацького сотника Богдана Хмельницького і чигиринського підстарости, поляка Даніеля Чаплинського. І все ж таки далеко не тільки особиста образа стала приводом для війни – Богдан Хмельницький бачив, яку наругу і беззаконня чинили на українській землі поляки.

«Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі… Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. …Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше-бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Отож у Богдановій душі оселився неспокій і причиною його було ще неназване, неусвідомлюване почуття до молодої жінки, яка годилася в дружини Тимошу, а не йому, Богдану.

«Я відчував, що тону, гину, зраджую себе, й Ганну, і все святе, але не мав сили збороти смертельну спокусу й ринувся в гріх явний чи тільки уявний, в шепоти й зітхання, в плотські стогони й палкі обійми. Яка марнота! Стогони любові були стогоном вмираючої Ганни, молоде тіло, яке я обіймав, було тілом Ганни, її стегнами, її грудьми, її шиєю. …Я ошалів од любові. І це в п’ятдесят літ!» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

А тим часом у Чигирині сталися зміни: замість попереднього підстарости коронний гетьман призначив Данила Чаплинського, вихідця з Литви. Немолодий удівець, зарозумілий, заздрісний, підступний. Він вважав козаків не військом, а зборищем нахабних і свавільних мужиків. Добробут Богдана Хмельницького колов очі Чаплинському. За польським звичаєм Чаплинський за відсутності Богдана здійснив наїзд на Суботів і, мабуть, тоді уперше побачив Мотрону і був зачарований її красою. Для викрадення дівчини підстароста організував другий «наїзд» – усе Богданове господарство було спалене, а дівчина викрадена. Як свідчать джерела, під час нападу на суботівський хутір за грубе слово Чаплинський наказав відшмагати десятирічного сина Богдана Хмельницького, слуги так виконали той наказ, що дитя померло наступного дня.

«Я опинився у великій скруті.

Минає рік – він знову за старе.

Чаплинському сподобався мій хутір.

Не оддаси – наїздом забере.

 

Чаплинському сподобалась Гелена.

Чаплинському сподобався мій дім.

Він все одніме – і не тільки в мене.

У всіх одніме – і не тільки він.

 

І треба гнати всю оту ватагу.

Звільнятись треба від того звір’я.

Якщо вже я дізнав таку зневагу,

то як живуть безправніші, ніж я?!»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

Десь у 1647-ому році Чаплинський обвінчався з Мотроною за латинським обрядом. Аби повернути собі майно і кохану жінку Богдан Хмельницький звернувся до королівської влади, апелював до сенаторського суду у Варшаві, навіть викликав противника на поєдинок, але сам ледве врятувався від підступно влаштованої засідки.

«Їхав з Чигирина і повертатися мав туди. Думав же про Суботів. Про грушу в білому цвіті, і про три криниці з солодкою водою, і… про сірі очі під чорними бровами, про шепіт і зітхання. До кого й для кого? Темніє в очах мені ще й досі, як згадаю, і кров тяжко б’ється в серці: відомщення, кари! Забрано в мене все, відібрано, та хіба ж у самого мене? в народу цілого!» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Ненависть Д. Чаплинського збільшувалася в міру того, як зростала популярність Б. Хмельницького. Підстароста продовжував переслідувати Богдана і незабаром арештував його, але за Б. Хмельницького поручився чигиринський полковник і сама Мотрона.

«Але ж Гелена! Боже мій, Гелена!

Уже чужа, Чаплинського жона, –

а потайки приходила до мене,

приносила у кухлику вина.

Вона йому належала з принуки.

Сама казала – силою взяли.

Як я крізь ґрати цілував ті руки,

які мені той кухлик подали!..»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

Богдан Хмельницький разом сином Тимошем їде на Запорізьку Січ. На початку 1648 року його обирають гетьманом Війська Запорізького – з переслідуваного військового писаря він перетворився на володаря України.

«Я жив під загрозами, тому не міг вдовольнитися тихим сидінням на землі, небезпеки пхали мене в дикі вири, з найтяжчих загроз зроджувався мій гнів і мого народу теж. …Я кинувся на Січ. … і підказав мені мій розум річ зухвалу й нечувану: без прогайки і вагань створити свою Січ власну, потаємну, невидиму, мовби й неіснуючу, підводну й підземну, летючу й примарливу, яка житиме тільки потребою, злітатиметься й розлітатиметься невловимо, але як же грізно. …Я вибрав собі острів серед Дніпра, в протоках і затоках, в поплутаності й непрохідні Великого Лугу, за милю від Січі, і став збирати ще більших відчайдухів, ніж збиралися вони на самій Січі… Я знав їх усіх задовго до Жовтих Вод і Корсуня, любив за їхнє вміння, за їхню невпокореність, …бо ж любиш не того з ким хочеш до раю, а того, з ким готовий попасти і в пекло. …Я козак і селянин водночас. На всіх висотах і перепадах життя не забував про це, не втрачав своєї природної сутності – і в цьому моя сила і таємниця мого генія» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Далі були блискучі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем. До осені 1648 року Богдан Хмельницький не тільки звільнив більшу частину України від польського панування, а й повернув собі так брутально відібране в нього кохання.

«То й не Хмельницький бився під Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського. Що ж то були за люди досі? Нетяги, перекотиполе, бездомність і безпритульність одвічна, бо звідти орда, а звідси шляхта. Та ось з’єдналися для великого і стали народом в один день, в одну ніч, в одну мить історії. …В оту горобину ніч на Жовтих Водах, коли блискавиці розпанахували небо, зойки заглушали громи небесні, а води змішувалися з кров’ю і ставали самою кров’ю. …І тоді ми відчули, хто ми і навіщо, а я відчув себе Богданом. Я, Богдан. Повстати можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. …Народ створюється іноді і за одну ніч, в одній битві, а просторікують потім про нього цілі віки! …Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками – за нього думає саме життя» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

У гетьманському домі Мотрона з’явилася на початку літа 1648 року після блискучої перемоги Богдана під Корсунем. Кажуть, що підстароста Чаплинський утік, а Мотрона дожидалася свого гетьмана в Чигирині. Проте упродовж року гетьман так і не зміг облаштувати особисте життя, бо вже не належав собі. Далі була битва під Пилявцями, похід у Галичину, облога Львова та Замостя. В грудні 1648-ого Богдан з військом тріумфально повертається до Києва. Біля Золотих Воріт і Святої Софії гетьмана вітав простий люд, студенти Києво-Могилянської колегії, київське духовенство, а також сам єрусалимський патріарх Паїсій. Саме Владика Паїсій благословив шлюб Богдана з Мотроною. Щойно патріарх оголосив про шлюб гетьмана, як із усіх київських гармат вдарили салют. Ось так, незважаючи на те, що наречена була в далекому Чигирині, Богдан Хмельницький остаточно повернув собі кохану Мотрону.

«Єдине душі й серця кохання, всі на сім світі втіхи, найпрекрасніша Мотрононько! …Жди мене в Чигирині. Я вже йду і прийду. Ніхто не сміє зачепити тебе, бо я – гетьман, і рука моя стає твоїм втечищем, бо гнів мій знайде твоїх кривдників і на небі, гнів і страшна помста. Жди, Мотрононько!» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Це було кохання надзвичайної сили. Якою була Мотрона для великого гетьмана: вірною люблячою дружиною, пристрасною коханкою, пихатою панною чи підступною зрадницею? Питання риторичні. Надто багато навколо гетьмана вигадок і фальші. Одне знаємо точно – після зливи страждань, які Мотрона принесла Богданові, після гірких років образи і зневіри, він одружився з цією жінкою, бо кохав її палко і пристрасно і все їй прощав.

Мотрона_Чаплинська

«Я полишив за порогом суботівського дому все: славу, велич, землю; я ввійшов у цей дім, як у райську обитель, я позбувся навіть свого незламного духу, скинув його з себе, мов астральну оболонку для світів великих і безкінечних …

Мотрона сама топила печі дубовими дровами, як давно колись, і так само, як тоді, просила мене грати на кобзі й складати свої думи, і, як тоді, пролітала невидимо між нами темна хвиля пристрасті, і вже нічого не знали ми, тільки ніжність і безсмертні надії. Ми будемо разом ось так завжди і вічно. Ми будемо разом навіть по смерті. Вознесені на небеса чи кинуті в пекла, ми будемо разом, інакше навіщо се життя і сей світ і навіщо вигадані люди? …Любов – це таке саме шаленство, як і слава. Це мука ще тяжча, а шаленство ще смішніше. Ні, любов – це благословення життя» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Що тільки не кажуть про Мотрону? Називають різними іменами, звинувачують у змові, у намаганні отруїти гетьмана… Кажуть, що вона не зуміла використати свого несподівано високого становища для участі в суспільних справах… Не прагнула цього. Вона керувала Богданом у любові, і так несвідомо керуючи почуттями гетьмана, вона змінила хід історії, бо хто зна, як би склалася доля України, якби битву під Берестечком виграли козаки…

«Не кажучи нікому нічого, щойно пригріло сонечко майове, …я взяв Мотронку і зник з Чигирина… Може, потомні й осудять гетьмана за його дивну пристрасть до пасік, не вміючи збагнути, що то, і навіщо, і чом? Хіба ж про те розкажеш? На пасіці – ні суєти, ні злоби, ні гріха. Вечори там не зім’яті, як скинутий одяг, а дні безмежні в щасливій нескованості життя серед клечаного світу і лагідних душ. …Безодні зелені розверзаються в тебе під ногами, рослини течуть, як ріки, повз тебе і крізь тебе, і ти стаєш, мовби тим зеленим світом, …і хочеш сісти, мовчати, вчитися у трави спокою і сили. …Мотронка була зі мною, і сторука пристрасть сповивала мою душу. Чи відав тоді, що то останній дарунок Мотрончин мені, старому?» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Щасливе подружнє життя Мотрони і Богдана виявилося надто коротким. Упродовж наступних двох років Україну охопило полум’я жорстокої війни. Ішов 1651 рік – трагічний і складний для українського національно-державного відродження. Навесні гетьман із військом вирушає на Волинь проти польського короля Яна ІІ Казимира. Гетьмана непокоїла ця битва, адже йшлося про визволення України з-під польського панування. Гетьманський задум щодо створення широкої антипольської коаліції держав не мав успіху. Від участі у війні на боці України відмовилися Москва і Трансильванія, непокоїла гетьмана поведінка Криму, а литовський гетьман Януш Радзивілл, попри обіцянки, виступив на боці польського короля.

«А що Москва? Москві немає діла.

Ми – щит Європи і свій хрест несем.

Хіба їй що? Вона іще й зраділа –

Де двоє б’ються, третьому хосен.

 

Ось ми сповна зазнаєм свою муку.

І прийде час, безвихідний наш час, –

вона нас візьме під високу руку,

не ворухнувши й пальцем задля нас»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

І саме в такий напружений час, коли гетьман із військом підійшов до Берестецького поля, з Чигирина прилетіла звістка: його кохана Мотрона зрадила! Горе вбило Богдана під Берестечком.

«…Може, й Берестечка б ніколи не було, коли б гонець запізнився і я не довідався про те, про що довідався. І доля України була б не така, зміг би я ще очистити довкола себе все, прибрати небажаних, забезпечити майбуття. …Розум мій був приспаний горем, я полинув до своєї туги, мене вже не було, але ніхто у війську не знав того, військо ждало свого гетьмана… Я ж став менший чорного мураха на чорному пні серед чорної ночі. … Горе придавило мене під Берестечком, і я не міг поворухнутися. …Я зазнав поразки під Берестечком, перш ніж було розбите моє військо. Не була то слабість, а тільки відчуття, що все скінчилося насправді, аж до глибин відчаю. …Для такого життя, мабуть, треба поразки ще більшої, ніж я зазнав… І я зазнав тієї поразки сповна. Берестечко! …Україна лягла під Берестечком. А коли встала, то була вже не та молода і свавільна, а постаріла на тисячу літ і з пустим серцем.

Ні, то не Україна, а я, гетьман, я, Богдан. …Про сю битву страшну немає наших описів. Хто вмів би і міг описати, був убитий, а вцілілі не мали до того ні охоти, ні спонукань. І я, гетьман, не бачив її, єдину битву програв і єдиної не бачив, осліплий од горя» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Про цю брудну історію розказують по-різному. Кажуть, нібито гетьманша зрадила Богдана з годинникарем, який служив у гетьмана управителем. За іншою версією, Тиміш Хмельницький виявив пропажу золота, він же довідався про зв’язок мачухи зі скарбничим і нібито за наказом гетьмана повісив Мотрону, її коханця, матір і їх прислужників.

«Боже, Боже, помилуй нас!

Сину мій, Тимоше, то ж був не наказ.

То ж була розпука, то ж був тільки шал.

Сину мій Тимоше, що ж ти поспішав?

Сину мій Тимоше, степове лев’я!

Я ж коли у гніві, то уже не я.

Це ж якби Виговський слухав моїх слів,

скільки перевішано вже було б послів! –

від царя, від хана і від короля.

Сину мій Тимоше, степове орля!

В трунах перевернеться

наш козацький рід.

Що ж ти зробив шибеницю

з батьківських воріт?!»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

Драму гетьмана важко передати словами. Зрада Мотрони зронила у гетьманову душу зерно поразки.

«Мене обпалило, я вмер і знищився, а тоді воскреснув, але не зазеленів, а звуглився ще більше од безкінечної розпуки. …Сльози були в мені, пекли, заливали мене вогненними ріками. О, якби ж вони вилилися з мене, то спалили б увесь світ! Душа краялася од горя… Та невже, невже ж! …Погас її сміх, згас погляд, тінню стала, а для мене, як давніше, вродлива, найніжніша, найкоханіша, моя найперша, моя темна, моя жінка. У любові немає смерті. …Вона може перевтілитися, змінити свій лик, але живе далі. А тепер її немає, і зловісно й жахливо повсюди, і я весь у чорному, і свічка в руці моїй переламана надвоє… Чи ж пішов я за її гробом? Не скажуть, де й похована. Ось де кінчається влада й починається безмежність відчаю. Пресвятая діво непорочная, покровителько всіх самотніх і упосліджених, милосердна і всепрощаюча! Поверни мені Мотрону, воскреси й помилуй, помилуй і воскреси! Змилуйся, навчи мене пізнати любов до життя, поможи вернутися до живих, бо мертві мене відштовхнуть і відторгнуть. Пошли мені страждання велике, як світ, і прозріння того, що я втратив і зрадив. …Я не міг воскресити Мотронку, але міг усправедливити її навіть у зраді, хоч і не вірив у те. Жінка не може бути винною. Винні тільки чоловіки. Ми лишаємо жінок у самотині й занедбаності і вимагаємо, щоб вони платили тільки вірністю. Чому? За яким правом? …Боже правий! Благослови мою Мотронку в її смерті і в невинності!

…Проклинав Тимоша і жахався проклять. Боже милостивий! Тиміш ненавидів не зегармістра, а мене, її коханця, ненавидів усіх ймовірних вигаданих коханців, бо сам закохався в неї по-хлоп’ячому, а я не вмів порятувати його від того» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Після Берестечка гетьман ще знайшов сили підвестися, зібрати розпорошене військо і здобути нові перемоги. Можемо припустити, що і тут не останню роль відіграла любов. Ганна Золотаренко стала третьою дружиною гетьмана. Скромна, розсудлива, гарна господиня і вірна дружина Богдана до кінця його життя.

Ганна_Золотаренко

«Коли ж поглянув на Ганну, то здивувався й злякався, бо була ніби Мотрона, тільки трохи нижча й повніша. …Кожну жінку міг би зненавидіти тільки за те, що не може стати Мотроною. А перед цією став на коліна.

– Ганно, будь моєю жоною. Хай се буде моєю спокутою перед полеглими, намаганням моїм заступити собою тих, що перейшли у вічність» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Вони справили своє весілля в Корсуні в тому ж таки 1651 році – році смерті Мотрони і поразки під Берестечком.

«У Суботів не треба. Там ВОНА.

Там тінь її. Там згадка найпоганша.

То був мій дім. І то була жона.

А цю – у Чигирин, бо це уже гетьманша!»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

З приходом Ганни Золотаренко у домі гетьмана запанували злагода і спокій, він у всьому довіряв їй і вона була того варта. Ганна брала участь у прийомах іноземних послів, підтримувала гетьмана в ділових розмовах і навіть видавала універсали.

«Ця жінка, що прийшла в моє життя,

Вона цілюща в дотику і слові.

Важкі осмути пізньої любові

Вона знімає дотиком з чола.

 

Ця жінка, що в життя моє прийшла»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Після смерті чоловіка Ганна якийсь час жила у його маєтку, а згодом у Києво-Печерському монастирі постриглася в черниці під іменем Анастасія, де й померла в 1667 році. Після смерті гетьмана в Україні настали інші часи. Московія використала Україну у своїй брудній імперській грі. Починався золотий вік зрадників, боягузів і рабів. Україну чекала доба Руїни.

«…Доле моя, розбуди мене! сниться мені, що лежу я

на полі бою під Берестечком… І кружляє наді мною

орел… Двоглавий…

 

Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне»

(Ліна Костенко «Берестечко»).

Любов, любов… Вона сенс життя і його сутність. Ганна Сомко, Мотрона, Ганна Золотаренко. Три жінки в долі великого Гетьмана України. Перша стала матір’ю його дітей. Друга – любов до смерті, любов, освячена пожежею великої пристрасті і великої війни, щось більше навіть за саму любов. І тільки третя стала пристановищем його зболеної душі. У цій любов віджило зранене Богданове серце, врятоване гетьманшею Ганною Золотаренко.

09054464

«Я не вмер у Чигирині й не похований у Суботові. Вночі перелетів до Києва, …постригся в Печерському монастирі під іменем отця Самуїла і так прожив сто літ і п’ятнадцять, стежачи за діями світу, а тоді жив далі в думці, слові, переказі, пісні, хвалі й прокляттях, у парсунах і монументах, – і кінця мені не було ніколи» (З роману П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»).

Використані матеріали праць

Й. Ролле «Жінки при Чигиринському дворі»,

Я. Дашкевича «Родинний клан Хмельницьких»,

Ю. Волинець «Постаті другої і третьої дружин

Богдана Хмельницького в історичних джерелах і художніх творах»,

«Особисте і родинне життя Богдана Хмельницького

в публікаціях періодики 90-х рр. ХХ століття»,

В. Горобця «Cherchez la femme. Ще одна Єлена Прекрасна української історії»,

П. Соси «Три дружини Хмельницького»,

В. Сергійчука «Родина Богдана Хмельницького»;

романів П.Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»,

Ліни Костенко «Берестечко».