Любов Михайла Максимовича

Любов Михайла Максимовича
в Блоги, Інна Кошова, Новини

«Не покину, поки згину, мою Україну.

Як не буде в чім ходити, я свиту надіну»

(М. Максимович).

Михайлова гора – зелене соснове царство над Дніпром у Прохорівці, одна з наших національних духовних святинь. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Олександрович Максимович, людина, яка все життя присвятила утвердженню культури, гідності і слави нашої нації. Звідси зовсім недалеко до Тарасової Гори і якщо вслухатися, здається, Тарасова і Михайлова гори тихо про щось говорять між собою, як говорять степові могили у баладах Шевченка…

Їх гори дніпровська підкова

З’єднала для щастя-добра.

В Михайла – гора наукова,

В Тараса – лірична гора.

У друзів взаємини прості

І нині, як в зоряний час:

Михайло запрошує в гості –

І йде до Михайла Тарас.

Між ними святково замріє

Чийсь профіль (Її, а чи ні?

Маріє, Маріє, Маріє!..) –

І мовчки зника в тумані.

Душевна розмова-турбота

Снується поміж яворин.

І місячний човник зі злота

Чека, щоб везти в Чигирин.

Вони з Кременчуцького моря

У Тясмин впливуть на зорі.

З Богданом всю ніч проговорять

Уже на державній горі…

А вдень, як притихне Славута,

Така вибирається мить,

Що, вслухавшись, можна почути –

З горою гора гомонить                  (Іван Дробний).

Народився Михайло Олександрович Максимович 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії. Батько його Олександр Максимович був архітектором, а мати походила зі славетного роду Тимківських. П’ять її рідних братів потрапили до енциклопедії Брокгауза й Ефрона. Старший Ілля Тимківський був професором, доктором філософії і права, Іван – поет і перекладач, Василь – дипломат, Роман Тимківський – професор римської та грецької словесності, перший філолог Росії, Єгор – славетний мандрівник. Гликерія Тимківська – мати Михайла – була не менш обдарованою. Своєю любов’ю, піснями, глибокою душею і пристрастю до науки вона стала першою вчителькою для Михайла і він змалку звикся з думкою про свою долю вченого. Коли Ликера вийшла заміж за Олександра Максимовича, їй було лише чотирнадцять. У п’ятнадцять із половиною років вона народила Михайла. Отож, різнобічність наукових захоплень Михайла Максимовича, яка пізніше дивуватиме його друзів, спиралася на родову традицію.

maksymo

«Я родился 1804 года, 3 сентября, на той прекрасной полосе украинских степей, которая на восток от Днепра простирается от города Золотоноша, через Згарь и Крапивну, до текущей «серебряными струями» Суллы, – писав М. Максимович. – Моя родина – в Згарском хуторе Тимковщине, в дому бабки моей Анны Савичны Тимковской».

Початкову освіту Михайло Максимович здобув у Благовіщенському жіночому монастирі. Далі було навчання в Новгород-Сіверській гімназії, після її закінчення 15-річний М. Максимович стає студентом словесного відділення Московського університету. Але головною його любов’ю залишалася ботаніка. «Весь досуг мой от лекций я посвящал любимой своей науке, – писав він. – Неутомимо обходил я Воробьевы горы и другие окрестности Москвы, собирая себе московскую флору».

maximovich_ma

Зрештою М. Максимович переходить на фізико-математичне відділення. Його кумиром був професор фізики, мінералогії та сільського господарства, доктор медицини Михайло Павлов, який одним із перших відкрив інтелектуальній Росії натуральну філософію Шеллінга. Згодом у Москві виникло «Общество любомудрия», очолене князем В. Одоєвським, який запросив до кола «любомудрів» і Михайла Максимовича, небайдужого до натурфілософії Шеллінга. Так природознавець М. Максимович опинився в літературних колах. Після завершення навчання молодого ботаніка залишили для служби в університеті. Він жив у ботанічному саду і активно друкував свої наукові праці. У 1827 році М. Максимович захистив магістерську дисертацію. За рік з’являється його підручник із ботаніки. У 1833 році світ побачили «Роздуми про природу». 29-річний М. Максимович отримує ступінь доктора біологічних наук…

М. Максимович захопився збиранням фольклору – у 1827 році виходить його збірка «Малороссийские песни». З М. Максимовича почалася українська фольклористика як наука. М. Максимович активно працює в редакції «Московського телеграфу», а згодом видає альманах «Денница», в якому друкувалися твори Пушкіна, Хомякова, Баратинського, Веневітінова. Він дружньо спілкується з С. Аксаковим, В. Одоєвським, В. Жуковським, О. Бодянським, М. Гоголем. У листі до О. Пушкіна Микола Гоголь писав: «Кстати, ко мне пишет Максимович, что он хочет оставить Московский университет и ехать в Киевский. Ему вреден климат. Єто хорошо. Я его люблю. У него в «Естественной истории» есть много хорошего, по крайней мере, ничего похожего на галиматью Надеждина…»

Після смерті матері М. Максимович відчуває нестерпну тугу за Батьківщиною. Проживши п’ятнадцять років у Москві й досягнувши тут значних висот, він повертається в Україну і стає першим ректором Київського університету Святого Володимира. М. Максимовичу на той час було лише 30 років. «Каково бы ни было еще мое служебное поприще, – писав він, – но я, конечно, никогда уже не мог бы сказать себе ничего лучшего, как то, что я был первым ректором университета св. Владимира».

Проблеми зі здоров’ям і бажання займатися наукою змушують М. Максимовича залишити посаду ректора. Він лишається професором Київського університету і читає російську словесність. А потім, у 1841-ому, 37-річний Михайло Максимович назавжди оселяється у дідовій хаті на Михайловій горі. «Около 20 лет преподавая разные науки, я утратил охоту к этому делу, – писав він, – да и самая рысь или сила преподавательская довольно уже истаскалась…». З цього моменту починається сумна історія його подвижництва серед скрути й самотності. «Богатство – не мой удел, – писав М. Максимович, – но я должен признаться, что и бедность мне наскучила».

Михайлова гора фактично стала науковою резиденцією М. Максимовича до кінця життя. За кілька років він знову повертається до Києва, де читає лекції в університеті як позаштатний викладач. Від великих досліджень він відійшов, пишучи переважно наукові етюди й статті з історії. У них М. Максимович доводить самобутність української мови, викладає свою точку зору на історію Коліївщини, Козаччини, на постать Богдана Хмельницького. М. Максимович писав: «У вас (в Великороссии) многие смотрят на всю русскую землю с московской высоты Ивана Великого; здесь (в Малороссии) иные глядят на нее с запорожской, поэтической Савур-могилы; моя точка зрения на всю единую русскую землю над Днепром – с высоты Старокиевской, с холма Андрея Первозванного…».

Існує художня версія, що десь у 15-річному віці Михайло Максимович закохався в Єлизавету Товбич, яку назвав «німфея-кандіда», тобто водяна лілея. Але це романтичне юнацьке кохання так і залишилося невисловленим. Еліза вийшла заміж і стала матір’ю двох дітей. Через двадцять років М. Максимович побачить свою Німфею в образі Марії – молодшої доньки Єлизавети Товбич. І той, хто не став чоловіком Елізи, став її зятем! Як свідчать джерела, Марія була молодшою від чоловіка більш як на двадцять років. «…Оставшись одинок на моей Михайловой горе и увидев, «яко не добро человеку быть единому», – писав М. Максимович, – женился весной прошлого 1853 года на украинке, родившейся на той же Згари, что и я. Вот чем увенчалась моя жизнь, которой в этом году сентября 3 свершится полвека».

Влітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. Марія Максимович вразила Шевченкове серце ще в Москві, коли він побачив її вперше. «Заехали к Максимовичу, – писав Т. Шевченко. – Застали его в хлопотах около «Русской беседы». Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилась она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер», а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

042

«И грустно, и завидно», каже Т. Шевченко. В сім’ї 55-річного М. Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу дружину, Т. Шевченко ще гостріше відчув тяжку, кляту самотність, яка йому весь вік допікала. Доля не дозволила поетові пережити повну і щасливу любов, вона дала йому славу генія і бездомність, безпритульність на цілий вік. «Вечер провел у своей милой землячки М.В.Максимович, – пише Т. Шевченко в щоденнику. – И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»

Т. Шевченко продовжував захоплюватись Марією Максимович: «Коли б така у мене була жінка – повінчався б да й умер», – пише він. У листах до Марії Т. Шевченко просить знайти для нього «молоду княгиню» таку, як сама Марія Василівна.

63.2

«Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно! Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та й мене, сірому одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє. Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла… Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося».

У відповідь Марія Максимович писала: «Ви думали, що я забула, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця… Прощайте, наш добрий і любимий земляче, желаю вам еще раз от щирого серца своего Вего лучшего в мире; и прошу не забувать любящей Вас землячки Вашей Маруси Максимович».

Отож у червні 1859 року Т. Шевченко приїхав у Прохорівку і прожив там понад тиждень, намалювавши портрети Марії та Михайла Максимовичів. На Михайловій горі він написав поему «Марія». Тут і досі росте «дуб Шевченка», під яким він любив спочивати.

2043

Яка щаслива, довгождана вість

До серця ластів’ятком залетіла!

…І вже заходить до світлиці гість.

Чого ж рука у неї затремтіла,

Коли йому назустріч подала,

Коли зустрілись їхні карі очі,

Коли до Кобзаревого чола

Зненацька доторкнулась, – і пророчі

Слова згадалися: – Ми – земляки,

Ми – ще побачимось… Оці рядки

На згадку хочу вам подарувати:

«Садок вишневий коло хати…»

І от зустрілися у Прохорівці знов…

А що ж йому подарувать? …Любов!               (Г. Донець).

Навесні 1860 року Марія народила сина Олексія. Це делікатне питання оповите нерозгаданою таємницею. Дослідники пишуть про почуття взаємної любові між Т. Шевченком і Марією Максимович. Хто зна, як було насправді. Михайло Максимович дуже тішився народженням дитини. У листі до Т. Шевченка він писав: «Наше житье-бытье такое же, как видели, кроме радостной прибавки в хлопятке нашем, которым Господь взвеселил Михайлову Гору. Вы полюбовались бы этим прекрасным младенцем. В нем весь мир мой теперь».

Через рік Максимовичі хоронитимуть Т. Шевченка на Чернечій горі…

У 1865-ому у Михайла Олександровича і Марії Василівни народилася донька. Батько назвав її Ольгою, як припускають дослідники, мабуть, на згадку про свою наречену Ольгу Зайцеву, котра в 1843 році через хворобу передчасно пішла з життя. В альбомі М. Максимовича вона лишила запис: «Почуття відданості Вам таке глибоке в мені, що мимоволі в пам’ять вкарбувався милий образ Ваш».

Михайло Максимович помер, коли доньці виповнилося лише вісім років. Ольга стала ученицею Київської Фундуклеївської жіночої гімназії, а далі вступила до Вищих жіночих курсів у Києві, брала активну участь у революційному русі, а згодом стала народною вчителькою. На двадцять п’ятому році життя Ольга Максимович загинула від чаду. Син Олексій навчався у Першій київській гімназії, працював у Вітебську прокурором судової управи. Після смерті батьків Олексій успадкував Михайлову гору разом із майном і великою бібліотекою. За два роки до своєї смерті Михайло Максимович писав синові:

Любий синку Олексійку, мій гарний соболю!

Звеселив мене на старість Господь бог тобою…

…Молю бога, щоб і в той час, як станеш великим,

Звався в людях ти розумним, чесним чоловіком,

Щоб не лихом пом’янула і мене за сина

Моя мати святоблива – Мати Україна!

Михайло Максимович відчував, що жити йому залишилося недовго. Він готувався до смерті, як філософ, замовив домовину, показав місце для могили неподалік від будинку над кручею, щоб було видно Дніпро, і 10 листопада 1873 року на 69 році життя у своєму будинку на Михайловій горі тихо відійшов у вічність. Великого зібрання своїх праць у трьох томах він уже не побачив. На пам’ятнику викарбовано: «Помянухъ дни древния… Въ твореннях руку твоєю поучахся»…

На Михайловій Горі сьогодні мало що нагадує про минуле. Лишилася тільки могила, 600-річний дуб Т. Шевченка, сосна М. Гоголя, а там, на хуторі Тимківщина, липа М. Максимовича, які у величавому мовчанні бережуть пам’ять про наших Великих земляків. А дві Гори – Михайлова і Тарасова – розмовляють між собою і тільки старий Дніпро чує ту вічну розмову…

 

Використані матеріали праць

В. Мельниченка «Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві»,

В. Панченка «Неубієнна література»,

В. Поліщука «Риси поетичного образу Михайла Максимовича

(Михайло Максимович у поетичнім слові)»;

листи М. Максимовича і Т. Шевченка,

«Щоденник» Т. Шевченка;

вірші Івана Дробного «Три гори Черкащини»,

Григорія Донця «Зустріч у Прохорівці»;

роман О. Волкова «Михайлова гора».