Любов Сонцепоклонника

в Блоги Інна Кошова Культура Новини

«Поезія жити не може на смітнику,

а без неї життя – злочин»

(М. Коцюбинський).

«…Сонце! Я тобі вдячний! Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього. Я тебе люблю. …Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість – і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить»…

Михайло Коцюбинський – письменник, якого не можна не любити, письменник, яким не можна не захоплюватися. Розгорніть «Intermezzo» чи «На острові», «Цвіт яблуні» чи «Тіні забутих предків» – і ви назавжди полюбите цього митця і його прекрасну манеру писання, його благоговійне схиляння перед природою, обожнення Сонця, землі і життя.

М. Коцюбинський – митець-імпресіоніст. Імпресіонізм – це мистецтво передачі безпосередніх вражень, відтворення сприйнятого в певний момент, відображення відчуттів. «Імпресіонізм – це відчуття хвилини… це питання інстинкту», – казав Клод Моне. Як психолог М. Коцюбинський найчастіше писав про людську роздвоєність, амбівалентність, свідомо чи несвідомо відбиваючи свою письменницьку і людську драму.

Його життя проходило в провінційних містах України, а також у Молдавії та Криму, де він працював у філоксерній комісії. З 1898 року М. Коцюбинський з родиною на постійно оселився в Чернігові і працював чиновником у статистичному бюро. Чернігів, одне з найстародавніших міст України, на початку ХХ століття був глухою провінцією і особливим суспільним, культурним чи науковим життям не відзначався.

Саме життя закладало роздвоєність М. Коцюбинського: він був чиновником, який ненавидів царський режим; він був українським письменником, а водночас на службі говорив тільки російською мовою. Однак найбільшою драмою і проблемою М. Коцюбинського стало його особисте життя. Його дружина Віра Іустинівна Дейша була цікавою постаттю, вона закінчила Бестужевські курси в Петербурзі, писала популярні статті з природознавства. За поширення нелегальної літератури в 1893 році була на півроку ув’язнена у Варшавській в’язниці, а пізніше перебувала під наглядом поліції. З Вірою Дейшею М. Коцюбинський познайомився у 1894 році й одружився в 1896 році, у них було четверо дітей: Юрій, Оксана, Ірина і Роман.

 im578x383-коцюбинський

Однак багатолітні стосунки М. Коцюбинського з іншою жінкою дозволяють припустити, що цей шлюб не був щасливий. Будучи вже батьком чотирьох дітей в 1902 році М. Коцюбинський знайомиться з Олександрою Аплаксіною, з якою вони разом працювали в чернігівському статистичному бюро. Олександра Аплаксіна – людина високої інтелігентності й культури, інтелектуала, вона брала участь у підпільній революційній боротьбі. У 1904 році між М. Коцюбинським і О. Аплаксіною виникло взаємне зацікавлення. Роман почався з того, що М. Коцюбинський покликав О. Аплаксіну в коридор до телефону. Насправді ніхто не дзвонив, це був такий трюк М. Коцюбинського, щоб виманити її з кімнати і поцілувати. Дівчина образилася. Наступного дня на її столі з’явилася записка з вибаченням і освідченням у любові: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренно…».

Однак О. Аплаксіна не прийняла тоді залицяння М. Коцюбинського, хоча він їй подобався. Перше побачення відбулося 3 січня 1906 року (цю дату вони ціле життя відзначатимуть як свято) вони гуляли містом і вперше розмовляли про свої почуття одне до одного. Проте іти їм було нікуди. М. Коцюбинський жив із дружиною, чотирма дітьми, матір’ю і сестрою. О. Аплаксіна – з матір’ю і сестрою. На Болдиній горі біля Іллінської церкви часто прогулювалися закохані Михайло Коцюбинський і Олександра Аплаксіна. Йому на той час був 41 рік, а О. Аплаксіній – 26.

490-20-1

Племінниця Михайла Коцюбинського – Зоя Єфіменко-Коцюбинська – пояснювала цей роман з О. Аплаксіною тим, що Віра Іустинівна не розуміла поетичної душі письменника. Німкеня Дейша була сувора, холодна і суха. В О. Аплаксіній же М. Коцюбинський відчув людину з якогось іншого, небуденного світу, вона стала повірницею його дум і мрій, «поезією його життя». Вони писали одне одному листи, складали їх у романтичній «поштовій скриньці» – в дуплі старого дерева.

«Береги себя, мое солнышко, – писав М. Коцюбинський, – ведь ты не только своя, ведь ты и моя. Мне так хорошо было читать, что ты меня любишь. Эти слова были для меня чудной музыкой и все время внутри что-то звучит у меня: она тебя любит, она любит, хорошая, славная Шурочка. Целую тебя за это. Я ужасно скучаю без тебя, и если бы ты была теперь со мной – мне казалось бы, что я в земном раю. Люби меня немножко, может быть это скрасит нам нашу все же печальную жизнь».

Але одного разу М. Коцюбинський запропонував вписати йому додому, адже в аристократичних сім’ях не читають чужих листів. Однак Віра Іустинівна зробила виняток із правил «доброго дому» і прочитала листа О. Аплаксіної до свого чоловіка. Стався скандал. Олександра Аплаксіна згадувала, що Віра Іустинівна приходила просити її не розбивати сім’ю, але Олександра ніколи цього і не думала робити.

М. Коцюбинський не міг заперечувати свого зв’язку з О. Аплаксіною. Однак розриву стосунків не відбулося ні в родині, ні з О. Аплаксіною. М. Коцюбинський вважав це конфліктом між почуттям і обов’язком. «Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено было твое письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Несмотря на ожидания, – никаких упреков, никаких сцен. Наоборот – столько высказано было благородства, участия и доброты – что я был сражен. Оказалось, что Вера Иустиновна очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму – этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому! Не могу сейчас соображать, не могу писать. Сообщаю тебе только факт и жду от тебя ответа по адресу до востребования. Пиши. Твой».

О. Аплаксіна хотіла розірвати стосунки, однак М. Коцюбинський засипає її листами, в яких описує свої страждання, горе, апатію, втому і нарешті свою фізичну хворобу. Врешті все залишається по-старому. У 1908 році М. Коцюбинський мав намір назавжди поїхати з О. Аплаксіною на Кубань, однак зашкодили обставини – помер знайомий, який мав підшукати там М. Коцюбинському роботу, а головне – прохання дружини зберегти сім’ю.

1908 рік був особливо важким для М. Коцюбинського. У країні вирувала столипінська реакція, розстрілювали й вішали людей. З’явилися труднощі на роботі. Додалися ще й труднощі інтимного характеру. Отож, аби перепочити, 18 червня 1908 року М. Коцюбинський пристає на пропозицію мецената Євгена Чикаленка і їде в його маєток у Кононівну під Києвом. Тут М. Коцюбинський відпочиває, нічого не пише і не читає, спить, їсть, загорає. Листи до Віри і до Шури пишуться і відсилаються майже одночасно. Обом посилає поцілунки, обом скаржиться на самотність і пропонує зустрітися в Києві, до якого з маєтку Є. Чикаленка 4 години їзди.

Але попри все це, набравшись енергії сонця і Кононівських полів (яким, до речі, і присвячено твір) М. Коцюбинський пише один із найкращих своїх шедеврів – новелу «Intermezzo». У Кононівці, на щастя, збереглося велике дворище мецената Євгена Чикаленка, густо порослий травою фундамент будинку, криниця, з якої пив воду гість кононівського маєтку і його ліричний герой, величезне старе дерево перед будинком, на ґанку цього будинку сидів М. Коцюбинський і дивився, як будувалася ніч, слухав несказанну симфонію полів, ходив безкраїми нивами, гладив соболину шерсть ячменів, поринав у блакитні річки льону, у колосисте море пшениці, що бігла за вітром немов табун лисиць, набирав повні вуха безупинного гомону поля і повні очі сяйва сонця, зливався зі своєю землею, співав хвалу сонцю і життю. «Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице. …Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, – всю я вміщаю в собі. …Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній є щось не земне, а небесне» («Intermezzo»).

Можемо припустити, що М. Коцюбинському ще в 1908 році вдалося переконати дружину, що стосунки з Олександрою Аплаксіною припинені. Принаймні, подорожуючи по Європі, відпочиваючи в Кононівці чи на Капрі, М. Коцюбинський пише листи обом жінкам майже одночасно, посилає поцілунки Вірі і ще палкіші поцілунки Олександрі. Листи до Олександри Аплаксіної протягом усіх років їхнього листування наповнені любовними зізнаннями і запевненнями про любов безмежну і навіки: «Не знаю, удастся ли мне, моя милая, дорогая Шурочка, расчет мой, но мне очень хотелось бы, чтобы это письмо ты получила 13-го, в день твоего рождения. Мне так хочется в этот день горячо прижать тебя к сердцу и поцеловать таким поцелуем, которым передается вся сила чувства, вся моя любовь и бесконечная, нежная благодарность за данное мне счастье. Этот день – мой праздник, он дорог мне, как нечто символическое. Мне кажется, что ты родилась для того, чтобы наши души могли встретиться на нашем земном пути и слиться в одном большом чувстве, самом прекрасном и светлом, в любви, сильнее которой ничего ведь на свете нет. Целую тебя, голубка моя, мое солнышко яркое, моя дорогая и нежная подруга, поэзия моей жизни» (Капрі, 6 березня 1912 р.).

А ось кінцівка листа, написаного в 1912 році: «А теперь давай твои лапки. Чувствуешь ли поцелуй? Нет? Быть может, это потому, что я разучился уже целоваться, и тебе придется учить меня этому искусству. Ну, целую, как умею, и люблю горячо. Твой». О. Аплаксіна належить до високої сфери життя М. Коцюбинського. Любов – почуття духовне, її місце біля літератури. В одному з ранніх листів до О. Аплаксіної М. Коцюбинський пише: «Весь внутренний мир мой наполняешь ты да соперница твоя – литература». Їхні листи переповнені почуттями, мріями про зустрічі, враженнями від них, переказами любовних снів, смутком від розлуки.

«Милая! Сегодня получил 2 твоих письма… Благодарю тебя, моя детка. Твои письма доставляют мне большую радость. Зачем ты только огорчаешь себя и меня мыслями о разлуке? Зачем позволяешь мне «увлекаться женщинами»? Ведь я тебя действительно люблю, твой образ вытесняет все женские образы. Я не могу никем увлекаться. Моя энергия в любви не ослабляется ни на минуту, я тебя вижу и ласкаю не только днем, но и во сне, по ночам. Как-то ты приснилась мне, я проснулся и на мгновение увидел тебя возле себя. Меня даже в жар бросило от радости, я протянул к тебе объятия – но там было пустое место. Как бы хорошо было, если бы ты устроилась самостоятельно, как бы мы счастливы были. Не бойся разочарований, люби и береги нашу любовь. Любовь надо беречь. Наша осторожность во время свиданий правда отравляет их, я согласен с тобой, но из этого следует, что нам надо устроиться иначе. Спасибо тебе, родная, за цветочки. Я их целовал без конца, точно тебя, мое сердце, моя светлая любовь. Целую тебя горячо, крепко во все любимые места, всю тебя обнимаю и целую. Радость ты моя! Хорошая. Да, ты хорошая, добрая, милая, желанная. Я всегда тебя люблю и всегда хочу. …А от проигранных 1000 поцелуев ты не так легко отделаешься. Я не принимаю их через почту: пожалуйте наличностью» (Капрі, 24 червня 1909 р.).

М. Коцюбинський дуже любив квіти і, маючи солідні знання з ботаніки, говорив про них, як поет. Часом тримаючи квітку в руці він пестив її і розповідав про неї: «Дивіться, ось орхідея набула форми бджоли: цим вона бажає сказати, що не потребує відвідин комах. Скільки розуму всюди, скільки краси!»

В одному з листів із італійського острова Капрі М. Коцюбинський писав до Олександри Аплаксіної: «Как жаль, что тебя здесь нет: ты так любишь цветы. Посылаю тебе фиалку, я ее предварительно поцеловал». Його хворе серце заважало йому ходити по нерівних стежках Капрі, по розпеченому сонцем камінню, у гарячому повітрі, насиченому запахом квітів, але він не щадив себе, гуляв багато, часто – до втоми. Коли ж його запитували: «Навіщо ви дозволяєте собі втомлюватись?» – він казав: «Хочеться бачити якнайбільше: мені ж недовго вже жити на землі, а я її люблю…»

М. Коцюбинський особливо ніжно любив Україну і часто відчував запах чебрецю там, де його не було. А колись побачивши під стіною рибальського будинку рожеві мальви, він засяяв усмішкою і скинувши капелюха сказав до квітів: «Здоровенькі були! Як живеться на чужині?»

Уже в 1906 році М. Коцюбинський знає, що всі його хвороби, від яких він шукає ліку і вдома, і в Італії, викликані роздвоєністю його життя. В одному з листів до Олександри Аплаксіної він зізнається: «Невозможность часто видеть тебя, невольная разлука и неудовлетворенность такой раздвоенной жизнью, какой теперь приходиться жить мне, – все это подчас страшно измучивает меня – и в этом моя болезнь». Внутрішня безнадія і відчуття подвійності життя мучили М. Коцюбинського. Він так і не зміг розв’язати цей життєвий вузол, який з часом все тісніше затягувався. А тому подорожі його ставали все довшими і пояснювалися не лише необхідністю лікування – це була підсвідома втеча від головної проблеми його приватного життя.

У 1912 році здоров’я М. Коцюбинського різко погіршилося. Після кількох місяців перебування в київській клініці в 1913 році М. Коцюбинський помирає. З О. Аплаксіною так і не вдалося йому більше побачитися. Залишилися тільки листи не менш пристрасні і мрійливі, ніж перші, майже десятилітньої давності. «Все-таки хорошо жить, когда среди невзгод и тяжести жизни цветет любовь, прекрасное, божественное чувство, со всем примиряющее и все оживляющее. Семь лет я люблю тебя, а мне кажется, что не прошло и семи часов, так мое чувство свежо и ново. Разве это не чудо, разве это не радость. …Ведь так редко встречаешь человека, которого можно долго любить. И не только долго, но и свежим, вечно новым чувством согревать сердце. Может быть это лежит в нас самих, может быть, это особый дар, но я благодарен судьбе за него. Целую тебя и поцелуем закрепляю свое чувство радости и благодарности».

Олександра Аплаксіна все життя зберігала вірність цій дружбі з Михайлом Коцюбинським і ніколи не виходила заміж. На труну М. Коцюбинського вона принесла вінок із квітучих яблуневих гілок. Кажуть, що той вінок Віра Іустинівна заборонила класти М. Коцюбинському. Яблуневоцвітний спогад про поета прози Олександра Аплаксіна носила в серці все життя…

Десь у 20-ті чи 30-ті роки, коли О. Аплаксіна жила в Ленінграді, з нею стався прикрий випадок – вона впала на кам’яну підлогу лазні й тяжко забила голову, від чого осліпла. Померла Олександра Аплаксіна у 1973 році. У Чернігові на старому, густо порослому бур’янами кладовищі Ялівщина нам вдалося відшукати могилу О. Апліксіної – на фотографії вона молода і красива, така, як була в юності, коли її полюбив Михайло Коцюбинський…

19s05 Aplaksina

«Если великий Данте имел свою Беатриче, то пусть позволено будет и мне, обыкновенному смертному, иметь свою Беатриче-Шурочку, любовь которой зажигает во мне огонь и согревает сердце. Вот сейчас – мне хочется прижать твои руки к моему сердцу и с благодарностью, с глубокой радостью поцеловать их за то, что они дали мне счастье, оживили и украсили мою жизнь»…

Використані матеріали книг

В. Панченка «Капрійські сюжети: «Італійська» проза

Михайла Коцюбинського та Володимира Винниченка»,

М. Коцюбинського «Листи до дружини. Я так поріднився з тобою»,

М. Коцюбинського «Листи до Олександри Аплаксіної»

Можливо Вас зацікавить

Андрій Бортник
БЛОГ: Чому кожен мешканець щомісяця переплачує більше третини за вивезення ТПВ?
Блоги
БЛОГ: Ключовим в моїй передвибочій програмі є пункт, про те, що в місті має бути створена «Агенція розвитку, інвестицій та промоції Черкас», — Сергій Рубан
Блоги
БЛОГ: Хто з черкаських політиків підтримує «меморандум» з ОПЗЖ, — Дмитро Кухарчук

Добавить комментарий