Любов у житті Миколи Гоголя (Частина 1)

Любов у житті Миколи Гоголя (Частина 1)
в Блоги, Інна Кошова, Новини

«Знаю, что мое имя после меня

будет счастливее меня…»

(М. Гоголь).

Микола Васильович Гоголь – один із найзагадковіших і таємничих геніїв світу. Він спалив більше, ніж інші написали. Вибравши своїм духовним скитом літературу, Микола Гоголь викликав чималий інтерес до свого особистого життя. Вічний мандрівник і аскет, він не мав родини і домашнього затишку. Чи ж потребував цього? Хто зна.

Усе своє життя М. Гоголь протестував проти того, аби малювали й продавали його портрети, вважаючи, що «публіці належать наші твори, але не наші обличчя». Він хотів перемогти все низьке і стати кращим і вищим душею. М. Гоголь був дуже скромним, і лише найближчі друзі знали, що він допомагав молодим художникам, літераторам і талановитим студентам грішми. Геній уникав публічності й знищив усі листи та документи, які могли б розповісти про нього більше, ніж він дозволив. Він своїм життям заплатив за своє Слово.

«…Я почитаюсь загадкою для всех, – писав М. Гоголь, – никто не разгадал меня совершенно. …Как угодно почитайте меня, но только с настоящего моего поприща вы узнаете настоящий мой характер, верьте только, что всегда чувства благородные наполняют меня, что никогда не унижался я в душе и что я всю жизнь свою обрек благу. …Я слишком много знаю людей, чтобы быть мечтателем. Уроки, которые я от них получил, останутся навеки неизгладимыми, и они верная порука моего счастия. Вы увидите, что со временем за все их худые дела я буду в состоянии заплатить благодеяниями, потому что зло их мне обратилось в добро. Это непременная истина, что …ежели кому всякий раз давали чувствовать крепкий гнет несчастий, тот будет счастливейший…»

Народився Микола Васильович Гоголь-Яновський 1 квітня 1809 року у Великих Сорочинцах, куди мати приїхала його народжувати під доглядом місцевого лікаря. Родинне гніздо Гоголів було в селі Василівка, яке ще звалося Яновщиною. Родове прізвище їхнє було-таки Яновські, хоча легендарно Гоголі-Яновські виводили себе від бойового полковника Богдана Хмельницького Остапа Гоголя, який деякий час був правобережним гетьманом. Дід письменника Опанас Дем’янович Яновський додав до свого прізвища Гоголь у петиції 1788 року про надання йому дворянського звання. Батько письменника Василь Опанасович Гоголь-Яновський був сином полкового писаря, навчався в Полтавській семінарії, був українським драматургом і написав дві п’єси українською мовою, а ще працював директором театру в маєтку Дмитра Трощинського.

Одного разу батькові приснився сон, в якому Богородиця показує йому дитину, котра стане його дружиною. Минув час і сон почав збуватися. Василь Гоголь поїхав до містечка Яреськи, де в маленькій дівчинці, доньці губернського поштмейстера Косяровського, упізнав свою майбутню дружину. Василь Гоголь дочекався доки Марії виповниться 14 і одружився з нею. До народження Миколи Марія Іванівна народжувала мертвих дітей. Подружжя було в розпачі. Молода мати вирушає за тридцять кілометрів у сусідню Диканьку, аби помолитися до чудотворної ікони Миколи Диканського, і там дає обітницю – новонародженого сина назвати Миколою.

У спогадах С. Аксакова про Марію Іванівну читаємо: «…Поговоря с ней несколько минут от души, можно было понять, что у такой женщины мог родиться такой сын. Это было доброе, нежное, любящее существо, полное эстетического чувства, с легким оттенком самого кроткого юмора. Она была так моложава, так хороша собой, что ее решительно можно было назвать только старшею сестрою Гоголя»; «Как интересны все те мелочные подробности, которые она рассказывает про детство своего Николеньки. …Как она смотрит на портрет сына, который он оставил ей… «Он улыбается, – говорит она, – но вместе с тем он думает грустное; как будто хочет сказать людям: вы ошибаетесь во мне, моя душа чиста и ясна, и много любви в ней».

У 1821 році батьки відають Миколу на навчання до Ніжинського ліцею. У 1825-ому помирає батько, ця смерть тяжко вразила Миколу. Тут, у ліцеї, він пише свої перші юнацькі твори, організовує театр, бере найактивнішу участь у створенні рукописної журналістики і водночас мріє про своє чудесне майбутнє в Петербурзі. У грудні 1828 року Микола Гоголь виїздить до північної столиці. Однак міф казкового Петербургу дуже швидко розвіявся. У 1829 році він писав до матері: «Петербург мне показался вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и слухи, которые распускали другие о нем, также лживы»; «…я принужден отказаться от лучшего своего удовольствия видеть театр»; «Приход весны в нашу пыльную столицу, которая вовсе не похожа на весну, заставляет меня с сожалением вспоминать о нашей малороссийской весне».

250px-NikolayGogol_left

У 1829 році М. Гоголь видає свою першу поему «Ганц Кюхельгартен», однак після негативної рецензії скуповує і спалює увесь тираж книжки і виїздить за кордон. У 1830-ому М. Гоголь стає маленьким петербурзьким чиновником у міністерстві внутрішніх справ. За рік залишає службу і поринає в єдину свою справу – літературу. У 1831 – 1832-ому роках побачили світ «Вечори на хуторі біля Диканьки», підписані псевдонімом «Пасічник Рудий Панько». Саме його «Вечорам…» судилася найбільша слава. Після виходу першої частини він прокинувся знаменитим. У цей час М. Гоголь знайомиться з В. Жуковським, П. Плетньовим, О. Пушкіним, С. Аксаковим, М. Щепкіним, а також Олександрою Россет. В одному з листів до матері М. Гоголь писав: «…Я видел ее… нет, не назову ее, она слишком высока для всякого, не только для меня. Я бы назвал ее ангелом, но это выражение не кстати для нее. Это божество, но облаченное слегка в человеческие страсти… О, если бы вы посмотрели на меня тогда!.. Адская тоска, с возможными муками, кипела в груди моей. О, какое жестокое состояние! Мне кажется, если грешникам уготовлен ад, то он не так мучителен… В порыве бешенства и ужаснейших душевных терзаний, я жаждал, кипел упиться одним только взглядом, только одного взгляда алкал я… Взглянуть на нее еще раз – вот бывало одно единственное желание, возраставшее сильнее и сильнее с невыразимою едкостью тоски. С ужасом осмотрелся и разглядел я свое ужасное состояние… Я увидел, что мне нужно бежать от самого себя, если я хотел сохранить жизнь, водворить хоть тень покоя в истерзанную душу… Но, ради бога, не спрашивайте ее имени. Она слишком высока, высока!»

Про кого йдеться у цьому листі невідомо. Можемо лише припустити, що це Олександра Осипівна Россет – красуня-фрейліна імператриці Марії Федорівни, а згодом – дружини Миколи І Олександри Федорівни. Її батько походив із древнього французького роду, був далеким родичем і другом герцога Ришельє, мати ж походила з роду грузинських князів Ціцианових. Красива, розумна, вишукана і дотепна, добродушна і проста, любила музику, мала глибоке релігійне чуття, невимушена в розмові, десятиліттями найдостойніші люди Росії обсипали «чорнооку Россеті» квітами і компліментами, вважали за щастя бути в колі її шанувальників. Їй присвячували поезії О. Пушкін, В. Жуковський, П. В’яземський, А. Хомяков, И. Аксаков, М. Лермонтов. Уперше ім’я 22-річної фрейліни згадує М. Гоголь у листі до Жуковського в 1831 році, посилаючи їй свої «Вечори на хуторі біля Диканьки» з сентиментальним написом для Розетті.

cli013

«Каким образом, где именно и в какое время я познакомилась с Николаем Васильевичем Гоголем, – писала О. Россет, – совершенно не помню. …Когда я однажды спросила Гоголя: «Где мы с вами познакомились?», он отвечал: «Неужели вы не помните? Вот прекрасно! Так я же вам не скажу. Это значит, что мы были всегда знакомы». И сколько раз я его потом ни просила мне сказать, где мы познакомились, он всегда отвечал: «Не скажу, мы всегда были знакомы».

У 1833 році М. Гоголь намагається отримати призначення на посаду професора загальної історії в Київському університеті, мріє про переїзд до Києва разом із Михайлом Максимовичем: «Бросьте, в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину, – писав М. Гоголь. – Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем! Сколько мы там насобираем всякой всячины!»; «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него, деялись дела старины нашей. …Мне надоел Петербург, или, лучше, не он, но проклятый климат его: он меня допекает. Да, это славно будет, если мы займем с тобой киевские кафедры. Много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами. Разве это малость?».

Однак імперія не відпустила М. Гоголя. У 1834-ому його призначили ад’юнкт-професором Петербурзького університету, але вже наступного року він покинув викладання. «Я расплевался с университетом, – писав він, – и через месяц опять беззаботный козак. Неузнанный я взошел на кафедру и неузнанный схожу с нее. Но в эти полтора года – годы моего бесславия, потому что общее мнение говорит, что я не за свое дело взялся, – в эти полтора года я много вынес оттуда и прибавил в сокровищницу души. …Мимо, мимо все! Теперь вышел я на свежий воздух. Это освежение нужно в жизни, как цветам дождь… Смеяться, смеяться давай теперь побольше. Да здравствует комедия!»

У цей час з’являється продовження його українських творів – світ побачила збірка «Миргород», де М. Гоголь створив універсальну картину України та українського народу. У повісті «Тарас Бульба» однією з провідних є тема любові і зради. З неймовірною силою почуття описує М. Гоголь образ красуні полячки, яку пристрасно полюбив Андрій: «Царица! – вскрикнул Андрий… – Скажи мне сделать то, чего не в силах сделать ни один человек, – я сделаю, я погублю себя. Погублю, погублю! и погубить себя для тебя, клянусь святым крестом, мне так сладко… Вижу, что ты иное творение бога, нежели все мы… Мы не годимся быть твоими рабами, только небесные ангелы могут служить тебе».

За словами В. Шевчука, книгою «Миргород» М. Гоголь завершився як український письменник, його активно переманювали в російську літературу. Керований підказками О. Пушкіна він починає писати «Петербурзькі повісті». Згодом створює комедію «Ревізор», яка стала вершиною драматичного мистецтва М. Гоголя. Однак поставити таку п’єсу без апеляції до царя було нелегко, М. Гоголю допомагає Олександра Россет. П’єса мала величезний успіх, але водночас побільшила ворогів М. Гоголя: «Не мое дело решить, в какой степени я поэт, – писав М. Гоголь; – знаю только то, что, прежде чем понимать значенье и цель искусства, я уже чувствовал чутьем всей души моей, что оно должно быть свято. …Мне казалось, что уже не должен я связываться никакими другими узами на земле, ни жизнью семейной, ни должностной жизнью гражданина, и что словесное поприще есть тоже служба. …Никогда, например, я не думал, что мне придется быть сатирическим писателем и смешить моих читателей. …мой смех вначале был добродушен; я совсем не думал осмеивать что-либо с какой-нибудь целью, и меня до такой степени изумляло, когда я слышал, что обижаются и даже сердятся на меня целиком сословия и классы общества, что я наконец задумался… Я решился собрать все дурное, какое только я знал, и за одним разом над ним посмеяться – вот происхождение «Ревизора»! Это было первое мое произведение, замышленное с целью произвести доброе влияние на общество, что, впрочем, не удалось…»

Отож у червні 1836 року Микола Гоголь виїздить за кордон: Німеччина, Франція і нарешті красуня Італія, батьківщина його душі. М. Гоголь казав, що тільки в Римі «молитва на своєму місці, тобто в храмі. Молитва ж у Парижі, Лондоні і Петербурзі все одно, що молитва на базарі». «Если бы вы знали, с какой радостью я бросил Швейцарию и полетел в мою душеньку, в мою красавицу Италию, – захоплено писав М. Гоголь. – Она моя! Никто в мире ее не отнимет у меня! Я родился здесь. Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр – все это мне снилось. Я проснулся опять на родине… Я весел; душа моя светла. Тружусь и спешу всеми силами совершить труд мой. Жизни, жизни! еще бы жизни! Я ничего еще не сделал…»

У 1832 році Олександра Росетт виходить заміж за Миколу Смирнова, це був шлюб із розрахунку, наречена приносила в дарунок майбутньому чоловікові увесь блиск свого розуму і краси, а він підводив під них міцну матеріальну основу. В одному з листів до Жуковського вона напише: «Чи не краще самотність, ніж бути самотнім удвох». Зиму 1836 року Олександра Росетт проводить в Парижі. Часом бачиться з М. Гоголем, який був дуже хворим, страждав на болі в шлунку і безсоння. У Парижі М. Гоголь починає писати «Мертві душі».

gogol_59

О. Росетт згадувала, що ніхто так не читав свої і чужі твори, як М. Гоголь. Він володів непідробним мистецтвом читання всього комічного, всі сміялися до сліз, а він навіть не посміхався; він не читав, а грав свої твори. Хоча, як зауважувала вона, ніхто навіть не підозрював усіє глибини, захованої в тому комізмі: «…Этот смех вызван у него плачем души любящей и скорбящей, которая орудием взяла смех. …Высокий христианин в душе, он знал, что образец наш, Христос спаситель, не смеялся никогда. Потому легко понять, что произошло в нем, когда он увидел, что Чичиков, Собакевич, Ноздрев производят лишь смех, с отвращением для иных, отвращение в людях высшего тона и в малом числе его поклонников смех с восторгом к артисту. …Все это в первую минуту Гоголь чувствовал; но до страдальчества дошло это позже, когда пошла так называемая его школа, и страдание это вырвалось из груди его в «Переписке с друзьями». Ее никто не понял, эту переписку, потому что никому не был открыт он вполне, и что перегорело в его душе… было известно только богу».

1839 рік. Микола Гоголь переживає душевну кризу, спричинену смертю близького друга – графа Йосипа Вієльгорського, який помер від сухот на руках у М. Гоголя. Під враженням від цієї смерті М. Гоголь пише повість «Ночі на Віллі». Він кілька разів приїздить в Росію, аби залагодити свої справи і видрукувати перший том «Мертвих душ». За кордоном М. Гоголь пробув із перервами 12 років. С. Аксаков, якому здавалося, що М. Гоголь зраджує «отєчество» і називав Рим «губителем русских умов и дарований», з цього приводу писав: «Нам очень не нравился его отъезд в чужие края, в Италию, которую, как нам казалось, он любил слишком много. Нам казалось непонятным уверение Гоголя, что ему надобно удалиться в Рим, чтобы писать об России; нам казалось, что Гоголь не довольно любит Россию, что итальянское небо, свободная жизнь посреди художников.., роскошь климата, поэтические развалины славного прошедшего, все это вместе бросало невыгодную тень на природу нашу и нашу жизнь».

М. Гоголь хотів написати трагедію з історії запорізького козацтва. Він зізнавався, що в його голові все готове до останньої нитки, навіть в одязі дійових осіб, казав, що це його давнє любиме дитя, і що ця п’єса буде кращим його твором. У вересні 1841 року він читає В. Жуковському свою нову п’єсу «Вибритий вус», той при читанні заснув і М. Гоголь спалив рукопис і тим самим спалив у собі Україну. «Теперь я ваш; Москва моя родина. В начале осени я прижму вас к моей русской груди», – пише він С. Аксакову.

Однак в Росії М. Гоголь довго не витримував, занепадав духом і тілом, у нього крутилася голова, він втрачав свідомість і не міг працювати. Він таки став російським письменником, але втратив яскраве світло своєї душі й до кінця життя так і не навчився писати в Москві. Костянтин Аксаков переконував М. Гоголя привчати себе писати в Москві. М. Гоголь відповідав йому, що він саме це й робить і проживає в Москві до неможливості. У 1842 році побачив світ перший том «Мертвих душ», враження від яких у російській літературній еліті було громове. Цього ж року М. Гоголь залишає Росію на цілих шість років. «У меня не существует разлуки, – писав він, – и вот почему я легче расстаюсь, чем другой. И никто из моих друзей по этой же причине не может умереть, потому что он вечно живет со мною».

Микола Гоголь був надзвичайно скромним в особистому житті і обмежувався тільки найнеобхіднішим. «У нього біло тільки те, що потрібне людині, щоб бути чистою», – згадувала Олександра Смирнова. «Это так мне следует, – писав М. Гоголь. – Всем так следует, и вы будете жить, как я, и, может быть, я увижу то время, когда у вас будет две пары платья: одно для праздников, другое для будней. А лишняя мебель и всякие комфорты в комнате вам так надоедят, что вы сами понемногу станете избавляться от них. Я вижу, что это время придет для вас».

Справжніми друзями О. Смирнова і М. Гоголь стали під час проживання в Ніцці взимку 1842 – 1843 років («…я так счастлива, как в лучшие и счастливейшие минуты, с вами проведенные в Ницце, – писала вона М. Гоголю в 1844 році. – Да благословит вас бог! Вы, любезный друг, выискали мою душу, вы ей показали путь, этот путь так разукрасили, что другим идти не хочется и невозможно. На нем растут прекрасные розы, благоуханные, сладко душу успокаивающие. …Если бы мы все вполне понимали, что душа сокровище, мы бы ее берегли больше глаз, больше жизни. Но не всякому дано почувствовать это самому, и не всякий так счастливо нападает на друга, как я»; а в іншому листі: «Вы мне сделали жизнь легкую; она у меня лежала тирольской фурой на плечах»). У Ніцці, як згадує О. Смирнова, М. Гоголь жив у Вієльгорських, в будинку Раrаdіs. Вранці він завжди гуляв із Михайлом Михайловичем і Анною Михайлівною (братом і сестрою Вієльгорськими), обідав у них або в Смирнової і приносив на десерт зацукровані фрукти. О. Смирнова була серед тих не багатьох людей, яким М. Гоголь читав свої ще ненадруковані твори, ділився творчими плани, своїми думками і настроями.

423735986_tonnel

«С тех пор, как я оставил Россию, произошла во мне великая перемена, – писав М. Гоголь у листі до О. Смирнової. – Душа заняла меня всего… Скажу вам только то, что небесно-милостив был ко мне бог, что святая милость его помогла мне в стремлении моем и что теперь, каков я ни есть, …но вижу… что я далеко лучше от того человека, каким был прежде. …я сам стал достойней знакомства прочного, а не минутного. Доказательство этого вы можете видеть на себе: вы были знакомы со мной и прежде, и виделись со мною и в Петербурге, и в других местах. Но какая разница между тем нашим знакомством и вторичным нашим знакомством в Ницце! Не кажется ли вам самим, как будто мы друг друга только теперь узнали, а до того времени вовсе не знали?»

Далі було повернення в Росію. До Петербурга дійшли чутки про взаємини О. Смирнової з М. Гоголем, і її майже два місяці не запрошували до двору. Врешті примирення з імператрицею відбулося, хоча не відбулося воно в родині: «Мне трудно, очень трудно. Мы думаем и чувствуем совсем иначе; он на одном полюсе, я на другом», – пише вона М. Гоголю.

О. Смирнова допомагала М. Гоголю в залагодженні його матеріальних справ. У 1844 році М. Гоголь жив у Франкфурті у Василя Жуковського, був хворий і почувався незручно через матеріальні витрати. Олександра Осипівна звернулася до цариці, а потім передала прохання царю. М. Гоголь отримав гроші і поїхав в Єрусалим. С. Аксаков писав, що М. Гоголь був постійно поглинений моральними роздумами: «Не менее вредны были ему дружеские связи с женщинами, большей частью высшего круга. Они сейчас сделали из него нечто вроде духовника своего, вскружили ему голову восторженными похвалами и уверениями, что его письма и советы или поддерживают, или возвращают их на путь добродетели. Некоторых я даже не знаю и назову только Виельгорскую, Соллогуб и Смирнову. Первых двух, конечно, не должно смешивать с последней, но высокость нравственного их достоинства, может быть, была для Гоголя еще вреднее, ибо он должен был скорее им поверить, чем другим. Я не знаю, как сильна была его привязанность к Соллогуб и Виельгорской; но Смирнову он любил с увлечением, может быть потому, что видел в ней кающуюся Магдалину и считал себя спасителем ее души. По моему же простому человеческому смыслу, Гоголь, несмотря на свою духовную высоту и чистоту, на свой строго монашеский образ жизни, сам того не ведая, был несколько неравнодушен к Смирновой, блестящий ум которой и живость были тогда еще очаровательны. Она сама сказала ему один раз: «Послушайте, вы влюблены в меня…» Гоголь осердился, убежал и три дня не ходил к ней».

У 1845-ому М. Гоголь і О. Смирнова жваво листуються. Вона згадує, що отримувала від нього дуже сумні листи, М. Гоголь скаржився на здоров’я і на те, що його всі забули. У 1846 – 1847 роках він часто писав їй в Калугу, куди Микола Смирнов був призначений губернатором: «Много есть людей, которые говорят мне тоже, что они меня любят, но любви их я не доверяю: она шатка и подвержена всяким измененьям и влияньям. Вы же любите меня во Христе, а потому и любовь ваша вечна, как самая жизнь во Христе».

У 1847-ому році в Смирнових народився син. Олександра Осипівна хворіє, знову подорожує за кордон: Великобританія, Константинополь, Женева, знову Москва. У 1882 році Олександра Смирнова-Россет помирає в Парижі.

«Гоголь был такое интересное, такое новое явление на литературном поприще, – згадувала О.Смирнова, – что биографию его почти невозможно написать… Гоголь был добр, кроток, ленив и вместе деятелен, самолюбив и смиренен; вообще двойственность в нем обнаруживалась и обличалась резко, как всегда бывает у людей гениальных. Постоянное было в нем одно: желание победить все низкое, недостойное и стать выше душою».

Використані матеріали книг:

«Переписка Н. В. Гоголя»,

Гоголь Н. «Собрание сочинений в 8 т.»,

Аксаков С. «Собрание сочинений в 5 т.»,

Смирнова-Россет А. «Воспоминания. Письма»;

дослідження долі і творчості М. Гоголя:

Воропаев В. «От чего умер Гоголь»,

Шевчук В. «Втрачене сонце України,

або Микола Гоголь як український письменник»,

Шевчук В. «Відсутність світла,

або Микола Гоголь як російський письменник»,

Смирнова Р. «Він любив і його любили.

Але обидві любові були без взаємності…»

 

 

 

 

 

 

 

Продовження читайте в наступному номері.