Любов у житті Тараса Шевченка (частина ІІ)

в Блоги Інна Кошова Новини

«Любовь есть животворящий огонь в душе человека.

И все, созданное человеком под влиянием этого божественного чувства,

отмечено печатью жизни и поэзии»

(Т. Шевченко «Художник»).

Переживши нещасливе кохання до Ганни Закревської, Т. Шевченко ніби попрощався з першим періодом своєї молодості, у нього з’являється гостре душевне бажання створити власну сім’ю, знайти справжню жінку і зі свого середовища. У повісті «Близнецы» описує Т. Шевченко коротку зустріч з дівчино-прочанкою на «друкарському ґаночку» у Київській лаврі: «Следующую осень прожил я у них в деревне и уже называл их своими родными сестрами. А к концу осени старшую называл уже мамою, а меньшую невестою. Я совершенно был счастлив. Весной они приехали в Киев, но, увы! меня там уже не было. Я далеко уже был весною и о мелькнувшей радости вспоминал, как о волшебном очаровательном сне. Вот почему так любо мне вспоминать о типографском крыльце. Много лет и зим пролетело после этого события над моею одинокою, уже побелевшею головою».

Дослідники припускають, що, можливо, цей образ дівчини-прочанки у творчій уяві Т. Шевченка злився з образом Федосії Григорівни Кошиць, гарненької сімнадцятирічної попівни, батько якої був священиком у Керелівці. У вересні 1845 року Тарас Шевченко на запрошення гостював у отця Григорія Кошиця і, закохавшись у Феодосію, посватався до неї, проте їм не судилося бути разом – отець Григорій відмовив Т. Шевченкові. Колишній приятель Т. Шевченка Григорій Жорновий згадував: «Баришня через батькову образу на кожнодневну тугу занедужала, довго не вставала з ліжка. Шевченко також не відступився відразу. Він неодмінно й рішуче хотів одружитися з нею, але як нарешті послав до неї сватів, хоч вона ще й була хвора, то панотець Григорій відпровадив їх з нечестю і сказав, що він ніколи і в душі не мав видати свою дочку за колишнього свого наймита та ще й бувшого кріпака…»

300px-Shevch_soldat

Федосія Кошиць так і не вийшла заміж, глибока туга згодом привела її до тяжкої психічної хвороби. Вона жила при батьках, потім при братові Олексієві і працювала проскурницею в Керелівській церкві.

Чи зустрічався Т. Шевченко з жінками на засланні, невідомо, у спогадах Федора Лазаревського згадується, що в Оренбурзі «незмінною Тарасовою подругою була незвичайної краси татарка Забаржада».

І станом гнучим, і красою

Пренепорочно-молодою

Старії очі веселю.

Дивлюся іноді, дивлюсь,

І чудно, мов перед святою,

Перед тобою помолюсь.

І жаль мені, старому, стане

Твоєї Божої краси.

Де з нею дінешся єси?

Хто коло тебе в світі стане

Святим хранителем твоїм?

І хто заступить? Хто укриє

Од зла людського в час лихий?

Хто серце чистеє нагріє

Огнем любові, хто такий?

Ти сирота, нема нікого,

Опріче праведного Бога.

Молися ж, серце, помолюсь

І я з тобою. Щось пророче

Мені вже зазирає в очі,

І я вже Богу не молюсь,

Уже й на тебе не дивлюсь.

Мені приснилось: ти вже мати,

Не в аксамиті, не в палатах

Твоє голоднеє дитя…

І в’янеш ти, а дні летять,

Несуть все добре за собою,

Уже й надію понесли,

А ти осталась на землі

Одна-однісінька; з тобою

Єдинеє добро було –

Твоє дитя, поки росло,

В колодочки поки вбивалось,

Оперилось, і ти осталась

Стара і немощна. Людей,

Людей неприязних благаєш

І Христа ради простягаєш

Коло зачинених дверей

Старії руки.

Отак я іноді тобою,

Тобою, серце, молодою,

Старії очі веселю.

Дивлюся іноді, дивлюсь

На стан твій гнучий і за тебе

Тихенько Богу помолюсь.

Молися й ти, з святого неба

На тебе, серце, не зійшла

Твоя і доля, і недоля.

Взимку 1854 – 1855 року, під час перебування на засланні, в житті Тараса Шевченка, змученого жорстокими випробуваннями, знову з’явилося кохання – до дружини коменданта Новопетровської фортеці, матері трьох дітей Агати Ускової. В родині Ускових сталася трагедія: в Новопетрівському помер їх трирічний син Дмитро. Т. Шевченко, перейнятий цим горем, зблизився з родиною Ускових, сам зробив із білого каменю пам’ятник дитині, приносив на могилу квіти і плакав, і зачарування дитиною переросло в схиляння перед матір’ю.

31250491990808

Т. Шевченко почувався щасливим, Агата Ускова здавалася йому вершиною досконалості, високоморальною, поетичною. В листі до Броніслава Залеського Т. Шевченко писав: «Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий. Если бы не это одно-единственное, родственное моему сердцу, я не знал бы, что с собою делать. Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благородной моею душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей».

Однак Т. Шевченко надто опоетизував Агату Ускову, вона виявилася фальшивою в усьому: у своїй любові до поезії, начитаності, навіть у штучних кучериках на потилиці. Т. Шевченко був розчарований і вражений. У ліричному відступі в повісті «Художник» він називає Агату Ускову «поліпом» і «дерев’яною лялькою».

1034

«Однажды поутру, – я был принят ими в доме как свой, так что они меня часто на утренний чай приглашали, – так однажды поутру я заметил у нее над самым затылком в мелкие косочки заплетенные волосы. Мне это открытие не понравилось. Я прежде думал, что у нее естественно завиваются волосы на затылке, а это вот что. И это-то самое открытие остановило меня к признанию в любви. Я снова стал простым добрым приятелем. Почти ежедневно разговаривая о литературе, музыке и прочих искусствах, с образованной женщиной совестно же сплетничать. В этих разговорах я заметил, и то уже на другой год, что она весьма поверхностна и о прекрасном в искусстве или в природе говорит довольно равнодушно. Это немного поколебало мою веру. Далее. Нет на свете на немецком и русском языке такой книги, которой бы она не читала, и ни одной не помнит. Я спросил причину. Она сослалася на какую-то женскую болезнь, которая отшибла у нее память еще в девицах. Я простодушно поверил. Только замечаю: какие-нибудь пошленькие стишки, читанные ею еще в девицах, она и теперь читает наизусть. После этого мне стало совестно говорить с нею о литературе. А после этого вскоре я заметил, что у них ни одной книжки в доме, окроме памятной на текущий год. По вечерам зимою она играла в карты, если собиралась партия, но это из приличия, а того и не замечал, что она была ужасно не в духе, ежели ей не удавалось составить партию. У нее сейчас же начинала страшно голова болеть. Если же партия собиралась у мужа, то она как ни в чем не бывало садилась около стола и смотрела в карты игроков, как бы в свои собственные карты, и это милое занятие часто продолжалось у нее далеко за полночь. Я, как только начиналась эта бездушная сцена, сейчас же уходил на улицу. Отвратительно видеть молодую прекрасную женщину за таким бесчувственным занятием. Я тогда совершенно разочаровывался; и она казалась мне тогда полипом или, вернее, настоящей привилегированной красавицей. […] А я-то, я-то, простофиля! Вообразил себе, что вот, наконец, открыл Эльдорадо. А это Эльдорадо – просто деревянная кукла, на которую я впоследствии не мог смотреть без отвращения» («Художник»).

У 1857 році, звільнившись із заслання, Т. Шевченко прибув до Нижнього Новгорода. В’їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено, а тому він змушений був затриматися в Нижньому Новгороді на цілих п’ять місяців. Тут Т. Шевченко пише поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчує повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», тут він намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків. І водночас у Нижньому Новгороді закохується Т. Шевченко в п’ятнадцятирічну актрису Катерину Піунову.

1362840207

Між ними двадцять вісім років різниці, та не зважаючи на це Т. Шевченко освідчується Катрі Піуновій. Мила, молода, кучерява, емоційна Піунова вабила Т. Шевченка і своїм походженням, адже була онукою кріпосної акторки, і фатальною схожістю з тим незабутнім для нього типом Оксани.

«Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна! Я сам принес вам книги и принес их с тем, чтобы вы их прочитали, – писав Т. Шевченко. – Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегодняшний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастие и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение – остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение. В ожидании ответа, который должен решить мою участь, остаюсь преданный вам и глубоколюбящий Тарас Шевченко».

У «Щоденнику» Т. Шевченко називає її: «милочка Пиунова», «моя любимица», «милейшая Катерина Борисовна», «милое и даровитое создание», він викликав у Нижній Новгород актора Михайла Щепкіна, який на догоду Т. Шевченкові, почав опікуватися Піуновою і навіть виступив із нею в п’єсі «Москаль-чарівник». Проте після освідчення Катерина Піунова почала уникати Т. Шевченка. Вона кілька разів сниться йому обідраною брудною жебрачкою. «Не предсказывают ли эти ночные грезы нам действительную нищету?», – запитує він у «Щоденнику». Справді, так і сталося, попри клопотання Т. Шевченка про переїзд Піунової до Харкова під протекцію М. Щепкіна, вона підписує угоду з директором театру в Новгороді. Тарас Шевченко був вражений, адже це ганьбило його і М. Щепкіна перед Іваном Щербиною, директором Харківського театру. «Вот она где, нравственная нищета, а я боялся материальной. …Кто нарушил данное слово, для того клятва не существует», – пише він у «Щоденнику».

«Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоится с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого бил готов положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви – несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!»

У 1858 році, повертаючись із заслання, в Москві Т. Шевченко навідує свого друга, професора Михайла Максимовича і знайомиться з його молодою дружиною Марією Василівною. «Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы», – пише Т. Шевченко. – Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилась она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер», а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

1362840261

«И грустно, и завидно», – каже Т. Шевченко. В сім’ї 55-річного М. Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу дружину, Т. Шевченко ще гостріше відчув тяжку, кляту самотність, яка йому весь вік допікала. «Слава мені не помага», «Чи сяк чи так, а я повинен оженитися, а то проклята нудьга скине мене з світа», «В Петербурзі я не всиджу, він мене задушить», – пише Т. Шевченко, – «Що мені на світі робити? Я одурію на чужині та на самоті!», а у вірші «Якби з ким сісти хліба з’їсти…» читаємо:

…Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

 В самотині.

Здається, Шевченкове бажання одружитися перетворюється на нав’язливу ідею-фікс, йому навіть однаково з ким, аби тільки дівчина була проста, молода, добра, з рідних місць. У 1859 році в Шевченкових листах до троюрідного брата Варфоломія несподівано з’являється проект одруження з Харитою Довгополенківною (молодою дівчиною-кріпачкою, служницею брата Варфоломія). «Чи Хариту ще не приходив ніхто з нагаєм сватать? Якщо ні, то спитай у неї нишком, чи не дала б вона за мене рушників. …Харитина мені дуже, дуже подобалась. …Може Харита скаже: що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки. Чи так, чи сяк, а я повинен ожениться, а то проклята нудьга зжене мене з світа», – пише Т. Шевченко.

Але Хариті було страшно йти за пана, і вона відмовляє Т. Шевченкові. Влітку 1859 року Тарас Шевченко відвідує родину Максимовичів на Михайловій горі. «Коли б така у мене була жінка – повінчався б да й умер», – пише він. У листах до Марії Максимович Т. Шевченко просить знайти для нього «молоду княгиню» таку, як сама Марія Василівна.

«Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно! Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та й мене, сірому одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє. Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла… Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося», – писав Т. Шевченко.

«Ви думали, що я забула, – відповідала Марія, – а я зовсім і не забула, думаю, якби мені бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця… Прощайте, наш добрий і любимий земляче, желаю вам еще раз от щирого серца своего всего лучшего в мире; и прошу не забувать любящей Вас землячки Вашей Маруси Максимович».

27 липня 1860 року почався останній, жахливий своїм трагізмом самообман у житті Тараса Шевченка. Гликерія Полусмакова – служниця-кріпачка панів Карташевських, була залишена для послуг двом сестрам: дружині Пантелеймона Куліша – Олександрі та Надії Забілиній, які оселилися на дачі у Стрельні під Петербургом. Т. Шевченко часто бував там, бачив Ликеру (не красуню, але струнку й привабливу), та освідчився їй лише після безнадійного сватання до Харити. У листі до брата Варфоломія він писав: «Я оце заходився жениться… Будущеє подружіє моє зоветься Ликеря – крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари».

2055

Роман Т. Шевченка з Ликерою Полусмаковою тривав лише 45 днів. Друзі письменника були вражені таким несподіваним рішенням, адже Ликера, як казали, мала „чорну душу”. Ледача, неохайна, зухвала, вона вважала, що робить честь Т. Шевченкові, йдучи за нього. „Боже мій! Як він засліплений! Поет і проза! Він створив собі ідеал і не хоче поглянути (на Ликеру) простими очима, а нам так боляче за нього”, – писала Олександра Кулішева. А він наполегливо, безоглядно йшов до своєї мрії.

Подай же й нам, всещедрий Боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

 Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба –

Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий принести.

Ці рядки пише Т. Шевченко в червні 1860 року, коли ще ніхто не знав про його почуття. Ликера ж називала його старим і скупим, казала, що піде заміж „на злість дівчатам Карташевським, щоб вони збісились”. 5 серпня 1860 року Т. Шевченко пише поезію, присвячену Ликері. В цей день у нього вийшов конфлікт із Надією Забілиною, яка не відпустила Ликеру з ним до Петербурга. Недовіра обурила Т. Шевченка.

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невільники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде!

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Т. Шевченко гарячково береться облаштовувати майбутнє подружнє життя. В листі до брата Варфоломія він просить купити хату і на найкращому місці посадити “яблуню і грушу, на пам’ять 1860 року 28 июля”. А за три дні надсилає і план хати, зроблений дуже фахово і продуманий до найменших деталей. “Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені; а тим часом окопуй леваду і купуй ліс сосновий; на одвірки тілько і на двері купи дубового і ясенового, та на поміст – липи”; “Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, …тільки що не коло Дніпра, от моє лихо! Видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порогу”.

Він дарував їй безліч подарунків, сам малював моделі її костюмів, сам замовляв їх, купуючи найдорожчу тканину, купував прикраси, модні капелюхи, черевики, панчохи, білизну, привчав до порядку, просив, аби була чепурненька, бо неохайних не терпів, як весільний дарунок хотів подарувати їй три разки намиста: у першому разку – золотий хрест, що означає Віру, в другому – в золотій оправі його портрет, як символ Надії, а в третьому – золоте сердечко, як знак Любові, приготував золоті каблучки для шлюбу, найняв їй окреме помешкання й учителя, в обіймах якого і застав Ликеру, прийшовши не в звичайну пору. У листі до Варфоломія Т. Шевченко писав: “Дуже, дуже добре ти зробив, що не посадив яблоні і груші… Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликеря така самісенька, як і Харита, дурніша тілько тим од Харити, що письменна. Що мені на світі робити? Я одурію на чужині та на самоті!”

Після остаточного розриву стосунків Т. Шевченко наказав віддати усі його подарунки і спалити на очах у Ликери, мовляв „Душі своєї мені не шкода було для Ликери, тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною”. Проте й після повного розриву їхніх стосунків, образ Ликери не залишав Т. Шевченка, у вересні 1860 року він пише поезію під символічною назвою „Л”.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу,

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

Після розлучення з Т. Шевченком Ликера повернулася до своїх панів і, отримавши відпускну, вийшла заміж за перукаря Яковлєва, який став гірким п`яницею. У 1905 році, залишившись без чоловіка і дітей, Ликера з’явилася в Каневі. Через сорок чотири роки після смерті Т. Шевченка шістдесятип’ятирічна Ликера щодня, за будь-якої погоди, ходила на його могилу, у книзі записів у хаті біля його могили вона написала: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь»…

Думи мої молодії –

Понурії діти,

І ви мене покинули!..

Пустку натопити

Нема кому… Остався я,

Та не сиротою,

А з тобою, молодою,

Раю мій, покою,

Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо

Пречистая!.. Ти витаєш…

Як у того Нуми

Тая німфа Егерія,

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся… Дивлюся я –

Нічого не бачу…

Прокинуся… серце плаче –

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смеркає;

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний… Мовчки скосить,

А там – і слід мій занесе

Холодний вітер… Все минає!..

Згадаєш, може, молодая,

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила

Його на сім світі

Й на тім світі любитиму…»

О мій тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!

4 лютого 1917 року Ликера померла в богадільні в Каневі, над її ліжком висів портрет Т. Шевченка в рушнику і були прочинені двері, аби Тарас, бува, не проминув, коли буде проходити повз неї… На канівському кладовищі Сельце, похована Ликера Іванівна Полусмак. На її могилі викарбувані рядки Шевченкової поезії «Барвінок цвів і зеленів…» Певно, тільки Т. Шевченко зумів побачити в Ликері ту єдину, найвищу правду про найцінніше і найкраще в людині, яку може розгледіти тільки закоханий.

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

Доля не дозволила Т. Шевченкові пережити повну і щасливу любов, вона дала йому славу генія і бездомність, безпритульність на цілий вік.

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

 

Використані матеріали праць

Марієтти Шагінян «Тарас Шевченко»,

Федора Лазаревського «Т.Г.Шевченко в Оренбурзі»,

Валерія Шевчука «Personae verbum» (Слово іпостасне)»,

Ольги Білокінь «У третьому разку – любов…»,

Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка»,

«Дневник» Т. Шевченка;

листи Т. Шевченка до Б. Залеського, В. Шевченка, Марії Максимович;

листи Марії Максимович до Т. Шевченка;

фрагменти повістей Т. Шевченка «Художник», «Близнецы», поеми «Невольник»,

вірші Т. Шевченка «Якби з ким сісти хліба з’їсти…», «Росли укупочці, зросли…»,

«Барвінок цвів і зеленів…», «Ликері», «Л.», «Якби зострілися ми знову»,

«І станом гнучим, і красою».

Можливо Вас зацікавить

Андрій Бортник
БЛОГ: Чому кожен мешканець щомісяця переплачує більше третини за вивезення ТПВ?
Блоги
БЛОГ: Ключовим в моїй передвибочій програмі є пункт, про те, що в місті має бути створена «Агенція розвитку, інвестицій та промоції Черкас», — Сергій Рубан
Блоги
БЛОГ: Хто з черкаських політиків підтримує «меморандум» з ОПЗЖ, — Дмитро Кухарчук

Добавить комментарий