«Моя дитина просила вже хоча би хліба»: історія маріупольця, якому вдалося виїхати до Черкас

Герой нашого матеріалу – чоловік із міста, до якого нині прикута увага всього світу. Президент України Володимир Зеленський назвав це місто Героєм через неймовірний спротив, який чинять його захисники. Фотографії раніше міста на березі моря, а нині суцільної руїни – не сходять зі шпальт всесвітньо відомих видань вже третій місяць. Про нього говорять усі. Це місто – Маріуполь, або як лагідно його називають місцеві жителі – «Марік».  

Із чоловіком на ім’я Максим ми зустрілися на Площі Слави в Черкасах. Сюди він із родиною переїхав в середині березня – вже тоді, коли в рідному Маріуполі залишатися було неможливо. Обираючи місце для інтерв’ю, мене здивувала обізнаність Максима в місцевих локаціях. Вже потім з’ясувалося, що Черкаси – його друге рідне місто. 

Від мирного життя до цілодобової повітряної тривоги

Війна торкнулася Максима Бєлозьорова і його родину ще в 2014 році. Того літа він вже переїздив до Черкас, тікаючи від бойовиків так званої донецької народної республіки. Довго в центральній Україні сім’я тоді не затрималася й вже через місяць повернулася до звичного життя на березі Азовського моря. За словами Максима, після подій у 2014 він очікував, що збройний конфлікт набиратиме нових обертів і повномасштабна війна – неминуча.

«У мене було враження, що вони (росіяни, – ред.) все це просто так не залишать і щось таки почнеться. Ми готувалися до війни. Напередодні діти зібрали деякі свої речі, ми – документи. Вранці 24 лютого до мене подзвонив товариш із Дніпра й запитав: «Ти що, спиш? Війна почалася!». У нас ще тоді було тихо. Багатоповерховий будинок, у якому ми мали велику квартиру, стоїть на західній частині міста, на крайній вулиці. Зі сторони Нікольського (смт за два десятки кілометри від Маріуполя – ред.) вже йшов дим», – згадує чоловік.

Близько 9 ранку у військову частину, що знаходиться в декількох кілометрах від будинку Бєлозьорових, прилетіли ракети «Калібр». У момент цих ударів чоловік саме поїхав на АЗС та в торговельний центр зняти готівку.

«Я в цей момент стояв у черзі до банкомату. Мені телефонують діти й кричать, що їх обстрілюють, просять швидко їхати їх рятувати. Я так і не зняв кошти, скочив до автівки й поїхав до сім’ї. Тоді ми вирішили, що краще буде переїхати до моїх батьків у центр міста, адже на околицях було дуже небезпечно. Вони (росіяни, – ред.) заходили зі Східного мікрорайону й рівняли все із землею», – розповідає Максим.

Пожежа локаторів ППО після ворожого обстрілу

Вже 26 лютого Маріуполь почали закривати. Із сусіднього села Талаківки, де був склад, до міста перевезли продукти.

Перша машина із продуктами для маріупольців

До початку березня деякі магазини та аптеки ще працювали, люди забирали із полиць усе. Потім почалися сильні обстріли зі сторони Східного мікрорайону, тривали бої на лівобережжі. 2 березня в місті пропала електроенергія й зв’язок. Великі проблеми були й із водою.

«Воду з-під крана в Маріуполі пити неможливо. Запаси питної – закінчилися досить швидко. Компанія, яка привозила воду, звісно ж, не працювала. Десь другого березня пішов сніг, який ми набирали й розтоплювали», – згадує чоловік.

Усі ці дні місто постійно обстрілювали ракетами, гатили із важкої артилерії та скидали авіабомби. Щодня штурм розпочинався о 6:30 ранку й закінчувався приблизно о 10-11 ночі. Спочатку місцевих жителів сповіщали про повітряні тривоги, потім в місті ввели режим постійної повітряної тривоги через небезпеку.

Перші спроби втечі

Рішення про те, що треба тікати з Маріуполя до більш безпечних регіонів країни, родина Бєлозьорових ухвалила ще 24 лютого. Проте, як їм казали, виїзди були вже закриті через небезпеку ворожих обстрілів.

Їжа в батьківській квартирі почала закінчуватися вже 5 березня. Вранці того дня Максим вирушив до своєї квартири по залишки бодай якихось продуктів. Згадав, що десь у запасі точно був ящик круп і макаронів:

«Мене зупиняли рідні, просили, щоб я не їхав на околицю міста, адже там дуже небезпечно. Все ж я прорвався. Пам’ятаю, що вже тоді там були барикади, в нашому будинку була дірка від снаряду, вікна на сходовому майданчику повилітали. Щойно зайшов у квартиру, почався сильний обстріл. У центр міста я вже не їхав, а летів. На спідометрі десь 120 було… Хотілося вижити».

Усе, що залишилося від будинку Бєлозьорових 


Згорілий "Епіцентр" під вікнами будинку
Відпрацьований NLAW у дворі

5 березня до Максима вдалося додзвонитися його товаришу із Дніпра. Той повідомив, що міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук начебто домовилася про «зелений коридор» для цивільних. По радіоприймачу також підтвердили погодження гуманітарного коридору для мирних людей в напрямку Запоріжжя.

«4 березня евакуюватися ще збиралися мої батьки, їм по 70 років. Коли прийшов час, їхати вони навідріз відмовилися. Тато в мене після двох інсультів, йому постійно треба ліки. Переконати мені їх так і не вдалося, тому я забрав лише дружину й дітей. Із собою взяли лише пляшку води малим, усі продукти залишили батькам. Ми поїхали не на пункт збору до драмтеатру, а відразу на блокпост. Там познайомилися з іншими людьми й домовилися рухатися разом. Ми виїхали, зустріли наших хлопців (ЗСУ, – ред.), а вони питають, типу куди ми зібралися. Я ж відповів, що евакуюватися «зеленим коридором». А вони кажуть, що ніякого коридору на сьогодні не погоджували й ми можемо виїхати, але лише на свій страх і ризик. Я розумів, що треба використати цей шанс, бо іншого може й не бути», – розповідає Максим Бєлозьоров.

Проїхавши всього з кілометр, колону вже зустріли чотири російські танки і приблизно 20 солдатів рф. Запитали паспорти, прописки, подивилися багаж, попросили сигарети. Так родина проїхала приблизно п’ять блокпостів.

На запитання, чи був страх перед окупантами, Максим різко й чітко відповів: «Ні, я їхав на адреналіні». Діти також почувалися нормально, ба більше – син намалював синьо-жовтий стяг на щоці. За декілька кілометрів автівку зупинили війська «днр» і далі не пускали жодну машину.

«Сказали, що можуть пропустили лише жінок та дітей. Була надія, що вдасться виїхати за дві-три години. Я  від’їхав  трохи звідти й чекав, доки нас пропустять. Це було поле, мороз, сильний вітер, – згадує Максим. – Деякі люди вирішили повернутися в Маріуполь, але туди також не впускали. Ні туди, ні назад виходить. Ми поїхали до мого знайомого в сусідній населений пункт, де пробули майже десять днів».

Маріуполь – це тепер кладовище

13 березня їсти було вже нічого. Магазини були пусті. 

«Моя дитина в чотири ранку розбудила мене й попросила хоча би хліба. Я пішов до місцевих, які пекли хліб за допомогою генератора. Черга там була дуже велика: ми простояли із 7 до 11 години ранку й буквально перед нами хліб закінчився. Я сказав, що більше в цей квест не граю, ми обв’язалися білими пов’язками й вирушили в путь без жодних «зелених коридорів».

Дорогою до Запоріжжя бачили різне – спалену техніку, трупи, відірвані частини тіл тощо. За ці дві сотні кілометрів родина пройшла перевірку на понад 30-40 рашистських блокпостах. На всіх – одні й ті ж запитання: «Куди їдете, що везете, чи є зброя?». 

«Проїхали Пологи, там зустрілися з людьми, які також їхали до Запоріжжя. Раптом вони звернули вліво з основної дороги. Я ж поїхав далі, бо точно знаю шлях. За три-чотири кілометри потрапили на позицію бойовиків – навалене гілля й зверху башта танка. Кажу дружині: «Всьо, мать, зараз будемо летіти, це засада». На щастя, нам вдалося втекти й наздогнати якусь нашу колону. 13 числа ми доїхали до Дніпра, переночували й 14 березня приїхали в Черкаси. Зараз ми живемо в квартирі наших рідних, які нині на заробітках. Тут тихо, мирно й спокійно», – посміхається чоловік.

Увесь цей час зв’язку із батьками Максима не було. Додзвонитися вдалося лише до їх сусіда, який 22 березня й евакуював їх.

«Вже тоді батьки не чинили опору, адже в центрі Маріуполя тоді точилися вуличні бої з авіацією. Після того, як вони виїхали, прямо в їхню квартиру прилетів снаряд. Стін всередині просто немає», – показує фото Максим.

Батьківський будинок
Квартира батьків

На жаль, не всім знайомим нашого героя вдалося евакуюватися, деякі люди загинули. Теща двоюрідного брата Максима померла в підвалі від запалення легень. Сусід, який дуже чекав «руского міра» також помер в укритті від серцевого нападу. За короткий час міські вулиці перетворилися на кладовища. Тіла ховають просто в дворах.

 

Попри все, Максим вірить, що Маріуполь найближчим часом знову стане українським містом. Коли все закінчиться й місто відбудують, родина обов’язково повернеться додому, в рідний «Марік», до моря…

Авторка матеріалу - Анна Савицька