Вичерпно
Інформаційне видання черкащини
«Ми втратили серце нашої родини»: історія військового з Черкащини, який віддав своє життя за порятунок побратимів (ФОТО, ВІДЕО)
Усі, хто розповідає про «Дімона», кожного разу описують його сильну енергію, гумористичний талант та бажання постійно розвиватися. Чоловіку вдавалося поєднувати в собі лідерські якості, відповідальність, мужність й водночас бути люблячим батьком та сім’янином. Його життя обірвалося пів року тому, проте пам’ять про нього в серцях рідних та близьких житиме вічно.
Дмитро Сінельнік народився 18 січня 1991 року в Хацьках. Відвідував дитячий садочок «Берізка» й 11 років навчався в школі. Опісля Діма був чотири роки курсантом Донецького юридичного інституту МВС України. У 2012 році він отримав звання молодшого лейтенанта й почав працювати за професією в Черкаському районі — чоловік був інспектором дорожнього руху. Згодом доля пов’язала його з будівельною справою, де він і працював до того моменту, як прийняв рішення приєднатися до лав Збройних Сил України.
18 вересня 2023 року Дмитро Сінельнік став добровольцем.
Майже через пів року, поблизу міста Вугледар, Герой загинув під час виконання бойового завдання. Діма прикрив собою побратимів під час сильного мінометного обстрілу.
Рідні й близькі Діми досі не можуть оговтатися й повірити в цю тяжку втрату. Вони бережуть кожну річ, яка належала йому, й постійно звертаються до нього, бо вірять, що він чує їх із небес…
Довідково: під час оформлення документів у родини виникла розбіжність прізвищ. Тож у тексті прізвища членів родини будуть відрізнятися певними літерами.
«Він був особливою дитиною, не такою, як усі»
Зі сльозами на очах й теплою посмішкою на обличчі тітка Діми Наталія Фидрик розповідає, що з самого дитинства хлопчик був дуже жвавим та енергійним. У нього постійно виникали якісь ідеї, часом шалені й, здавалося, що він дійсно випереджає своїх однолітків.
«Він був особливою дитиною, не такою, як усі. У нашій родині четверо дітей, але він завжди вирізнявся й нікому не давав спокою, був запальничкою сім’ї», — пригадує Наталія.
Відтак дитинство Дмитра минуло активно — він любив їздити до лісу, на рибалку, грати у футбол, кататися на велосипеді, але найбільше — проводити час зі своїми сестрами й братом. Їх у нього троє — рідна сестра Яна та двоюрідні Аня й брат Женя.
«Усі спогади з мого дитинства переважно пов’язані з братом. Він змалечку був моїм захисником, тож я завжди відчувала його тепло, опіку та любов», — ділиться Яна.
Різниця між Дімою та Яною становить вісім років. Тоді ще маленький Дмитрик почав піклуватися про свою меншу сестру ще до її народження, коли невдоволено казав вагітній мамі, аби вона не пила гарячий чай та не обпікала дитину. Саме він обрав ім’я для новонародженої дівчинки та з перших днів її життя займав велику роль.
«У дитинстві ми проводили багато часу разом. Саме Діма навчив мене їздити на велосипеді, визначати час по настінному годиннику та багато іншого. Він постійно брав мене з собою, коли їхав гуляти з друзями. Я сиділа попереду нього на рамі велосипеда або на передньому сидінні автівки. Наскільки меншою я б не була, Діма завжди робив так, аби я почувалася невіддільною частинкою їх компанії», — пригадує Яна.
«Діма був душею нашого класу»
Улюбленими предметами в школі для Дмитра були українська мова, література, історія України та фізкультура. Він мав поганий почерк, проте обожнював вчити вірші й аналізувати твори. Як хлопчик — він був спортивним та мав лідерські якості.
«Діма постійно тренувався й з восьмого класу захищав честь школи на різноманітних спортивних змаганнях. Він завжди був зацікавлений в житті класу, тож брав участь в усіх святах», — розповідає класний керівник Юрій Тищенко.
Вирізнявся хлопець поміж інших і гумористичним талантом, адже йому вдавалося розвеселити кожного.
«Я зараз пригадую Діму, його обриси — він із посмішкою в моїй пам’яті. Він завжди таким і був — саме з посмішкою на обличчі», — пригадує Юрій Анатолійович.
В однокласників же історій, пов’язаних із Дімою, — сила-силенна. В усіх них є частка слів про те, яким позитивним та веселим він був, як вдало міг підтримати й розважити.
«Найбільше пам’ятаю день, коли ще в третьому класі отримала свою першу двійку. Я тоді сильно засмутилася й хвилювалася, що вдома мене насварять. Діма це помітив, запитав про причину й розвеселив мене. Йому настільки вдалося перевести цю ситуацію в позитив, що я навіть забулася про ту погану оцінку. Це показовий спогад, бо він таким і був, як людина, — майстер хороших емоцій», — ділиться спогадами однокласниця Марина Мартиненко.
Після випускного, який був у 2008 році, всі колишні учні й класний керівник час від часу влаштовували зустрічі, аби побачити один одного та довідатися про життя своїх товаришів.
«Уже в дорослому віці ми продовжували бачитися й ділилися розповідями про своє доросле життя. Навіть тоді, попри свої вже не дитячі турботи, Діма все ще міг підтримати нас і завжди був активним під час зустрічей. Він дійсно був душею нашого класу», — розповідає Марина.
«Найчастіше він повторював — треба працювати над собою»
Одним з улюблених занять Діми був футбол. Він любив у нього грати під час дощу, адже дощ, особливо сильний, — його улюблена погода. Також чоловік обожнював рибалку. Свої хобі він любив настільки сильно, що прищеплював до них теплі почуття й своїм друзям.
«Завдяки Дімі ми всі в компанії полюбили футбол і рибалку. Він умів отак от запалити вогник усередині людей. Найчастіше він повторював — «треба працювати над собою». Тож ми всі разом й працювали — розвивалися й тренувалися», — ділиться спогадами друг Дмитра Вадим Пшеничний.
Хлопці були знайомі ще з садочка й продовжували дружити вже бувши дорослими. Вони підтримували один одного й були готові на все, заради дружби.
«Діма був мені як брат. Усі спогади, які збереглися в моєму серці, — яскраві, бо час, проведений з ним, був дійсно неоціненним», — пригадує Вадим.
«Грав у футбол на «Донбас Арені» та виступав у Криму»
Після закінчення школи Дмитро вступив у Донецький юридичний інститут МВС України. Під час навчання там він продовжував свою активну діяльність й цікаво проводив своє дозвілля.
«Разом зі своїми одногрупниками Діма їздив виступати в Крим, зокрема, в «Артек». Він завжди любив футбол, тож не пропустив можливості пограти й на «Донбас Арені». Він був дійсно щирий та душевний. Любив людей, допомагав їм. Пам’ятаю, що він з іншими курсантами опікувався й дитячим будинком у Донецьку — вони приходили до діток гратися, робили їм подарунки та проводили разом час», — розповідає мама Дмитра Ірина Синельник.
У той час удома на Черкащині Діму завжди з нетерпінням чекали рідні, які кожного разу раділи, коли юнак приїздив на відпочинок.
«Я дуже сумувала за братом, коли він жив у Донецьку. Пам’ятаю, як перед кожним приїздом він казав мені: «мала, якщо не спечеш торта, то я не приїду» (сміється, — ред.), тому вдома його завжди чекало щось смачненьке від мене», — пригадує сестра Яна.
«На весілля — в спортивних костюмах»
Аби зробити пропозицію своїй коханій, Діма хотів вигадати щось незвичайне й чутливе, тож вирішив, що зробить це прямо в потязі.
«Ми дізналися, яким потягом повертається додому дівчина Діми й вирішили поїхати до неї. Він купив квіти й зайшов у купе в Кам’янці: домовився з провідником і пішов шукати свою кохану. Пам’ятаю, що провідник тоді навіть розплакався й казав, що такої зворушливої пропозиції він ще не бачив. Анна тоді сказала довгоочікуване «так» своєму обранцю, а вже в Смілі ми їх чекали з кульками та вітаннями», — розповідає двоюрідний брат Євген Фидрик.
Із розповідей рідних — у Дмитра та його ексдружини Анни кумедна історія одруження. Чоловік хотів, аби вони одружилися в спортивних костюмах. Щоправда, Анна вже мала білосніжну красиву сукню.
«Ми довго вмовляли сина купити костюм, а він постійно вагався й відмовляв. Згодом Діма таки погодився бути на церемонії розпису в діловому стилі, тож ретельно поставився до цього питання й тривалий час обирав для себе одяг. Костюм він придбав за три дні до свого весілля», — ділиться історією мама.
Не менш дбайливо чоловік ставився й до вибору майбутніх обручок. Він подбав, аби на кожній з них були написані імена пари — Дмитро й Анна.
«Пам’ятаю, що вони тоді дуже відповідально насправді ставилися до дня свого розпису. Якось я прокинулася о четвертій ранку й помітила, що Діми немає в його кімнаті. Я захвилювалася, адже це було дивно й до весілля залишалися лише два дні. Вийшла на подвір’я й бачу, що в нашому гаражі Діма з майбутньою дружиною тихо ввімкнули музику й вчать свій перший весільний танець — це було дуже зворушливо й красиво», — розповідає пані Ірина.
«Він дуже пишався тим, що в нього є діти»
У 2017 році в Дмитра Сінельніка народилася донечка, яку вони з дружиною назвали Анечкою. Тоді ж чоловік не лише підтримував свою кохану під час пологів, а й був поряд всі наступні три дні. Він безмежно любив свою маленьку дівчинку й робив для неї все можливе.
«У нашому дворі зараз стоїть велика залізна гойдалка, яку Діма своїми руками змайстрував для доньки. На ній є навіть ковані літери, які означають її ім’я — Аня», — розповідає батько Дмитра Юрій Сінельник.
У 2022 році Дмитро став батьком удруге — в нього народився син, якого назвали, як і тата, — Дімою. Він любив казати на нього — «мій маленький малюк». Тоді ж батько для своїх дітлахів побудував у дворі власноруч і дерев’яний будиночок, у якому є іграшки й простір для розваг.
«Він дуже пишався тим, що в нього є діти й безмежно любив їх», — стверджує батько Юрій Сінельник.
«Йому не приходила повістка, тож він сам пішов до ТЦК»
Родина Діми Сінельніка вже давно бере активну участь у визволенні нашої країни від ворога.
Із перших днів повномасштабної війни батько Дмитра приєднався до територіальної оборони, а наразі він захищає наше небо під час російських атак із повітря. Юрій Олександрович навіть був нагороджений медаллю «За гідність та патріотизм».
У січні 2023 року мати Діми — Ірина Синельник теж вирішила допомагати армії. До цього вона тривалий час працювала начальником відділу економічного розвитку та інвестицій в Білозірській громаді й з лютого 2022 року вона всебічно підтримувала людей, яких спіткала війна. До громади тоді приїхали майже дві тисячі внутрішньопереміщених осіб, тож про кожного з них потрібно було подбати — забезпечити житлом, продуктами, одягом та всім необхідним. Коли ж робота була налагоджена, а люди облаштовані — жінка пішла на військову службу. Зараз вона служить у фінансово-економічному відділу 47 окремої артилерійської бригади. Ірину Анатоліївну також народили нагрудним знаком.
За майже півтора року повномасштабної війни, пригадують рідні, Дмитрові так і не прийшла повістка, тож чоловік вирішив, що сам піде до ТЦК.
«Улітку 2023 року він приїхав до мене й сказав, що вже більшість його друзів пішли на війну, батьки теж боронять країну, тож війна закінчиться, а він й не побуває на фронті. Вирішив, що не буде чекати повістку, а сам піде до ТЦК», — розповідає мама.
Зрештою, Дмитра мобілізували й він поїхав до навчального центру на військовий вишкіл.
«Пам’ятаю, що перед від’їздом він покупався й побрився. Його обличчя було настільки ніжним, що я досі відчуваю дотик його щоки на своїх губах», – пригадує тітка Наталія Фидрик.
Певний час Дмитро був на навчаннях у Десні. Згодом він навчався в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові. Там чоловік пройшов офіцерське підготування й отримав звання молодшого лейтенанта. Тож у своїй бригаді Діма зміг обійняти посаду командира взводу. Він боронив нашу Батьківщину на Донеччині, зокрема, поблизу міста Вугледар.
«Відправили йому посилку, а його вже не було серед живих»
Коли Дмитро був на війні, то переважно завжди він спілкувався зі своїми рідними через месенджери. Близькі завжди говорили йому, аби він, коли мав можливість, хоча б надсилав їм смайлика чи «плюсика», адже так вони знали, що з ним усе добре й він живий.
Військовий часто розповідав, що в його бригаді дуже багато хороших хлопців, які стали для нього близькими.
«Він мені казав: «тут (на війні, — ред.) — цвіт нації: вчителі, підприємці, представники ІТ. Ми з ними близькі, тож я не залишу їх й нікуди не переведуся, бо вони в мене вірять, як у командира», — пригадує мама.
Удень 31 березня Діма повідомив, що цієї ночі він із підлеглими буде заходити на позиції. Наступного дня, 1 квітня, чоловік попросив своїх рідних, аби вони зібрали й відправили для нього літні речі, бо ж весна 2024 року була рання й дуже тепла.
«Я отримала це повідомлення 1 квітня о 14:35. На жаль, змогла відповісти племіннику лише через пів години — о 15:00. Моє повідомлення досі не прочитане…», — розповідає Наталія Фидрик.
Рідні Дмитра в цей час збирали для нього посилку — вони поклали туди всі речі, про які він їх попросив, продукти й різні смаколики. Вони вирахували всі дні так, аби посилка прийшла саме тоді, коли чоловік повернеться з позицій та зможе посмакувати домашніми ласощами.
Військовий не з’являвся в мережі.
«У мене вже була тривога всередині через те, що Діма не пише нам, проте, знаючи який він й де перебуває, я все ж вірила, що, можливо, в нього щось сталося з телефоном чи взагалі він його загубив», — пригадує тітка Наталія.
4 квітня пані Ірину викликало військове керівництво.
«Я зайшла й мені кажуть: «присядьте, будь ласка». Я відразу зрозуміла, що щось сталося й перекручувала різні ситуації у своїй голові. Думала, як буду діяти, якщо син отримав поранення або втратив кінцівку чи якийсь орган. Я точно не думала про те, що мого сина вже немає», — розповідає мама.
Тоді ж Ірина Анатоліївна отримала болючу звістку — їй вручили повідомлення про загибель сина:
«Я просто не вірила в те, що це все відбувається зі мною. Не знала, що робити, куди бігти. Не могла вимовити ні слова».
5 квітня рідні поїхали в морг ідентифікувати тіло. Це була не помилка, Дмитро дійсно загинув.
Наступного дня, 6 квітня, з ним прощалися в рідних Хацьках. Тоді провести Героя в останню путь прийшли багато людей — рідних, друзів, знайомих, однокласників та односельців. Через кілька днів до його могили приїхали й побратими, аби віддати честь Дмитру й поставили біля нього прапори. Тоді ж військові розповіли батькам, як обірвалося життя Діми.
«Вони були на позиціях і ворог розпочав сильний мінометний обстріл. Син, як командир, виводив своїх підлеглих групами. Перша — вийшла, з другою він якраз повертався, коли росіяни посилили атаку. Він своєю спиною закрив хлопців, аби врятувати їхні життя», — каже мама.
Побратими миттєво були біля Діми й навіть намагалися накласти на його руку турнікет, однак пульсу вже не було.
Всі військові, окрім Дмитра, вижили, лише один із них отримав поранення й дотепер він перебуває в госпіталі. Кожен із них відчуває подяку й шану до Дмитра, тож неодноразово ділилися своїми почуттями з його батьками.
«Вони писали мені: «дякуємо вам за сина, він завжди нас беріг», — крізь сльози говорить мама Діми.
«Усе, що залишилося в батьків — запах і речі сина, а мрія доньки — ніколи не забути тата»
Посилку, яку відправили рідні для Дмитра, в Донецькій області так ніхто й не отримав. Її повернули назад. Також у Хацьки прислали документи й особисті речі військового.
«Зберігаємо всі ці речі в його кімнаті. Ми досі не прали одяг Діми. Не підіймається рука це зробити. У цій кімнаті все ще пахне димом, потом і чоловічим дезодорантом — це все, що в нас лишилося від сина», — каже Ірина Сильненик.
Серед особистих речей, нагород, прапорів, годинників та іншого — на столі лежить посвідчення учасника бойових дій. Його видали 28 березня 2024 року, однак Дмитро його так і не побачив.
Кожен, хто знав і любив Діму, — досі тяжко й боляче переживають втрату, а рани в серцях його дітей — найглибші.
Його донечка Аня не вірить, що татка більше немає. Час від часу вона пише до нього листи й кожного дня цікавиться, чи поклали на могилу його улюблені цукерки. Дівчинка відвідує багато гуртків й раніше навіть займалася вокалом, проте після поховання тата навідріз відмовилася співати.
Рідні також пригадали, що якось в школі в маленької Ані запитали, про що вона мріє, а дівчинка відповіла: «Хочу стати вчителькою й ніколи не забути свого тата»…
За життя Діма вчив свого маленького сина підморгувати одним оком, проте він це робить обома очима. Тепер, коли малюк бачить фотографії татка, то моргає до нього. Близькі розповідають, що невимовно тяжко бачити, що дитина тепер спілкується лише таким чином зі своїм батьком.
Життя Дмитра Сінельніка трагічно обірвалося пів року тому, проте вдячність за його героїчний вчинок від побратимів та пам’ять в серцях його рідних житимуть вічно.
«Колись він мріяв, аби в нього був повітряний змій, проте я тоді його не купив. Тепер їх два, але ними граються Дімині діти», — говорить батько Дмитра.
Авторка матеріалу — Надія Паніван
Авторка матеріалу — Надія Паніван
