Навіяне…

в Блоги, Новини, Суспільство, Тетяна Чубіна

Вісім років тому, в 2007 році мені пощастило стати стипендіатом Історико-літературного товариства в Парижі ім. Марії Здзярської-Залеської. Це дало мені змогу опрацювати рідкісні фонди і рукописи, пов’язані з історією родини Потоцьких. А ще ця поїздка зробила близьким таке далеке європейське місто. Я не тільки полюбила Париж, він став частиною мене  й почав нову сторінку мого життя…

Наводжу післямову до однієї з моїх книг, яка і народилася в тому далекому травні 2007, в Парижі…

Париж… Холодний травневий день… Сіре дощове небо… Сиджу в кав’ярні «Бальзак» по вулиці Фрідланд, навпроти колишнього палацу Мечислава Потоцького і чекаю на зустріч з графом Адамом Потоцьким.

Це була не перша і не остання наша зустріч. Попереду ще буде і моя поїздка до родового замку Потоцьких в Нормандії, і знайомство з дружиною графа, і прогулянки чудовим приватним парком, і подорож на узбережжя Ла-Маншу, і головне – цікава робота з сімейними архівами, і спілкування, і ще раз спілкування з графом Адамом. Але все це попереду…

А в той день, очікуючи на пана Адама, я, як ніколи осмислила, які важливі речі відбуваються в моєму житті. Мрія стала реальністю. Мені вдалося зустрітися з нащадком славного роду Потоцьких і з уст самого графа почути історію його легендарної родини.

В цей день була наша друга зустріч. Вперше ми зустрілися два дні тому. Як могли зустрітися люди, які жодного разу не бачили один одного? Напрочуд гарно. Граф призначив мені зустріч біля Опери, описавши своє авто. Але я зразу вирізнила його з величезного натовпу туристів. Гордовита осанка, аристократичний вигляд – видавали графа з першого погляду.

Граф запросив мене на вулицю Фрідланд, де знаходиться колишній палац Потоцьких (спочатку Мечислава, а потім Миколая), а сьогодні там розташована приватна індустріальна компанія.

Сам палац вразив своєю величчю, але яким було здивування, коли охорона заборонила мені фотографувати палац ззовні. І лише коли пан Адам представився і сказав, що він походить з родини, якій в минулому це приміщення належало – нас пропустили до колишнього палацу…

Пізніше граф Адам запросив мене до кав’ярні, яка виходила вікнами на фасад палацу Потоцьких. Ми смакували вишуканими стравами французької кухні і говорили про історію родини Потоцьких, вклинюючи в розмову і інші теми, наприклад про творчість геніального російського майстра слова Олександра Пушкіна (улюбленого поета графа), про політику, про відносини між Україною та Польщею… Цікаво було слухати роздуми графа про Бога, про його власне ставлення до релігії. Але найбільше, звичайно, вразило феноменальне знання родинної історії і бажання пана Адама правдиво висвітити її маловідомі сторінки.

Без-имени-1
Граф Адам Потоцький біля колишнього палацу Потоцьких в Парижі

Говорили польською мовою. І для мене спочатку то було складно, бо і практики мовної раніше не мала, та і нервувала сильно, адже цієї зустріч з графом чекала майже чотири роки. Періодично проскакувала думка – невже це справді відбувається зі мною, невже я зустрілася зі справжнім Потоцьким і можу просто сидіти з ним за одним столиком і говорити про такі цікаві для мене речі…

Оглянувши генеалогічне древо родини Потоцьких, складене мною, граф виказав захоплення і зажадав екземпляр для себе.

Враження та емоції мене переповнювали, але ці хвилювання та тривоги я б не поміняла в жодному випадку на спокійні дні вдома.

В той момент, я звичайно сумувала за домом, своїми рідними та близькими, здавалося, що мені набрид Париж з його сірими та холодними буднями, але водночас я розуміла, що це саме той період в моєму житті, який вряд чи повториться і про який я буду пам’ятати все життя.

Чому саме цей сірий травневий день в Парижі так закарбувався в моїй пам’яті? Можливо тому, що саме тоді я відчула свій нерозривний зв’язок з історією родини Потоцьких. І я знаю точно – це захоплення родинною історією відомого магнатського роду назавжди…

Париж-Черкаси, 2007 р.