Не переписувати, а виконувати. Або кілька слів про Конституцію

Не переписувати, а виконувати. Або кілька слів про Конституцію
в Новини, Оксана Швед

Українська Конституція – найгуманніша і наймиролюбніша в світі. Минулого року їй виповнилося 18. Здавалось би, повноліття – час, коли можна заявляти про себе на весь голос.

Як же насправді виконуються головні засади Основного закону? Ухвалена 28 червня 1996 року Конституція мала стати документом-символом пострадянського майбутнього. У нашій Конституції є всі ті європейські цінності, до яких ми так прагнемо – це і всілякі свободи, і гідність, і рівність, і гарантія на спокійне життя. “Якби те все виконувалося, ми б жили набагато краще” – справедливо нарікають люди.

Що ж пішло не так? Чому з такими європейськими законами ми вже стільки років не можемо відчути себе європейцями, а право бути ними виборювали у протистоянні зі злочинною владою? Джерелом влади у нас є народ, а вирішувати все люди мають право самі. От тільки на практиці не все так добре, як хотілося б.

Реформа місцевого самоврядування, як і територіальна реформа, нині актуальна як ніколи. Здавалось би, кращої нагоди годі й чекати: ось вони, післяреволюційні часи, коли народ врешті має можливість бути повноправним господарем на своїй землі. Однак підхід до цих реформ сьогодні аж надто виважений і обережний. Виявляється, що українці до них не готові. Нам кажуть – перед тим як змінювати щось у законодавстві, потрібно сім разів подумати. Ще б пак, складно вдосконалювати закони, які теоретично самі по собі й так непогані. Знову ж таки, якби їх дотримувалися.

Всенародне обговорення, до якого так часто закликає сама влада, чомусь відходить на другий план… Написати легше, ніж дотримуватися. Модними в нашому суспільстві є розмови про оновлення Конституції. При зміні влади тут таки формуються якісь органи, які й мають мудрувати над майбутніми змінами в Основному законі. Знову цим активно починає перейматися Парламент.

Чомусь усі впевнені: от змінимо Конституцію і заживемо. Вимагає змінити її і євроспільнота… Однак такого оптимізму часто не подіялють пересічні громадяни.

Чинна Конституція орієнтована на захист прав людини. Проте вірити новим законодавцям важко, адже вони цих орієнтирів не дотримуються самі. Для прикладу, обмеження прав чорнобильців, «афганців» чи пенсіонерів. Згідно законів, ці люди мають бути захищені державою першочергово. На практиці – в дечому держава почала на них економити. Теж першочергово…

Закони мають працювати. Може тоді їх і переписувати не доведеться? Конституція в Україні дійсно чудова. Якщо її почитати, складається враження, що ми живемо в державі, де за найменше порушення чужих прав і свобод можна «загриміти» до в`язниці, а все робиться тільки задля комфорту громадян. Якою є реальна ситуація – бачать усі.

Красиво звучить речення про те, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно». Як вона надається насправді – ні для кого не секрет. А ще у нас часто «забувають» про особливих громадян. Так і виникають проблеми з тими, хто мають якісь специфічні захворювання. Мабуть, щось таки робиться не так, коли вмикаєш телевізор, а там хвора дитина звертається до президента і Міністерства охорони здоров`я із закликом врятувати їй життя, дозволивши пересадку серця… І так у всьому.

Чи стали ми жити гідно після Революції гідності? Кожен робить його гідним як може. Однак не дивно, що з нинішнім курсом долара, цінами та тарифами, це чомусь вдається дуже складно. Безправними ми себе починаємо вважати куди частіше, ніж захищеними державою. Це відчувається у всьому. Навіть їдучи у старенькій маршрутці, що вже розвалюється, по дорогах, які зникають на очах. Право на кращі умови ми маємо, але що чуємо, коли говоримо про це? «Не подобається – їдь на таксі»…

Далі – свобода слова. «Сепаратистів» й «агентів Кремля», а насправді – людей, які мають дещо відмінну від курсу нинішньої влади думку, – можна зустріти всюди. Звичайно, всьому має бути межа. Справжні сепаратистські настрої не повинні мати місця в нормальному суспільстві. На відміну від можливості висловлювати власну думку.

Ненормальним є те, коли люди бояться відкрито критикувати владу, щоб не потрапити до в`язниці за надуманими доказами. А дехто вже починає це робити. Нерідко лунають думки про те, що в країні війна, тому про вільнодумство думати не час. Але хіба війна заважає владі почути народ і захищати його права? І хіба поганою є критика, якщо вона доречна? Війна війною, а робити свою роботу треба так як слід. Добре було б, якби народ відчував захист не тільки з боку бійців АТО, які щодня ризикують своїм життям, а й захист своїх прав із боку держави. Якщо хочемо повністю позбутися радянського минулого, маємо не забувати, на що воно орієнтувалося. Словом, головне – не впадати в крайнощі.