Гарячі новини:
Був сильний духом і тілом: історія черкаського тренера, який загинув на Донеччині
Віталій Варченко — черкаський тренер, який понад десять років свого життя віддав секції тайського боксу. На початку повномасштабного вторгнення він доєднався до Черкаської ТрО, а потім отримав повістку й майже два роки служив у Луганському прикордонному загоні.
39-річний старший сержант Віталій Варченко з позивним “Таєць” загинув 25 лютого 2024 року на Донеччині в результаті ворожого обстрілу та підриву ворогом БМП, отримавши поранення, несумісні з життям.
Рідні, вчителі, друзі та вихованці усміхаються, коли згадують про Віталія. Кожен відзначає його любов до спорту, майстерність жартувати, наполегливість та вміння мотивувати.
“Ми завжди один одного підтримували. Він розумів, як мені складно самому…”
Батько Віталія розповідає, що в дитинстві його син завжди був слухняним, добре навчався й постійно фізично розвивався. Спочатку Віталій займався велоспортом, а вже потім полюбив тайський бокс.
У девʼять років Віталій втратив маму, Федір Іванович виховував його сам.
“Я заміняв йому і тата, і маму. Ми завжди один одного підтримували. Він розумів, як мені складно самому”, — каже батько.
Федір Іванович не хотів, аби син йшов на війну, але, зрештою, змирився з його вибором.
“Якби всі бійці були як Віталік і так ставилися до Батьківщини, ми б давно перемогли, й війна закінчилася”, — зазначає батько й пригадує, як син закликав всіх тренувати своє тіло й дух, щоб стати на захист країни.
Віталій часто дзвонив татові, коли мав час на службі. Федір Іванович назавжди запамʼятав привітальні слова сина до Дня батька:
“Він сказав мені, що ми ще багато часу проведемо разом, але не судилося…”.
Коли Віталій загинув, до батька зателефонував командир військової частини.
“У мене істерика була, я не зміг нічого говорити й питати. Це був удар нижче пояса”, — зі сльозами пригадує Федір Іванович.
“Він був ідеальним учнем, якого хоче навчати кожен учитель”
Віталій Варченко закінчив Черкаську загальноосвітню школу №26 ім. І. Ф. Момота 22 роки тому. Цьогоріч у школі відкрили меморіальну дошку памʼяті загиблих випускників школи, серед них — портрет Віталія.
Людмила Сергієць — вчителька зарубіжної літератури. У шкільні роки Віталія пригадує врівноваженим, спокійним та охайним:
“Він був ідеальним учнем, якого хоче навчати кожен учитель. Мав свій погляд на всі проблемні питання. Його любили вчителі, однокласники та поважали в колективі”.
За словами Людмили Олександрівни, Віталій сидів за першою чи другою партою. Завжди виконував домашні завдання та готувався до кожного предмету. У класі він з хлопцями полюбляв грати в шахи на перервах.
Юлія Супрунович викладала у Віталія хімію. Вчителька часто згадує колишнього учня, коли проходить повз його портрет:
“Мені запамʼяталися очі Віталія, хоч і пройшло вже стільки років. Коли йду до класу повз стенд памʼяті, його очі завжди мене супроводжують”.
“Останні два тижні я не чула його голосу”
Пані Олена познайомилася з Віталієм на Новий рік. Разом вони прожили 20 років.
Жінка пригадує, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік наполіг, аби Олена з сином виїхали за кордон. У цей час Віталій доєднався до Черкаської ТрО. Через місяць Олена повернулася з Польщі, оскільки не витримала розлуки з чоловіком.
Коли Віталій приїхав у відпустку, перебуваючи на службі в ЗСУ, жінка відчула, що потрібно зробити сімейну фотосесію. Олена за професією фотографиня, тому постійно наголошує на важливості памʼятних фото.
Попередній
Наступна
“Фотографії витягують мене зараз з цієї емоційної прірви. Відео й голосові повідомлення на телефоні постійно переслуховую, щоб почути його голос”, — ділиться жінка.
Згодом Віталій отримав повістку та вирішив доєднатися до лав ЗСУ. Він взяв собі позивний “Таєць”, оскільки дуже любив тайський бокс.
Коли чоловік загинув, жінка вирішила купити собаку, про яку вони разом мріяли. Тепер у них у будинку бігає чотирилапий Таєць чи як коротко його називають Тай.
Олена розповідає, що останні два тижні вона не чула голосу чоловіка, тому що він там міг тільки листуватися. У крайній розмові вона відчула потребу, щоб Віталій поговорив із сином Артемом окремо. Тоді чоловік дав йому настанови на життя.
Віталій Варченко залишався тренером у душі попри все, оскільки востаннє сказав жінці, що хоче, аби вона проходила мінімум 5 км та упорядковувала свої думки. Олена зі сміхом пригадує:
“Я тричі ходила до нього на заняття з тайського боксу, але потім сказала: або ми розлучаємося, або я буду спортсменкою”.
У мирний час родина Варченків любила подорожувати Україною. Артем з Віталієм куштували піцу в кожному містечку. Після перемоги вони втрьох мріяли поїхати до Італії та спробувати справжню піцу там.
Олена пригадує, одного надзвичайно сонячного понеділка вона не отримала відповіді на традиційне повідомлення “Доброго ранку”. Артем пішов до школи, а жінці повідомили про загибель.
“Я цю інформацію не сприйняла взагалі, казала, що вони помиляються і такого не може бути. У неділю ввечері ми ще розмовляли, а зранку мені кажуть, що він загинув. Була істерика, було дуже боляче, голосно кричала”, — ділиться Олена.
13-річний Артем постійно підтримує свою маму. Коли він дізнався про загибель батька, відважно тримався заради матері, оскільки батько дав йому заздалегідь настанови.
“Я дуже розклеїлася і досі збираю себе по шматочках, а він говорить, що пишається батьком і все розуміє. Це повністю виховання мого чоловіка”, — каже жінка.
Віталій понад усе любив свою родину, друзів та був щедрим. До нього часто зверталися дружини безвісти зниклих та загиблих воїнів, аби він допоміг та провів збір.
“У нього було дуже добре серце, за що я його ще більше люблю, поважаю та пишаюся”, — розповідає Олена Варченко.
“Віталій був, як жива ходяча енциклопедія”
Багато років Віталій тренував у секції тайського боксу і дорослих, і дітей. За словами вихованців, він був надзвичайно сильним мотиватором, умів влучно пожартувати, знав відповіді на всі запитання та був цікавим співрозмовником.
Сергій Кривошея почав ходити на тренування до Віталія ще у 2019 році. Чоловік розповідає, що Віталій завжди толерантно кепкував з хлопців, які фізично слабо розвинені, аби змотивувати їх. Жартома тренер часто використовував фразу “Я вас тут бив, але любив”. Сергію запамʼяталася особлива мудрість Віталія:
“Він був, як жива ходяча енциклопедія. На будь-яке питання з бойового мистецтва і не тільки він мав величезну вичерпну відповідь”.
Юрій Гаркавенко тренувався з Віталієм зі зброєю за межами міста. Чоловік пригадує, що зазвичай Віталій приїжджав на тренування велосипедом, мав досить непогану витривалість і був підготовлений до навантажень.
Тренерка Марія Сергєєва проводить заняття для вихованців у цьому ж залі. За її словами, Віталій постійно вмикав веселі хіти та заряджав їх поруч на тренуванні:
“Ми завжди відчували їхню атмосферу, веселість. Круто було, коли Віталік в залі… Це якась і опора, і радість”.
Оскільки Віталій тренував не тільки дорослих, його товариші приводили й своїх дітей. Антон Клейменов ходив на тренування разом з сином. Чоловік розповідає, що коли Віталій ненадовго приїжджав зі служби, завжди знаходив для хлопців час на невелике тренування.
“Він завжди посміхався, але коли розмова заходила за тренування — був дуже серйозним та вимогливим”,— пригадує Антон.
За час своєї роботи тренером Віталій змінив не один зал. Разом з ним деякі вихованці переміщувалися на нові локації, але тренуватися продовжували. Відтак Дмитро Костенко з 2013 року був з Віталієм скрізь.
“Віталій був людиною трудовою, ніколи не зупинявся. Віталій цим жив, йому це подобалося. Досі не віриться, переписка з ним все ще закріплена у мене в телеграмі…”, — розповідає Дмитро.
“Це був промінчик світла в темному тунелі”
Олег Кулеша — військовослужбовець, який тренувався у Віталія разом із сином. Олег вдячний Віталію за те, що він повірив у нього та багато чому навчив:
“Щиро радий і вдячний долі, що ми з Віталієм спілкувалися. Хотів би бути стійким у своїх переконаннях, як він, та хоч трішки бути на нього схожим”.
Військовослужбовець Олександр Андарак, якого Віталій також навчав тайського боксу, пригадує багато приємних моментів з тренером: грали в футбол, їздили у лазню, ходили на каву.
“Коли нам було складно, спілкуючись з Віталієм, заряджалися позитивною енергією. Це був промінчик світла в темному тунелі”, — каже Олександр.
“Коли згадуєш про нього — завжди посмішка на обличчі”
В одному з черкаських закладів Віталій та його друзі завжди проводили час. Іноді вони забігали на сніданок перед тренуванням, іноді — пили каву після занять, а іноді — просто приходили поговорити. Владислав Колодницький — товариш Віталія. Його син понад пʼять років захоплено займався тайським боксом. За словами Владислава, Віталій був професіоналом у всьому, додатково тренувався та читав окремо книжки.
Володимир Лупина проходив з Віталієм строкову службу у прикордонних військах, а потім віддав свого сина на тренування й приєднався теж. Володимир розповідає, що Віталій мав одночасно і легкість, і мудрість, тому в нього виходило працювати з дітьми:
“Коли згадуєш про нього — завжди посмішка на обличчі. Він умів створити атмосферу і дівчатам, і хлопцям на тренуванні. Віталій цим горів, багато вкладав у дітей коштів та часу, возив на будь-які змагання. Завдяки йому діти ставали не просто більш впевненими та фізично розвиненими, в них вже була вкладена певна філософія”.
Нині справа Віталія продовжує жити, оскільки його вихованці не забули настанови тренера. Кожен, хто знав Віталія, памʼятає його сильним не тільки тілом, а й духом. У серцях рідних він залишився люблячим, у спогадах вихованців — жартівливим та мужнім, для вчителів — зразковим.
Попередній
Наступна
Авторка
Анастасія Донець
Оператор
Володимир Осауленко
Читайте інші матеріали проєкту “Полеглі, але не забуті”:
