Мандрівка у минуле каторжного краю Комі стала водночас мандрівкою в дитинство відомого журналіста зі Сміли Олександра Вівчарика.

Документально-публіцистична розповідь «Подорож у каторжні місця» побачила світ у черкаському видавництві Олександра Третякова, – інформує “Прочерк”.

Олександр Вівчарик – син українських політв’язнів-упівців, які відбували ув’язнення, а відтак – і заслання в місті Інта, що в російській Республіці Комі. Там він і народився.

– Ми, українці, інтинці за народженням, закохані в сувору країну Комі, в могутню північну природу, – сказав Олександр Вівчарик під час сьогоднішньої презентації своєї книги в прес-центрі «Нової Доби». – Ми любимо Україну розумом, але серце наше в Інті… І от наприкінці літа 2008 року я відчув, що коли найближчим часом не поїду в Інту, пропаду. Вона мені снилася мало не щоночі. І я поїхав. І побачене, пережите, почуте і згадане в ті дні виклав у 2009 році в дорожніх нотатках, які побачили світ у найстарішій україномовній газеті світу – американському часописі «Свобода». А нещодавно наш земляк, один із редакторів «Свободи» Лев Хмельковський запропонував мені видати ці нотатки окремою книгою, додавши до них інші мої новели про Інту. І навіть придумав для них назву. Більше того, знайшов гроші на її видання і видавця – Олександра Третякова.

Автор книжки із ніжністю згадує не лише своїх батьків, а й шкільних товаришів, учителів, які допомогли формуванню його як людини. Це були люди різних національностей – українці, росіяни, литовці, білоруси, євреї, комі, латиші, німці. «Справжній інтернаціонал, про який мріяли в Радянському Союзі! Гарно, мирно співіснували люди різних національностей – колишні ув’язнені. При цьому всі спілкувалися в родинах своїми мовами. І це було настільки природно, що ніхто не звертав на це уваги! – згадує Олександр Ілліч. – Усі дружили між собою, ходили один до одного в гості… Відтоді я цього відчуття я ніколи не мав».

– Але ностальгія – дуже небезпечне відчуття, – додає Олександр Вівчарик. – Коли я приїхав у Республіку Комі, то побачив не ту казку, яку я уявляв з дитинства. На жаль, сьогодні Інта – напівзруйноване місто, з якого тікають люди. Шахти закриваються. Будинки руйнуються. І щоб безхатьки випадково не підпалили їх, ночуючи там, місцеві пожежники, як у відомій повісті Рея Бредбері, контрольовано спалюють ці будинки… На жаль, свій колишній будинок я також побачив спаленим. Крім того, не вдалося побачити майже нікого із тих, кого я знав у дитинстві. А ще… Після Інти я відразу зрозумів, що, найімовірніше, між нашими країнами буде війна. Я молився і мріяв, щоб цього не було Але відчуття мене не полишало – на жаль, занадто часто я чув у Росії ненависть до українців. Тож повернувся я з сумними почуттями. І від того, що я викладав свої думки на папері, мені ставало легше…

Повертатися у місця свого дитинства було і цікаво, і боляче. Водночас ця подорож відкрила нові грані у захопленні, яке автор відчував до своїх батьків усе життя. «Україна житиме доти, доки живе хоч один українець, – казали батьки. – А ми ж ще живі!»

– Ми маємо таких предків, які передали сучасним українцям прагнення до волі, силу боротися за неї. Й тому ми, українці, й сьогодні боремося, ми не здаємося! – підсумував Олександр Вівчарик.

На думку Назарія Вівчарика – черкаського журналіста, сина Олександра Ілліча, – книга «Подорож у каторжні місця» буде корисною старшокласникам для розуміння того, як жили, як мислили і чого прагнули представники старшого покоління борців за волю України.

– Для мене, як і для багатьох, дідусь і бабуся були чи не найріднішими людьми. Бабуся пекла пиріжки, дідусь учив косити траву… І тільки підрісши я зрозумів, що це – не прості люди. У їхніх розмовах слова «Інта», «Воркута», «Сиктивкар», «тундра» були такими самими звичними як «Сміла», «Городище» чи «Христинівка»… Коли нещодавно ховали мою бабусю, люди говорили: «Якби вони зараз жили й були молоді, то обов’язково пішли б захищати Україну в АТО». У цих людей забрали все, але не змогли забрати їхнього прагнення до вільного життя, – наголосив журналіст.

З позиції історика-науковця оцінив книгу Олександра Вівчарика кандидат історичних наук, член топонімічної комісії Черкас Сергій Шамара.

Попри те, що книга названа документально-публіцистичною й містить художні прийоми, це – цінне історичне джерело і водночас дослідження в дусі популярної сьогодні усної історії. Це, по суті, інтерв’ю журналіста Вівчарика із самим собою – очевидцем важливих подій у житті нашої країни. Книга покладається на серйозну документальну базу. Дати, місця, описи подій у ній чітко вивірені, – наголосив історик.

На думку Сергія Шамари, книга Олександра Вівчарика – це книга про Вибір. Про вибір між добром і злом, між тим, щоб здатися або вистояти, про вибір національної ідентичності.

– Я б хотів, щоб кожний, хто читає цю книжку, замислився б і над своїм вибором. Учора розпочалася нова хвиля нарікань на топонімічну комісію Черкас за перейменування вулиць: «Что вам плохого сделали космонавты, Невский?» і таке інше. І тут згадуються слова, написані у книзі Вівчарика: «…коли стало відомо про доповідь Хрущова щодо культу особи Сталіна, наші батьки… відчули не тільки радість реабілітації, але і страшний шок. Шок від того, як просто і буденно їм повідомили: «За відсутністю складу злочину…» «Нема навіть «пробачте» в цьому папері», – казав тато. Вони чекали цього слова». Так от, перейменуванням черкаських вулиць ми кажемо їм «Пробачте!» – наголосив Сергій Шамара.

Книга Олександра Вівчарика доступна для широкого кола читачів, але рекомендована насамперед тим, хто насправді хоче більше знати про непросту долю нашого народу за радянських часів, про життя українців у сучасній Росії, тим, хто має відкрите та гаряче серце і хто почувається українцем, якому не байдуже майбутнє його країни.

З приводу придбання книги писати на E-mail [email protected]; або телефонувати за номером (067) 90 16 719.