«Найбільше вражала тиша і порожнеча – лише кілька кошенят нагадували, що тут колись вирувало життя…», — згадує ліквідатор Віктор Бабак глуху зону відчуження.
У ніч на 26 квітня 1986 року під час випробувань на Чорнобильській АЕС стався вибух, який повністю зруйнував четвертий реактор. У довкілля потрапили радіоактивні речовини, що змусило назавжди евакуювати Прип’ять, Чорнобиль та всі населені пункти в радіусі 30 кілометрів. Так 40 років тому почалася трагедія, яка назавжди змінила уявлення людства про радіаційну небезпеку.
На боротьбу з невидимим ворогом направили тисячі людей. Люди працювали в зоні зараження позмінно. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки сягнула 600 тисяч. Серед них були й тисячі жителів Черкащини. Наразі в регіоні проживає 6,3 тисячі безпосередніх учасників ліквідації та ще 6,3 тисячі осіб, які отримали інвалідність внаслідок аварії на ЧАЕС.
До роковин Чорнобильської катастрофи редакція «ВиЧЕрпно» публікує ексклюзивні спогади 12 ліквідаторів зі Стеблівської громади та сусідніх сіл.
Спогади Віктора Коркішка
У травні 1988 року 35-річному Віктору Коркішку зі Стеблева, як і ще п’ятнадцятьом його землякам, вручили повістку на “військові збори”.
«Було як в армії – куди послали, туди й пішов. Ніхто нічого не знав», — згадує він.
Маршрут Корсунь — Біла Церква — Київ закінчився за 28 кілометрів від зруйнованого реактора. Попереду були 117 днів роботи у зоні відчуження та 25 рентген опромінення.
Поселили їх у наметах. Далі — шикування і розподіл: водії, будівельники, робітники. Віктор, за порадою знайомого, відмовився бути водієм і став звичайним солдатом. Їм одразу озвучили цифру — 41 виїзд до реактора.
«Я не хлопчиком був. Все розумів. Усвідомлював, що там буде небезпечно. Страшно не було, адже хтось мусив виконувати цю роботу… Ми ще й були виховані радянською владою – спершу думай про “родіну”, а потім – про себе, — каже Віктор, — Зараз у нас іде війна. Ми бачимо ворога перед собою. А тоді був ще страшніший ворог, тому що він — невидимий, нечутний».
Перші враження від Чорнобиля розбили очікування:
«Їхав у Чорнобиль і думав, що там порядок, а виявилося – бардак… пів дня люди ходять, опромінюються – і нічого не роблять!»
Робочий день розпочинався з поїздки на автобусі до станції з іронічною назвою “Щастя”. Там ліквідатори залишали повсякденний одяг, переодягалися в робочий і йшли до четвертого енергоблока, який між собою називали “пічкою”.
Більшість часу чоловіки проводили в очікуванні виклику. Сама ж робота в зоні високої радіації тривала буквально 5 хвилин. Наприклад, взяти сокиру, забігти в приміщення, обрубати кабель і тікати.
«Попав чи ні – не важливо, тікай», — згадує Віктор Володимирович. Іноді мили підлогу або проводили дезінфекцію на так званій «206 точці».
Один із таких виходів у машинний зал назавжди врізався в пам’ять:
«Автобусом зміну довозили до реактора, знімали свій одяг, одягалися в спецформу, давали респіратори, які називали «лепесток» — просочені йодом маски, взуття. Потрібно було вхопити мішок з піском, бігом забігти в велетенський машинний зал, кинути мішок і бігом назад. З цих мішків треба було викласти стіну посередині приміщення. Першого разу випадково підняв голову і побачив якийсь дивний величезний шар високо під стелею, що переливався різними кольорами. Задивився і раптом сильний удар ззаду. Мовляв, ти що став, бігом тікай, то радіація. Через кілька днів той шар лопнув».
Після таких “пробіжок” ліквідаторів чекала ретельна перевірка. У кабіні-бані вони викидали спецодяг і йшли митися, після чого їх перевіряли дозиметром. Якщо прилад “пищав”, людину повертали в душ. Це могло повторюватися до п’яти разів, поки в хід не йшла спеціальна дезінфекційна піна.
Серед ліквідаторів ходило чимало міфів. Один із найпопулярніших — про те, що червоне вино нібито виводить радіацію. У перші тижні після аварії його навіть офіційно видавали перед зміною. Віктор цю практику вже не застав, але чув про неї від водіїв:
«Наші товариші стакан вина випили, 100 метрів проїхали, і з-під сидіння почали витягувати пляшки. Ну й почалися п’яні аварії та таке інше. Тому це діло швидко припинили».
А от що супроводжувало постійно, так це нестерпна спрага і сухість у горлі. Ліквідатори випивали ящики води щодня, скаржилися на здоров’я, але медики, як правило, нікого не оглядали.
У Чорнобилі Віктор провів 117 днів — із 7 травня до 23 липня 1988 року. Отримав дозу опромінення 25 рентген. Повернення додому було без обстежень, без реабілітації. Він продовжив працювати водієм у колгоспі. Але роки дали про себе знати: важка форма діабету, онкологічне захворювання.
«Чи від життя, чи від Чорнобиля – я не знаю», — каже він.
І додає те, що звучить як вирок системі:
«Держава взяла наше здоров’я у кредит. Не можете його повернути, то компенсуйте».
Сьогодні — кількасот гривень допомоги, мінімальні пільги і раз на рік санаторій. І пам’ять про невидимого ворога, який не мав ні звуку, ні кольору — але залишився з ними на все життя.
Спогади Володимира Дорошенка
Через рік після Чорнобильської трагедії Володимир у травні отримав повістку з воєнкомату про участь в військових зборах. Отримавши повістку, він без зайвих питань вирушив на збори, які привели його до села Оране за 32 кілометри від зруйнованого реактора. Там, у військовому наметовому містечку, чоловіків розподілили за цивільними професіями, і Володимир сів за кермо поливальної машини ЗІЛ-130. Його щоденним завданням стала дезактивація територій: він брав воду з річки Тетерів і мив асфальт на контрольно-пропускних пунктах у Дитятках та Лільовому. Це була виснажлива робота на випередження — не дати радіаційному пилу розлетітися зоною. Техніку, що виїжджала з Чорнобиля, дозиметристи ретельно перевіряли та обливали агресивними хімікатами, а Володимир мав змивати цей небезпечний “радіаційний шлейф” чистою водою.
Зміни часто тривали по 12 годин, а найстрашнішими були дні, коли на станції ставалися нові викиди. Тоді гуділи тривожні сирени, а дорогами на шаленій швидкості мчали “швидкі” та міліція. За час цієї напруженої роботи ліквідатор отримав дозу опромінення у 7,4 бера (біологічний еквівалент рентгена). Попри постійну небезпеку, побут у таборі намагалися зробити нормальним: працювали їдальня, клуб, медпункт, щоп’ятниці приїжджали автолавки з товарами. Вільний час чоловіки проводили за грою у волейбол, прали речі або навіть рибалили на річці. Хоча міцні напої у місцевих знайти було можна, у підрозділі панувала сувора дисципліна. Заробляючи 105 карбованців Володимир Дорошенко щодня виконував свою роботу, змиваючи невидиму смерть із чорнобильських доріг.
Спогади Павла Директоренка
У серпні 1986 року, у розпал ліквідаційних робіт, на ЧАЕС часто направляли не поодинці, а цілими професійними бригадами. Саме так сталося з тоді 31-річним Павлом Директоренком. У його родині досі зберігається історичний документ — розпорядження Черкаського підприємства електромереж №104, згідно з яким у зону відчуження відрядили цілий “десант” фахівців. Разом із майстром Валентином Циганенком та електромонтерами Анатолієм Насідою й Іваном Шевченком туди вирушив і Павло Олексійович, якому доручили суміщати обов’язки водія та електромонтера. Їхнім головним і надзвичайно відповідальним завданням було забезпечення безперебійного електропостачання території. Чоловікам обіцяли, що відрядження триватиме лише тиждень, але через відсутність зміни вони затрималися на 21 день — з 27 серпня по 15 вересня. Енергетиків поселили в лісових будиночках, а харчувалися вони в їдальні міста Чорнобиль, де годували добре і дозволяли брати добавку. Робочі об’єкти іноді знаходилися всього за кілометр від зруйнованого реактора. Як і багато інших ліквідаторів, Павло Олексійович згадує нестерпну, постійну спрагу: у своїй машині він завжди возив пляшки з водою, яку видавали в необмежених кількостях. Працювати доводилося у незручній військовій формі та обов’язкових респіраторах-«пелюстках». Життя в зоні іноді перетиналося з концертами, зокрема, тоді приїздила Алла Пугачова, хоча на її виступ Павло так і не потрапив. Згідно з архівними довідками, за цей час він відпрацював 156 годин у найнебезпечнішій першій зоні, 50 годин — у другій та 20 — у третій. Але графа з отриманою дозою опромінення у його документах залишилася порожньою.
Спогади Анатолія Директоренка
14 травня 1988 року Анатолію прийшла повістка на військові збори. Він цілком міг би залишитися вдома, адже мав з дружиною двох маленьких дітей. Проте від обов’язку чоловік не ховався, керуючись простою думкою:
«Хто ж, як не ми, захистить наших дітей?»
Його відправили до села Поліське, що за 32 кілометри від реактора. Жили ліквідатори у великих армійських наметах посеред лісу по тридцять осіб. Поруч розташовувалися наймані робітники з росії, які отримували значні кошти, але їх відправляли на найнебезпечніші ділянки. Анатолій Васильович провів у зоні відчуження пів року — з червня по грудень 1988-го. Працюючи водієм пожежної машини, він разом з іншими змивав водою та спеціальною піною радіоактивний бруд із доріг, вулиць і техніки, а іноді отримував завдання і біля самого реактора.
Чоловік пригадує, що пил був головним ворогом, адже саме він розносив радіацію. Щоб приборкати її, територією станції безперервно їздили бетономішалки, які масово заливали дороги та майданчики розчином. Самі ж виїзди безпосередньо в небезпечну зону займали небагато часу, тож ліквідатори знаходили собі інші заняття — якось хлопці за власною ініціативою лише за тиждень збудували овочесховище. Побут був налагоджений непогано: готували самі ж хлопці з особового складу, давали свіжі овочі та фрукти, а в наметах завжди стояли ящики з мінеральною водою, оскільки пити з місцевих джерел суворо заборонялося. Повернувшись додому, Анатолій Васильович майже нічого не розповідав рідним про побачене. Тоді було занадто складно усвідомити реальні масштаби трагедії. Справжнє розуміння прийшло згодом, коли за виконаний обов’язок довелося розраховуватися найціннішим — власним здоров’ям.
Спогади Юрія Вдовченка
Шлях Юрія Вдовченка до епіцентру найбільшої техногенної катастрофи розпочався несподівано. Після роботи електриком у рідному Стеблеві друзі вмовили його переїхати до столиці, де обіцяли житло та кар’єру в міліції. Але мирна служба київським дільничним тривала недовго. Тієї самої ночі, 26 квітня 1986 року, їх по тривозі підняли з ліжок, зібрали на коротку нараду, і вже о четвертій ранку Юрій разом із колегами стояв між Прип’яттю та Чорнобилем, спостерігаючи за моторошною пожежею. Перший ранок у зоні запам’ятався незвичним першінням у горлі — так давав про себе знати невидимий радіаційний ворог.
Тоді його перекинули до Чорнобиля, де в перші дні панував цілковитий хаос. Жодного облаштування, запасного одягу чи організованого харчування ще не було, а спати доводилося просто на підлозі. Над зруйнованим реактором безперервно кружляли гелікоптери, скидаючи всередину пісок та свинцеві болванки. Від шаленої температури прилади виходили з ладу, машини хитало, і вантаж не завжди потрапляв у ціль. Поки колеги охороняли залізничний вокзал та допомагали евакуювати людей, Юрію довелося стояти на варті бази з продуктами, адже в зоні вже почали з’являтися мародери. З медичного забезпечення була лише якась вкрай неприємна на смак вода, яку всім роздали випити, та постійні заміри радіації дозиметристами.
Через чотири доби безперервного перебування в зоні ураження надійшов наказ відступати. Понад сто осіб дісталися Іванкова, де їм наказали залишити заражену техніку, пройти дезактивацію та змінити одяг. Прилади зафіксували у Юрія 29 рентген опромінення — величезну дозу, враховуючи, що променева хвороба починається з 50. Через наслідки Чорнобиля він вийшов на пенсію у 50 років.
Спогади Віктора Бабака
Армійський досвід хіміка-дезінфектора, здобутий під час служби в Німеччині, визначив долю Віктора Бабака. Колишній випускник Стеблівського училища встиг зовсім недовго попрацювати електриком на місцевій фабриці, коли 27 січня 1987 року отримав повістку. Разом з іншими призовниками він пройшов звичний шлях через Корсунь і Білу Церкву до села Оране. На контрольно-пропускному пункті новоприбулих одразу попередили про дивний побічний ефект — через високий рівень радіації можуть німіти ноги. Так воно і сталося: відчуття оніміння то накочувало, то відступало. Віктора розподілили до військової частини, де його головною зброєю у боротьбі з невидимим ворогом стали спеціальні хімічні розчини. У наметовому містечку за межами 30-кілометрової зони розгорнули гігантський пральний комплекс, куди звозили постіль, верхній одяг і навіть білизну працівників з усієї зони ураження.
Чоловік пригадує, що робота була виснажлива. Дві зміни по 150 осіб безперервно обслуговували величезні пральні машини, сушарки та праски. Оскільки працювати доводилося постійно по кісточки у воді з агресивними дезрозчинами, хлопці натягували на ноги важкі гумові панчохи від костюмів хімзахисту. Хоча небезпека не мала ні запаху, ні кольору, вона фізично відчувалася в кожному тюку одягу, який вони відмивали і пакували для відправки назад. Заробивши за цю працю 150 карбованців, Віктор майже не мав часу їх витрачати.
За 103 доби в Чорнобилі Віктор неодноразово виїжджав і на саму ЧАЕС, у найнебезпечніші зони навколо третього енергоблока, отримавши 18 одиниць опромінення. 9 травня 1987 року його зміна закінчилася. Як і більшість ліквідаторів, хлопця відправили додому без жодних медичних обстежень, вважаючи абсолютно здоровим.
Спогади Анатолія Юрченка та Віктора Палієнка
Життя Анатолія Юрченка тісно переплелося з Чорнобильською трагедією ще в перші місяці після вибуху. Поки інші працювали біля реактора, він будував нові поселення для тих, хто втратив дім, і допомагав евакуйованим людям вивозити рештки колишнього життя. З 1987 року для Анатолія та його постійного напарника Віктора Палієнка почалися регулярні відрядження в зону: вони возили туди інших ліквідаторів. Загалом Анатолій був у Чорнобилі вісім разів. Виконуючи свою роботу, водії майже не замислювалися про те, що метал їхнього автобуса з кожною поїздкою все більше “натягував” радіацію.
Розплата за ці поїздки прийшла не одразу. З часом у Анатолія почалися постійні головні болі, з’явилася нездорова блідість. Розпочався довгий і виснажливий марафон: нескінченні аналізи, переливання крові, районні, обласні та республіканські лікарні. Подібна трагедія одночасно розгорталася і в родині його напарника Віктора Палієнка. Але настав момент, коли обох водіїв відправили додому, поставивши сім’ї перед суворим діагнозом: лейкоз, рак крові, спричинений радіацією. 13 липня 1999 року 43-річний Анатолій Юрченко помер. А всього через кілька місяців від такого ж діагнозу пішов із життя і його напарник Віктор Палієнко.
Спогади Михайла Маленка
7 травня 1988 року повістка з військкомату не залишила Михайлу Маленку часу на роздуми. Зібравши найнеобхідніше, він разом з односельцями потрапив до зони відчуження. Михайла зарахували до 25-ї будівельної бригади. Жили ліквідатори в селі Оране у величезних утеплених наметах на п’ятнадцять двоярусних ліжок, де регулярно видавали чисту постіль. У пам’ять врізався незвичний раціон: в окремому ангарі-їдальні було повно делікатесів, яких багато хто в ті часи навіть не бачив — червона риба, дефіцитні рибні консерви та гори морської капусти. Обіцяні добові виплати на руки в зоні не давали, розрахувавшись із ліквідатором повною сумою вже після повернення додому на робочому місці.
Робочі будні Михайла минали в мертвій Прип’яті, куди їх возили розчищати покинуті квартири та гаражі від радіоактивних речей для подальшого вивезення. Логістика була непростою: щодня чоловіків везли до Дитятків, там вони милися, переодягалися і прямували далі до Лільового. Працювали по чотири години у дві зміни. Саме під час цих робіт ліквідатори стикалися з відвертим цинізмом: дорогі імпортні меблі-«стінки» та цінні речі з гаражів часто безслідно зникали за ніч, імовірно, опиняючись в руках когось із керівництва. Засобів індивідуального захисту робітникам не видавали взагалі, лише дозиметристи періодично вимірювали рівень опромінення. Невидима небезпека швидко далася взнаки сильним першінням у горлі, що супроводжувало Михайла всю зміну, а згодом переросло у важку бронхіальну астму. Повернувшись додому, він продовжив трудитися. Лише у дев’яностих роках йому вдалося офіційно довести зв’язок своєї хвороби з Чорнобилем. Завдяки статусу ліквідатора Михайло вийшов на пільгову пенсію у 48 років.
Спогади Дмитра Шевчука
12 листопада 1987 року працівник Стеблівської пожежної частини Дмитро Шевчук разом із двома колегами-друзями — Василем Коряком та Григорієм Шульженком — отримали повістки. Тоді чоловіки ще до кінця не усвідомлювали, яка саме небезпека на них чекає. Після розподілу в Димері їхні шляхи розійшлися, Дмитро потрапив до військової частини у селі Оране. Його призначили писарем при штабі, проте це не була виключно кабінетна робота: чоловік регулярно виїжджав до зони особливого контролю в село Терехи, оформлював документи та відповідав за отримання і доставку секретної пошти.
Ліквідатори жили у вагончиках, Дмитро ділив свій із трьома сусідами. У такому ж вагончику працювала їдальня, де добре годували. Весь одяг та постіль регулярно віддавали до того самого гігантського прального комплексу, де в спецрозчинах речі очищали від радіаційного пилу. Працювали ліквідатори щодня, маючи вихідний лише в неділю. Проте психологічно тиснула сувора секретність: писати листи чи передавати записки додому суворо заборонялося. Поспілкуватися з рідними можна було лише за попередньою домовленістю по телефону на рідній Стеблівській пожежній частині.
22 січня 1988 року Дмитра Дем’яновича звільнили в запас. Він повернувся додому, продовжив працювати пожежником аж до пенсії. Як і всі ліквідатори, він розплачувався за відрядження здоров’ям. Осмислюючи пережите, Дмитро Дем’янович казав:
«Чорнобиль – це не лише трагедія. Це подвиг. Це попередження. Це також героїзм. Бо, якщо ми вижили і пройшли це, то маємо обов’язок розповідати про аварію дітям. Аби вберегти їх від маленьких помилок, які можуть спричинити величезні катастрофи».
Із роками радіація далася взнаки важкими проблемами з серцем. Попри тривале лікування та боротьбу лікарів за його життя, 21 вересня 2023 року Дмитро помер.
Спогади Василя Піргата
Тривожний стукіт у двері посеред ночі 18 червня 1986 року розділив життя 30-річного Василя Піргата на «до» і «після». Охоронець селищної ради повідомив чоловіку, що в нього є лише п’ять хвилин на збори. Похапцем зібравши речі, Василь вирушив до Чорнобиля. Тоді він перебував за 17 кілометрів від зруйнованого реактора. Четвертий енергоблок тоді ще нагадував “відкриту рану”: всередині тривали неконтрольовані реакції, горів графіт, а температура сягала тисяч градусів.
«Ми бачили, які «язики» вогню виходили з четвертого енергоблока. Військові вертольоти кидали туди залізобетонні плити. Плити важили тонни, десятки тонн. Коли плита долітала до реактора, то просто розчинялася в повітрі», — згадував ліквідатор.
Щодня Василя возили до самої станції. Він на власні очі бачив, як на даху працювали люди, скидаючи залишки палива лопатами. Їхня зміна тривала лічені хвилини, адже радіація зашкалювала в тисячі разів, плавлячи навіть роботів. Захист людей був мінімальним: білі костюми та респіратори-«пелюстки», які часто навіть не було на що вчасно замінити. Василь Андрійович згадував трагедії зовсім юних строковиків:
«Був 19-річний хлопчина, який разом з іншими охороняв ліс. Ліс якраз вбирав і пил, і випромінювання. Радіація з нього виділялася страшними дозами. І той хлопчина прямо там упав. Його вже в дуже важкому стані привезли в санчастину. Після аналізу крові його літаком відправили відразу в Київ».
Василь розповідав дружині:
«Їсти треба було, пити треба було, дихати теж треба. А у пилі — радіація. Машини їдуть — пил підіймається, ми йдемо — пил підіймається. Ми всі розуміли, що вдихаємо її».
У людей критично падав рівень тромбоцитів, йшла носом кров, нудило від зневоднення. І на тлі цього жаху вечорами у таборі влаштовували покази кіно та концерти відомих артистів.
«Аби люди перебували в піднесеному настрої, кожен вечір концерти крутили, щоб люди думали, що все добре, все прекрасно. Були й Пугачова, і Кіркоров», — ділився Василь.
Василь Піргат пробув там 22 дні. 9 липня 1986 року він повернувся додому. Спечене тіло і горло, постійна температура, нестерпний біль у кожній кістці — такою стала реальність ліквідатора. Попри це, чоловік продовжував працювати аж до 2007 року. Радіація продовжувала руйнувати його тіло роками: важка онкологія у 2017-му, операції, перша група інвалідності. 25 квітня 2023 року, за день до 37-ї річниці Чорнобильської катастрофи, серце Василя зупинилося.
Спогади Анатолія Миронюка
У вересні 1989 року мирне життя вчителя біології зі Стеблева Анатолія Миронюка раптово перервалося: його мобілізували на пів року до зони відчуження. Військкомат згадав про його першу професію фельдшера. Збір розпочався о третій ночі. Чоловіка розмістили в селі Стещина Поліського району. Медичний батальйон військової частини облаштували в приміщенні місцевої школи, а самі ліквідатори жили в лісі в наметах.
Анатолія призначили медбратом в операційний блок. Роботи вистачало — щодня по медичну допомогу зверталися до п’ятнадцяти осіб, як солдатів, так і місцевих жителів. Доводилося асистувати при видаленні апендицитів і гриж, постійно все стерилізувати, заправляти бікси, робити перев’язки. Траплялися і “чорнобильські” випадки — якось доправили трьох хлопців, яким стало дуже зле після зняття двигуна з радіоактивно забрудненого автомобіля.
Із настанням зими військовим доводилося самим рубати дрова, щоб зігріти намети. За зайву чарку чи біганину по снігу в кальсонах командування безжально відправляло на гауптвахту або змушувало тижнями чистити туалети. Проте ліквідатори знаходили відраду в кіносеансах по 20 копійок, концертах артистів Київської філармонії та несподіваних зустрічах із земляками. Попри застереження про радіацію, чоловіки збирали місцеві гриби, а Анатолій Іванович організував серед ліквідаторів дві футбольні команди із промовистими назвами «Шприц» і «Кардан».
Увесь цей час головною ниточкою, що зв’язувала його з мирним світом, були листи. Дружина дбайливо зберегла кожне послання з Чорнобиля, де між рядками про побут відчувався невимовний жаль, що він не може бути поруч із родиною. Навіть звідти він передавав батьківські настанови синам. Повернувшись додому, ліквідатор ще 12 років віддав педагогіці, працюючи заступником директора у Стеблівському ПТУ №39. Проте чорнобильське відрядження руйнувало його здоров’я. У 2003 році, у віці всього 49 років, життя Анатолія Івановича обірвалося. З 2004 року в пам’ять про улюбленого вчителя, ліквідатора і світлу людину в місцевій школі щорічно проводять футбольний турнір, зберігаючи пам’ять про того, хто рятував інших ціною власного майбутнього.
За свій безцінний внесок у приборкання масштабної катастрофи більшість із цих чоловіків отримали медалі та грамоти. Та всі ці нагороди назавжди залишаться неспівмірними з тим здоров’ям і роками життя, які вони залишили в Чорнобилі.
Історії ліквідаторів надала редакції «ВиЧЕрпно» стеблівчанка Галина Миронюк.
