Гарячі новини:
«Світ точно має про це знати»: історії трьох черкаських медійників, які доносять правду про війну в Україні міжнародній спільноті (ФОТО, ВІДЕО)
Під час повномасштабного вторгнення робота українських журналістів наповнилася новими викликами, проблемами та зобов’язаннями. Саме завдяки журналістам світ знає правду про жорстокість й несправедливість війни, яка забирає життя та руйнує долі тисяч наших людей. Журналісти показали світу справжнє обличчя “руського міра”, героїзм і стійкість ЗСУ та українського народу.
Варто не забувати про те, що вторгнення загарбників в Україну ознаменувало новий етап жорстоких репресій проти медійників. Стало зрозуміло, що українські новинарі — це одна з бажаних мішеней для окупантів. Із 24 лютого 2022 року проти журналістів та медіа було скоєно понад 500 злочинів країною агресоркою на території України. Щонайменше 15 журналістів тимчасово окупованого Криму перебувають у в’язницях за сфабрикованими справами, терористичними статтями або матеріалами про зберігання зброї чи вибухівки. Крім того, понад сто регіональних медіа на тимчасово захоплених територіях змушені були припинити роботу через погрози, знищення редакцій, неможливість працювати в умовах тимчасової окупації.
Крило війни не оминуло й Черкащину. У боротьбі за волю загинули медійники, що стали на захист Батьківщини. Назавжди в пам’яті закарбовані імена наших колег — Євгена Старинця, Романа Чорномаза, Сергія Заїковського, Павла Тимошенка й Володимира Мукана.
Попри всі загрози й виклики сьогодення на Черкащині є медійники, які раніше створювали розважальний контент, інформували про події в спорті та писали на гострі теми, а тепер стали героями історій про захисників країни.
Четверо журналістів з Черкас практично з перших днів війни об’єдналися у волонтерську родину. Спочатку вони збирали гуманітарну допомогу, реагували на всі запити, намагалися допомогти всім — і цивільним з регіонів, близьких до фронту, й, звісно, військовим.
Є серед наших колег й ті, хто за покликом серця не залишив власну справу, а робить величезний внесок в утвердження справедливості й встановлення правди. Щобільше, їхня робота вже зараз має величезний вплив і допомагає Україні вистояти під час непростих умов.
Журналісти видання «ВиЧЕрпно» поспілкувалися з черкаськими медійниками, які доносять правду про війну в країні, зокрема, й міжнародній спільноті через свої публікації та творчість.
Олеся працює у сфері журналістики вже десять років. Раніше в її публікаціях переважали матеріали на соціальну тематику: освіта, охорона здоров’я, культура, медицина, правові консультації та роз’яснення, адже саме такими були відповіді на запити від читачів. Проте повномасштабна війна перевернула життя з ніг на голову. Контент, який транслювала «Нова Доба» — не виключення.
«На початку було важко, бо абсолютно не хотілося звикати до того, що ми живемо в стані війни. Професія журналіста допомогла мені витримати всі тяжкості цього нелегкого періоду», — розповідає Олеся Зінченко.
Із перших днів жахливої війни Олеся розуміла, що не можна зневірюватися, адже поширювати правду в інформаційному просторі є надзвичайно важливим.
«Така в нас місія в цей час: бути на своєму місці, робити те, що можеш і навіть більше, а також транслювати правдиву картинку війни та подій в Україні», — ділиться журналістка.
Медійниця розповідає, що давно має певну довіру аудиторії, тому відразу відчула сильнішу відповідальність перед своїми читачами, бо повинна була не лише якісно й професійно виконувати свою роботу, а й оперативно інформувати про важливі події та дбати про те, аби не сіяти надмірну паніку.
«Важливо, щоб у журналістських публікаціях був момент «заспокоєння», а не нагнітання. Це, звісно, працює не з усіма матеріалами, проте в більшості випадків потрібно показувати аудиторії реальну картину й тільки перевірені факти, не розповсюджувати фейки. Зараз всім складно, варто про це пам’ятати й не завдавати людям болю», — стверджує Олеся.
Окрім інформування українського населення, медіа, в якому працює Олеся, націлене на те, щоб регулярно транслювати події, які відбуваються в нашій державі, за її межами, говорити про війну мовою фактів, цифр, показувати історії військових, волонтерів і цивільних, які постраждали від рук окупантів.
«Я ні на день не забуваю, що в Україні триває війна, що українців вбивають, а росія — агресор», — наголошує медійниця.
Ще задовго до початку повномасштабного вторгнення «Нова Доба» співпрацювала з Черкаським правозахисним центром, нині ж робота цього медіа посилилася в контексті воєнних подій.
Керівник Центру Тарас Щербатюк є документатором воєнних злочинів у межах ініціативи «Трибунал для Путіна», за підтримки Української Гельсінської спілки з прав у межах Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії».
За згодою людей, які постраждали від дій російських окупантів, Олеся разом з колегами висвітлює їхні історії в інформаційному просторі. Вона спілкується з людьми, які приїхали з Маріуполя, Волновахи, Херсону й області, Краматорська, Чернігова та багатьох інших населених пунктів, які постраждали від бойових дій.
«Кожна історія має жахливі докази тих звірств, що чинили й чинять надалі рашисти, світ точно має про це знати», — стверджує Олеся Зінченко.
Назарій з першого курсу університету пішов працювати в газету, потім на радіо, телебачення, а наразі він очолює черкаське інтернет-видання. Відтак чоловік в журналістиці з 2003 року.
Медійник пригадує, що найбільший сплеск відвідуваності видання був за часів Майдану, адже його колектив активно висвітлював протести, які відбувалися в Черкасах.
Жахлива війна для Назарія почалася ще задовго до 24 лютого 2022 року.
«Якщо говорити про війну, то для мене це все почалося ще у 2014-му. Я вже тоді намагався доносити до суспільства інформацію про наших захисників, їхню реабілітацію, протезування та переселенців», — пригадує Назарій Вівчарик.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення журналіст був у відрядженні в Києві, після повернення підготував матеріал про черкаського захисника Григорія Мохуренка, який має орден «За мужність» ІІІ ступеня та медаль «За військову службу Україні».
«Григорій якось зміг вселити в мені впевненість тоді. Він казав, що ми всі справимося, ворогові не вдасться пройти, але ніхто не очікував саме такого великого масштабу бойових дій», — розповідає Назарій.
Масштаб був дійсно на той час страшний. Оскільки журналіст за станом здоров’я не придатний для військової служби, він почав шукати варіанти, де він зміг би бути корисним. Відтак він відвіз свою родину в село, а сам долучився до різних волонтерських рухів.
«У Черкасах тоді формували групи захисників, які мали їхати на фронт, а в місто, разом з тим, приїжджали переселенці з різних областей України. Якщо зараз ВПО оговталися й мають з собою хоч щось, то на початку вторгнення вони приїхали просто без нічого. У той час я розвозив для людей продукти й інші необхідні речі», — ділиться своїми спогадами журналіст.
Видання «Прочерк» не зупиняло свою роботу ні на день. Журналісти відчували обов’язок перед аудиторією, щоб інформувати — переважно з дому, а ще частіше — з укриттів. Відтак редакція стала своєрідним координаційним центром для людей.
«Ми, журналісти, знаємо дуже багато інформації, про все. Я знав, що певна школа в Черкасах готує харчування, тому просив ці страви, продукти в них, щось докупляв ще й віз туди, де збиралися наші черкаські військові. Ми збирали й передавали одяг, харчові продукти й засоби особистої гігієни для переселенців. Доводилося шукати для військових і наколінники, тактичні жилети, глушники на автомат, тепловізори. Ми робили все, аби бути корисними для тих, хто потребує допомоги», — пригадує Назарій.
Окрім волонтерської діяльності Назарій паралельно розв’язував робочі питання. Безумовно, змістове наповнення сайту видання «Прочерк» було зосереджене на війні, але з’явилося дуже багато викликів у соціальних мережах. Люди шукали швидких новин, тому обирали для себе різноманітні Телеграм-канали, які не завжди транслювали правдиву інформацію. Журналісти в той час мали перед собою справжній виклик — у погоні за оперативністю не втратити баланс точності.
Медійник розповідає, що відчував перед собою особливу відповідальність й намагався сповна використати свої зв’язки, напрацьовані з роками. Адже окрім «Прочерку», чоловік вже публікувався на закордонних ресурсах.
Відтак публікації про війну в Україні з’явилися на платформі англійського видання «openDemocracy». Окрім того, журналіст опублікував свої напрацювання на американському ресурсі та литовському сайті.
«Я відчуваю відповідальність за кожне написане слово про війну. Найбільше я хотів донести інформацію про життя тилової Черкащини: про те, як центральний регіон України приймає переселенців зі сходу, як люди підтримують один одного, як допомагають, як реабілітуються військові, про волонтерські рухи. На жаль, наша область також постраждала від рук рашистів, тому я хочу показати наслідки й те, як відбудовують об’єкти після потрапляння російських ракет», — розповідає новинар.
Ігор, відомий в Черкасах як Garry Efimov, займається фотографією.
Чоловік є автором персональних і колективних виставок в Україні, Білорусі, Молдові, Узбекистані, Хорватії, Польщі, Естонії, Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії. Він співпрацював з ОБСЄ, результатом чого стала персональна виставка у Хофбурзі (Відень, Австрія). Ігор — переможець фестивалю вуличної фотографії Eastreet (Люблін, Польща) та лауреат премії «Прометей» Національної спілки журналістів України.
Переважну частину своєї кар’єри він створював документально-вуличні фотографії. Протягом крайніх трьох років чоловік сфокусувався на портретному зніманні.
Для Garry війна почалася не 24 лютого, а значно раніше, ще у 2014 році. Чоловік ще майже десять років тому почав транслювати війну через об’єктив своєї камери.
«Я мав багато проєктів ще до повномасштабної війни. Звісно, вони були зовсім іншого формату, проте я вже давно транслюю те, що відбувається в Україні. Мої проєкти нерідко розкривають військових, поранених, сім’ї загиблих», — розповідає Ігор.
Від початку бойових дій на сході України загинули тисячі військових, відтак Ігор Єфімов зняв родини солдат і добровольців, які загинули на Донбасі, об’єднавши їх одним військовим кітелем. Проєкт «Обличчя пам’яті» про тих, хто залишився після, про рідних і близьких.
«Психологічно це було важке знімання. Не хочеться порівнювати емоційну тяжкість, але мені й раніше доводилося робити складні в цьому плані проєкти. Це корисний струс і перевірка на людяність — вони допомагають переглянути пріоритети. У цьому зніманні були й сльози, й щемливі історії. Іноді доводилося припиняти процес», — пригадує медійник.
У жовтні минулого року Ігор був учасником великої виставки під назвою «Спалах», яка через десятки фотосерій фіксувала реальність війни у повсякденному житті.
Попередній
Наступна
Garry розповідає, що цікавість до української фотографії, українського мистецтва після 24 лютого однозначно зріс.
«Під час повномасштабної війни світ по-новому відкрив для себе Україну. Люди за кордоном хочуть бачити наші світлини, військових, як ми живемо наразі загалом», — стверджує медійник.
Відтак Ігор влаштовував персональні виставки та ярмарки в Києві, нещодавно — у Франції. Чоловік розповідає, що з організацією показу світлин йому допомагає Катерина Радченко, яка нещодавно очолила європейське журі «World Press Photo 2023» та увійшла до складу глобального журі конкурсу.
На фотосесії до Garry приходять знайомі військові, які приїжджають в рідні Черкаси із зони бойових дій. Вони приходять самі, зі своїми родинами, дружинами й дітлахами. Чоловік знімає проєкт про військових, які були тяжко поранені й вони мають ампутовані кінцівки.
Об’єктив Ігоря, здається, бачив найбільш трепетні й болючі кадри з усіх, які тільки можна уявити.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні”.
Авторка матеріалу — Ліна Костенко
Оператор — Володимир Осауленко