Вичерпно
Інформаційне видання черкащини
«Паша помер у мене на руках». Історія батька, волонтера, воїна Павла Собка (ФОТО, ВІДЕО)
Як людину щиру, принципову й надзвичайно життєрадісну згадують рідні й друзі про Павла Собка. Його життєві цінності лежали далеко за межами турбот про накопичення матеріальних статків. На вагу золота для нього були його сім’я та вільна й незламна Україна!
Значну частину свого життя він віддав флоту, проте зійшов на берег, щоб стати активним учасником Революції Гідності. За цінності, які боронив усе життя, Павло Собко загинув 25 квітня 2022 року у боях за Попасну Луганської області.
«… в якийсь момент Паша став воїном»
З першого дня повномасштабного вторгнення Павло пішов записуватися до тероборони. Сім’ю ж відправив до Естонії, де вони й пробули декілька місяців.
«Він пояснював, що йому важко й там бути, і за нас хвилюватися. Тому він наполіг, щоб ми поїхали», – розповідає дружина Марина Собко.
Уже за декілька місяців служби в 118 бригаді Павло Собко відправився на свій перший і, на жаль, останній бій. Пекло Попасної тоді забрало не одне життя українського воїна.
Дружині він не сказав, куди їде. Намагався вберегти її до останнього.
«23 (квітня – ред.) була наша остання розмова по телефону. Коли я з ним говорила, у нього був дуже тихий голос, що йому не притаманно. Уже тоді я зрозуміла, що він не в Черкасах», – розповідає Марина.
Побратим Павла Собка, ветеран війни Олександр Носенко пригадує, коли вони прибули до Попасної, то в місті вже тривали бої, навіть вивантажуватися доводилося з боєм. Тож поки всі розвантажували речі й зброю, Паша вибрав позицію і всіх прикривав.
«Мене тоді це так вразило. Я йому цього не встиг сказати. Але я побачив, що в якийсь момент Паша став воїном», – говорить Олександр.
Навіть під час найважчих боїв, Павла не полишало почуття гумору та навіть певна батьківська турбота про своїх побратимів.
«Паша помер у мене на руках. І фактично він забрав собі мою кулю. Ми знаходилися на спостережному пункті, на вістрі наших позицій, бо далі вже були орки. Це була межа приватного сектору й багатоповерхівок. По нас стріляв снайпер, як тільки ми висовувалися. Паша ще встиг написати повідомлення своєму начальнику Віталію Терьохіну: «Уяви, я тільки-но вдруге народився, снайпер влучив між мною та Носенком». Ситуація була така, що якраз була моя черга висовуватися і спостерігати, я не встиг докурити цигарку й Паша мені сказав докурити. І в момент, коли він піднявся, снайпер влучив у нього».
Тіло Паші довелося забирати з-під щільного обстрілу, пригадує Олександр. Адже на той момент уже зав’язався ближній стрілецький бій.
«…краще годувати свою армію, ніж чужу»»
Волонтерську справу, якою займався з 2014 року, Павло залишив на свого друга і співзасновника групи «Койоти» Юрія Кулика. Згодом до неї активно долучився і колишній керівник, начальник КП «Міськсвітло» Віталій Терьохін ледь не з усією командою комунального підприємства.
З Павлом Юрій знайомий із дитинства, волонтерити ж разом почали після того, як він повернувся з плавання.
«До цього я був волонтером у Самообороні майдану. Паша тоді звернувся до нас по допомогу, я його завантажив. Коли він повернувся, то запропонував разом їздити», – пригадує Юрій.
А групу «Койоти» Юрій і Павло заснували вже у 2018 році. Назву придумав Павло Собко.
За час існування волонтерської команди вдалося зібрати чимало допомоги для різноманітних підрозділів. Декілька місяців, розповідає Юрій, надходження фонду конкурували із фондом Сергія Притули.
І після загибелі Павла Собка, «Койоти» продовжують допомагати всім підрозділам, які до них звертаються. Декому ще з часів АТО/ООС, деякі додалися після повномасштабного вторгнення.
Юрій згадує, що Павло жив волонтерством і не втомлювався допомагати, зокрема, і військовим.
«Він завжди говорив, що краще годувати свою армію, ніж чужу», – наголошує волонтер.
Уже будучи сам військовим, пригадує побратим Олександр Носенко, Павло залишався потужним волонтером. Бо фактично все, що було в їхньому підрозділі, було добуто саме Пашею. Починаючи від екіпіровки, закінчуючи бензопилами – усе це діставав він.
Дітей Павло теж залучав до волонтерської діяльності, брав їх із собою до дитячих будинків, якими він не переставав опікуватися, на відправку допомоги.
«Це та людина, з якої хочеться брати приклад. Він показував приклад бути небайдужим не тільки до своєї сім’ї, але й до країни», – говорить дружина Марина.
«…у нього до всього був хист»
Прагнення долучатися до чогось значного, виховувати підростаюче покоління у патріотичному дусі, привело Павла до участі в організації фестивалю нескореної нації «Холодний Яр».
Як пригадує один із співорганізаторів та ідейних натхненників Віталій Коваль, до організації фестивалю «Холодний Яр» Павло долучився вже на новій локації, в Суботові. Він тоді дуже фахово допоміг підключити понад кілометр високовольтної лінії.
«Не було такої ділянки роботи у підготовці до фестивалю – чи це облаштування локації, чи збиття з дошок лавок і столів, конструкцій для вказівників, чи протягування кабелів і підключення електроживлення до всіх місць – у нього до цього всього був хист”, – наголошує Віталій.
А ще Павло був дуже вмілим організатором, що проявлялося буквальному в усьому, за щоб він тільки не брався.
Собко досить легко влився в гурт однодумців, які прагнули таким чином популяризувати рідну Черкащину, а заодно й далеко за межами області просувати українську культуру.
А оскільки Павла й Віталія пов’язували ще й спільні поїздки на схід, то обох чоловіків поєднувало чимало приємних спогадів про волонтерство та організацією культурного дозвілля.
«Згадую, що завжди після відвідування всіх точок, а це займало не менше двох діб, він на зворотному шляху любив співати. Це його особливість, і вона радувала. Це давало відчуття такої гарно виконаної роботи», – пригадує Віталій Коваль.
У спогадах Віталія Павло назавжди залишився справжнім, щирим, веселим – людиною, яка надихала своїм оптимізмом:
«Він щиро вірив у ту справу, яку робив. Саме тому ми сьогодні продовжуємо наш фестиваль, бо й Павло, і Руф (Юрій Руф – ведучий фестивалю, загинув у боях за Луганщину 1.04.2022 р., – ред.) точно б це робили».
«Він був лідером»
З 2018 року й аж до мобілізації в Збройні Сили України Павло Собко працював заступником начальника КП «Міськсвітло». Познайомився з Павлом очільник комунального підприємства Віталій Терьохін уже коли він прийшов працювати його замом.
«Це енергоджайзер. Поки він на роботі, паралельно звозили волонтерку, в п’ятницю він виїжджав на схід, у понеділок зранку повертався у Черкаси і на восьму ранку він вже на роботі. Він був у постійному русі. Спішив жити», – пригадує екскерівник Павла.
З його приходом на Міськсвітло волонтерством почав займатися весь колектив.
«От він в цьому був лідер. Навіть колись Зоя Бойченко скинула йому скрін, що декілька місяців вони йшли по зборах на рівні з Притулою», – додав Віталій Терьохін.
Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, Павло був серед перших, хто пішов добровільно до ТЦК.
«24 вранці (24.02.2024 року – ред.) ми зібралися на роботі. Потім нас покликали в міську раду на нараду. Коли з наради повернувся, Павла ще не було. І десь у другій половині дня він приїхав з листом, що зарахований у 118 бригаду територіальної оборони», – розповідає про події дворічної давнини Віталій Терьохін.
Згодом, після загибелі Павла, Віталій Терьохін став одним із ініціаторів перейменування Алеї генерала Путейка на честь Павла Собка. Від КП «Міськсвітло» був написаний лист на ім’я міського голови з приводу перейменування якогось топонімічного об’єкта в місті Черкаси на честь загиблого волонтера. Незабаром із відповідним проханням була зареєстрована й петиція на сайті міської ради. Зрештою, було ухвалено рішення про перейменування саме алеї Путейка, оскільки Павло переїхав разом із родиною жити до Південно-Західного району.
Згодом за ініціативи Віталія Терьохіна та побратима Павла Ярослава Нищика на алеї була встановлена меморіальна дошка.
«У мене не папа, у мене тато»
Павла його рідні та знайомі описують як людину невтому й завжди оптимістичну. Попри постійну зайнятість, він завжди знаходив час для своєї сім’ї – дружини Марини, донечки Надійки та синочка Богданчика.
У шлюбі з Павлом Марина прожила 11 років.
«Ми познайомилися з Павлом і відразу було відчуття, що це людина, яку я вже знаю, з якою хотілося йти далі по життю».
Для дітей Павло завжди був авторитетом, пригадує Марина, який міг впливати на них навіть на відстані.
«Тато був класний, він нас багато чому навчив. Він мене вчив на роликах кататися, Богдана на велосипеді. Тато завжди допомагав під час складних моментів, допомагав з «домашкою» і завжди підтримував нас», – пригадує донька Надійка, яка якось повчально у розмові з другом сім’ї сказала, що у неї не «папа, а тато».
«Він дуже любив сім’ю, дітей. І завжди з такою щемливою радістю показував фотографії на телефоні: їх успіхи в садочку, чи як вони йому допомагали готувати листівки для воїнів», – розповідає Віталій Коваль.
У спогадах всіх, хто знав Павла Собка, він залишиться щирим, надійним, веселим із завжди голосним розкотистим сміхом, людиною-феєрверком, оптимістом, що міг розв’язати найскладніші проблеми. Сила духу Павла й досі спонукає продовжувати його справу!
Цього року на Чорнобаївщині планують провести турнір з мініфутболу в пам’ять про Павла Собка. Кубок буде виготовлений із гільзи й переходитиме від переможців до переможців.
Авторка матеріалу — Анна Романенко
