Довго уникав писати щось на тему еміграції та поїздок на роботу закордоном. Мій перший досвід роботи в чужій країні був влітку 2007 року. Тоді разом з друзями, окрилені романтизмом, ми, під час канікул поїхали збирати полуницю, малину, горох та яблука в Фінляндію. Працювали декілька місяців, разом з іншими українцями, білорусами, росіянами, литовцями та тайванцями. Тоді для мене було дуже дивним, наскільки українці недружні навіть закордоном, і наскільки дружні представники інших національностей. Більшість українців жалілися на життя в Україні та саму Україну.
Народився і 16 років прожив в невеликому селі, у звичайній середньостатистичній родині. В 2009 році я здобув стипендію Уряду Республіки Польща і 2 роки навчався в магістратурі Студій Східної Європи Варшавського університету. Їдучи на навчання закордон, я мав чітку мету – здобути якісну європейську освіту, подивитись та відчути на собі, як трасформувалася Польща, змінити себе і своє мислення та повернутися в Україну втілювати кращі практики. В Польщі познайомився з багатьма українцями-студентами різних ВНЗ Польщі. Прикро було чути багато нарікань на Україну, і більшість розглядала навчання закордоном як можливість потім залишитися там жити. Тоді був і зараз є переконаним, що закордоном про Україну треба говорити добре або нічого. Влітку 2011 року я повернувся в Україну, хоча були можливості залишитися жити і працювати в Польщі. Наприкінці 2014 року відмовився від хорошої та престижної (в розумінні більшості) роботи закордоном. Рідні та багато знайомих не розуміли цього мого кроку, адже вважають, що в Україні все погано. Але це мій вибір і моя відповідальність.
Ряд знайомих підприємців, які платять працівникам, особливо робітничих спеціальностей, по 7000-10000 грн, не розуміють, чому їхні працівники обирають роботу в Польщі за 500-600 доларів в еквіваленті. Моє пояснення просте: люди намагаються поїхати в комфорт, а це інфраструктура, приємне обслуговування в торгових мережах, сервіс. Люди хочуть жити в комфорті.
Певний період життя мав відношення до сфери працевлаштування українців закордоном. Дійсно, багато людей приходить з бажанням «звалити» звідси, мають надто романтичні уявлення про рівень заробітків та об’єм роботи, яку треба робити. Працюючи закордоном, люди часто-густо по-іншому починають дивитись на Україну. Прокидається патріотизм та любов до Батьківщини. Не так багато людей готові жити за правилами і нормами, не порушуючи їх. Європа чи Америка – це, перш за все, мислення та свідомість, цінності та поняття. Проживання закордоном змінює свідомість багатьох людей в кращу сторону. Проживаючи, працюючи закордоном люди бачать, як можуть жити інші, а дехто ще й розуміє, що розвинуті країни самі по собі не з’являлися. Ці країни будували та змінювали звичайні люди. З розумінням ставлюся до тих, хто обирає шлях еміграції для себе. В більшості випадків це вимушений крок. Але це вже вибір людей, який треба поважати. Добре, коли людина шукає шляхи розвитку та заробітку. Головне, щоб це було усвідомлено. Вважаєте, що за кордоном буде краще – їдьте, не вагайтесь!
Звісно, що в Україні неідеальні умови для початку бізнесу, велика корумпованість чиновників та продажність політиків, відсутня якісна інфраструктура, сервіс, немає культури сплати податків та, зрештою, і повага людей один до одного. Багато людей виїздять на роботу з сіл, адже в селі всього цього немає. Гальмується ринок землі, який, запрацювавши, дав би можливість людям продати землі і виїхати працювати в районні центри чи міста, купивши там житло чи розпочавши на ці гроші бізнес. Фактично в Україні розвинувся вузький прошарок неофеодалів, який переконує, що без них не буде України. Так, в Україні багато “мудаків-хабарників” губернаторів, мерів, начальників силових відомств, дозвільних інстанцій, їх оточення, продажних медіа, яких треба пересадити давно з конфіскацією майна, але всі вони – це наші з вами сусіди. Потрібно задуматись і про це.
Маю друзів і багато знайомих з якісною західною освітою, принципами та цінностями яким важко зайняти свою нішу в Україні, бо мислення в них інше, бо мають позицію та справжню гідність. Бо зрештою, саме такі люди гідні бути на ключових посадах з гідною офіційною винагородою. І так, це не системні люди, які на фрази “так робити не можна”, бо завжди робили по-іншому, відповідають: “ми ж все-таки спробуємо, у нас вийде”.
Люди, які готові і можуть змінювати Україну, досі ворогують між собою замість того, щоб об’єднатися довкола цінностей. Поки що мало людей розуміє, що влада – це і є люди, які її й обирають. В 1991 році батьки і бабусі-дідусі мого покоління мали унікальний шанс збудувати успішну країну, де більшість населення були б середнім класом. Вони цим шансом не скористалися. Зараз моє покоління має ще кращий шанс збудувати та змінити країну на краще, якою дійсно будуть пишатися і в якій хотітимуть жити більшість українців, в яку захочуть повернутися ті люди, які емігрували, бо батьківський дім завжди найкращий! Нам є чому навчитися в західних суспільств і ми зобов’язані це робити! Як говорив Теодор Рузвельт, “роби, що можеш з тим, що маєш там, де є!»
Емігрувати не можна залишитись, кожен сам для себе вирішить, де поставити кому. Я свій вибір зробив!
P.S. Працюючи чи відпочиваючи закордоном – говоріть про Україну лише гарні слова та відповідно поводьтесь. Кожен з нас – це і є Україна.
