В українців є постать, котрою можемо пишатися перед Богом і людством, — це Тарас Григорович Шевченко. Сама фізична (Кобзар був у кожній хаті в найстрашніші для українців часи!) і, головне, духовна присутність Кобзаря у свідомості людей допомогла зберегти націю. Література всіх часів і народів не знає такого Поета, в чиєму слові так пекучо й талановито вкарбувалися б історична пам’ять народу, жорстока сваволя кріпацтва і невпокорений, сягнистий погляд у вимріяний день.
Слово Шевченка глибоке, бо він піднявся до небаченого, граничного для особистості розуміння складності буття. Більш як півтора сторіччя Україна вслухається у звучання дзвінких, мов бронза, слів «Кобзаря». Ця книжка, на моє переконання, є музикою, його варто читати дітям, усім нам вголос як Біблію, як читали колись всі тексти античності. Насправді Шевченкова книжка, на мою думку, поставила питання не про українську мову, а про Українську державність.
Саме Шевченка непохитне стремління до волі надихало інакодумців щороку, ризикуючи свободою, виходити на маніфестації 22 травня, в день перепоховання Кобзаря, і наближати цим омріяну незалежність України. Але ж геній — не лише предмет гордості. Його присутність у нашому житті (якщо вона реально є!) безмірно нас зобов’язує. Постать Тараса Шевченка надзвичайно багатогранна. Ми всі десь на шляху до розуміння Генія. Справжня глибина Шевченка ще має бути відкрита. І це потрібно не для того, щоб належно вшанувати Поета. Він надто великий, щоб потребувати ще трохи пошани нащадків.
Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом із Звенигородського повіту, побачив світ 9 березня 1814 року. В цьому зеленому дивокраї України було два села: Моринці і Керелівка. Там був рай Шевченкового дитинства. Поет багато разів повертався сюди в спогадах, бо далі в житті йому вже не випало жити «на нашій славній Україні». Хлопчик ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними кріпацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти. Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей.
Думаю, що Шевченко-поет, а також і Шевченко-прозаїк, — у цілому переважає Шевченка-художника. Але якщо виокремити з близько тисячі його художніх робіт приблизно два десятки, то це будуть шедеври європейського значення. Наприклад, таким шедевром, виконаним у стилі бідермаєр, що жодним чином не програє європейському живопису, є портрет дружини коменданта Ускової з дівчинкою Наташею. Ще одна надзвичайно сильна робота, яку тривалий час «соромилися» публікувати — «Розп’яття», де ми бачимо не просто сюжет, а зіткнення світової пітьми та світла.
Але нам слід пам’ятати, що, якби доля не подарувала Тарасову зустріч у Вільно з майстром портрету Яном Рустемом – хто-зна, якби склалася подальша Шевченкова доля. Подивіться на картину «Жіноча голівка», яку виконав шістнадцятирічний хлопець – незалежно від оригіналу, з якого копіював молодий Тарас, робота засвідчує досить впевнену руку рисувальника. Однозначно, саме з цього часу значне місце в Шевченковому доробку належить портретам. Він почав працювати над ними у Вільно, в Академії мистецтв – продовжував. Незабаром Тарас Григорович стає одним з відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності, вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.
Постать Тараса Шевченка надзвичайно багатогранна. Не можу із впевненістю сказати, що я вже все знаю про Тараса Григоровича. Є дуже цікавий черкаський дослідник Василь Кухаренко, його праця зветься «Незбагнений апостол». Не «незбагненний», це те, що зрозуміти не можна, а «незбагнений» — тобто Шевченкові образи весь час відкриваються як нові й нові. Не нами відкрито, що все тримається на ліричних почуваннях, на любові до ближнього, до природи, на коханні. Але є думка, що любов — це просто хімічна реакція в якійсь півкулі головного мозку — не більше того. Стає сумно. Ясно, що талант не можна пояснити таким схематичним розкладом. А для мене, черкащанина, для людини, яка ходить тими самими стежками, що й Шевченко, це відчувається ще яскравіше. Відкриваєш «Кобзаря» — а там на кожній сторінці, у кожному рядку рідні краєвиди. Шевченко для мене — народний філософ. І надзвичайно смілива і чесна людина, що окремим його землякам, на жаль, не дуже властиво — ми часто любимо прикрасити, похитрувати. А Шевченко концентровано бачив суть. Який йогоцентральний твір у моєму розумінні? Це «І мертвим, і живим, і ненарожденим…». Там ми можемо прочитати й історію українського народу, і психологічні моменти є, і разом з тим подана майбутня перспектива і перестороги пророчі. На жаль, не прислухаємося, не читаємо… А все ж написано там. Адже, піднявшись до вершин його думки, ми зможемо багато зрозуміти і побачити.
До Шевченка, на Чернечу гору завжди приходив і приходжу як до свого духовного батька. Тараса Шевченка могли поховати у качанівському парку мецената Василя Тарновського, в Києві на Щекавицькому цвинтарі чи Видубицькому монастирі, але друзі художника обрали Канів. Неподалік те місце, де Тарас Григорович мав намір збудувати хату й поселитися назавжди. Остаточний вибір виявився безпомилковим, адже, піднявшись до пам’ятника, бачиш «і Дніпро, і кручі» й «…оту благодать над Дніпром»— саме величну панораму, яка уявлялася поетові в його «Заповіті». Для українців це, без перебільшень, святі гори.
Про роль Тараса Шевченка для українців свого часу писав ще Іван Франко, підкреслюючи його кровний зв’язок із народом, з нащадками: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду… Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори» (Франко І. Твори: В 20 т. – К., 1955. – Т.7. – С. 13).
У мистецькій творчості Шевченка українську тематику започатковано дуже рано. Письменник і педагог, біограф Шевченка Олександр Якович Кониський (1836-1900) пише у споминах: «Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші помітили за ним «малярську кебету» (Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя.- К., 1991.- С. 60-88). Таку охоту має майже кожний селянський хлопець – мазати крейдою фігури.
Кобзар та перші твори Т. Шевченка
Далі звістка від троюродного брата Варфоломія Григоровича Шевченка (1821 -1892): «Крицкий (це товариш Варфоломія по Кирилівській школі. — В.Ж.) прибавил еще, что Тарас любил рисовать и что его рисунки есть у школьного его товарища Тараса Гончаренка. Вскоре я зашел к Гончаренке и видел эти рисунки Тараса Грушевского, наклеенные на стенах избы: тут были и кони, и солдати, нарисованные на грубой серой бумаге» (Спогади про Тараса Шевченка. –К.,1982. – С.27).
Відомо, що багато творів Кобзаря – автобіографічні. Елементи особистнісного, як стверджують шевченкознавці, є і в повісті «Княгиня», яка «…починається автобіографічним вступом (спогади про дитинство і юність)». Знаходжу в творі такі рядки: «В эту-то почти счастливую для меня эпоху случилось преобразование в школе: прислали к нам из самого Києва стихарного дьячка (очевидно, це і був дяк Богорський, якого, за свідченням Київської консисторії, було призначено в Кирилівку у 1824 році – Ж.В.). Совгирь, слипый, сначала было поартачился, но принужден был уступить перед лицом закона и, собравши всю свою мизерию в одну торбу, закинув ее на плечи, взял патерьщю в руку, а тетрадь из синей бумаги и сковородинскими псалмами в другую и пошел искать себе другой школы» (Шевченко Т.Г.ПЗТ у 12-ти т.-Т.3.-К.,2003.-С.153). Чи не з цього зошита із синім папером «списував Сковороду» Тарас?
За свідченням сучасника, земляка Феофана Гавриловича Лебединцева (1828 – 1888), підліток Тарас, будучи слугою і погоничем у сільського священика Григорія Кошиця, їздив учитися малювання не лише до Богуслава чи в ближні містечка та села, ай до самого Києва. На жаль, перші творчі роботи Шевченка не збереглися.
Обсяг наукової літератури, що присвячена вивченню образотворчої мистецької спадщини Т. Шевченка великий та змістовний, його хронологічні межі перевершують сторіччя. Глибокі та ретельні дослідження, проведені упродовж років, всебічно висвітили творчість майстра, стилістику творів, глибину розкриття образів, поетичність художньої мови, психологічну характеристику героїв, композиційне вирішення окремих аркушів, а також місце Шевченка як в українському, так і у світовому мистецтві. Натомість матеріали та техніка виконання його рисунків аналізувалися досить побіжно. А використання Шевченком різних технік та матеріалів є дуже важливим і цікавим питанням, яке варте більшої уваги.
З роками рука митця ставала твердішою і впевненішою, лінія–пластичнішою, активізувалось використання кольору, застосовувалися різноманітні рисункові матеріали – усе це вкрай важливе для втілення художнього образу. Рисунки Шевченка виконані на папері та картоні, їх спеціальні дослідження не проводилися, але з літературних джерел та з філіграней вдалося встановити, що Тарас Григорович використовував брістольський картон, олександрійський, ватманський папір і торшон, також застосовував кольоровий та тонований папір. Слід наголосити, що переважно Шевченко тонував папір власноруч – це можна безпомилково визначити методом мікрохімічного дослідження, але й наочно є достатньо факторів, щоб висловити таке припущення: помітні смуги від пензля; плями та заливи на зворотах; різні відтінки практично всіх аркушів. Основні групи матеріалів, з якими працював Шевченко як художнику, це: графітний олівець, тушувальний порошок (розтушовка), м’який матеріал (вугіль, італійський олівець, білий олівець, крейда та їх різноманітні поєднання між собою), туш (перо та пензель), сепія, акварель.
Робочі альбоми Шевченка – переважно олівцеві аркуші – це життя у своїй сутності, причому життя не тільки зображуваної натури, а й внутрішнє кипіння думки художника: начерки перемішуються з ескізами композицій, доповнюючи, перетікаючи, перекриваючи один одного. Це рисоване розмірковування всюди: на полях рукописів, на сторінках листів, ескізи до композицій– лаконічні, виразні, характерні – органічно вживаються на аркуші. Начерки постатей, рук, голів, ніг, складок одягу характеризуються, насамперед, знайденою цільною тінню та світлом, міцною рисувальною лінією. У роки заслання ескізів та начерків стає значно менше. Уже нема того сплеску емоцій молодої людини, що б’ють через край: вони приховані в середині серця і з’являються зовні скупіше у вигляді виважених, виношених і продуманих творів. За спостереженнями шевченкознавця Володимира Макаровича Яцюка (1946 -2012), велику кількість ескізів потребували саме олійні твори майстра, акварелі й сепії народжувалися, так би мовити, на одному подиху – їм обов’язково передував ескіз чи начерк з натури.
Мистецька спадщина Шевченка – художника, яка нараховує 835 творів – живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів, з них — близько 300 не віднайдено, свідчить про те, що Тарас Григорович був першокласним акварелістом, предтечею європейського імпресіонізму: відомо 210 його акварелей, передусім пейзажів, які за рівнем мистецької досконалості стають у ряд світових здобутків малярства; блискучим портретистом-психологом: виконав 150 портретів, з яких – 43 автопортрети. Портрети, зроблені Шевченком, представляють український генотип крізь призму бачення митця-філософа: «Портрет Іллі Лизогуба», “Портрет Катерини Кейкуатової”, “Автопортрет” 1840 року. Шевченку належать 20 олійних полотен, в тому числі жанрових (“Катерина”, “Селянська родина”, “На пасіці”), котрі також орієнтовані на представлення своєрідності національних стереотипів буття; офортистом (академіком гравюри): велику популярність здобули 6 офортів серії «Живописная Украина», що репрезентують українські етнічні цінності, та 21 офорт, виконаний в останні роки життя в С.-Петербурзі; віртуозним рисувальником: понад 230 олівцевих рисунків ландшафтів України, передусім, етюдів з натури, так і виконаних в Аральській та Каратауській експедиціях, вражають майстерністю виконання (на грані ювелірної), поєднанням документальної вірогідності з високою одухотвореністю. Окремої уваги заслуговує і творча лабораторія Шевченка-митця— ескізи, етюди, начерки, зафіксовані на 360 сторінках рукописів та альбомів.
Меліхов Г. Молодий Тарас Шевченко в майстерні К. Брюллова
Чому Шевченка так притягувала Україна? Незаперечно, поета вабили й хвилювали історичні місця та пам’ятки, пов’язані із запорізьким козацтвом. Йому, як художнику, людині, закоханій у рідний край — хотілося побувати на землях Запорозької січі. Тарас Григорович над усе прагнув поглибити знання з історії України, а з чого починати, як не з історії козаків?
«Я хочу рисовать нашу Украйну, – уже ставши художником, напише Тарас Шевченко… – Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію… В год буде виходити 10 картин», – і багато зробив, аби втілити задумане у життя (Шевченко Т. Повне зібрання творів.- К, 1957. -Т.6. – С. 32). Задум «Живописной Украины» – намалювати картини про рідний край, виник у Шевченка ще 1843 року під час першої мандрівки в Україну, про що свідчать малюнки й ескізи, зроблені під час подорожі, які і наступних років. Рішення Кобзаря виконати задуману серію саме в офорті було для свого часу сміливим і новим, тому, що в Академії мистецтв, де у цей час панувала класична різцева гравюра, практично офортом не захоплювалися, і Шевченкові доводилось цією новою для себе справою займатись самостійно. Матеріалу, привезеного з України, Шевченкові не бракувало, треба було тільки вибрати сюжети, що відповідали б задуманій ним програмі.
Усе з Шевченківського, що потрапило до альбомів чи на вістря пера, я віднайшов місця, де були створені рисунки, і, притулившись до них, як Шевченко, ногами, руками, серцем і душею – намагався відтворити на фото й співставив із намальованим. Вони, ці святі для кожного українця місця, й досі здебільше залишилися у святій незрушності – про це я підготував видання.
Присвятити видання мистецькій спадщині Тарасу Григоровичу Шевченку, пройти його шляхом – це щастя, одне за життя. Знайомство з маршрутами Шевченка через його «Щоденник», твори, спомини товаришів полягало, насамперед, у тому, щоб з особливою пильністю, крок за кроком обстежити ті місця, що привернули увагу художника, а найбільше ті, що стали натурними об’єктами. Значною мірою ці пошуки виявилися успішними. Мене цікавили й історичні місця та архітектурні споруди тих, Шевченкових часів, що зображені на малюнках. Безпосереднє знайомство з місцевістю та її історією, предметами та об’єктами, що були натурою для Шевченка, дало можливість дізнатися про світогляд художника, порівняти його творчість з дійсністю, зображення на малюнках з нинішніми реаліями, перекинути уявний місточок між минулим та сьогоденням. Це допомогає глибше заглянути у творчу майстерню художника, віднайти і зрозуміти причини уваги Шевченка до обраного об’єкта.
Мрію про те, щоб із часом на горі Мотовиливщина, що за якийсь кілометр від місця Тарасового спочинку, виросла його хата-мрія — та, яку художник сам спроектував і в якій хотів доживати віку. Хотілося б також, щоб Чернечої гори не діставали вітри столичної політичної кон’юнктури. Мені дуже хотілося б, щоб під філософією поезій та малюнків Тараса Григоровича Шевченка поєдналися та порозумілися всі українці на Україні та поза її межами, щоб кожний із нас подумки взявся один із одним за руки для великої мети – відродження духовно і економічно багатої держави.
Не забуваймо: Шевченків творчий дух присутній у Всевишньому світі та являється в істинних думках і праведних діях поколінь українського народу – це незаперечний факт безвічності людського духу. В ім’я воскресіння України маємо плекати патріотів рідної землі з дитячих та шкільних років і виховувати їх,насамперед, і на прикладі життя та творчості Шевченка – найкращого учителя рідного народу.
Із Шевченковим словом, із його художніми творами український народ нездоланний. Саме його слово допоможе нам урешті осягнути невмирущі заповіти духовного батька Тараса, і передусім – Любові, Єднання та Братолюбія, які сьогодні так необхідні кожному із нас для будівництва Незалежної, Соборної, Демократичної Української Держави, яка є рідною матір’ю всім її дітям.
Щоб зрозуміти велич поезії і мистецької творчості Шевченка, треба неодмінно побувати в Каневі, на могилі поета, відвідати місця, які малював. Зійти на Тарасову гору, на повні груди вдихнути вітер із боку ріки, побачити ті ж таки «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Що, досі ще не бували й не бачили? Як багато втратили, бо чии є десь на землі такий чарівний край, де тихі весняні ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяній річці джерельною водою умивається біле латаття, де навесні і влітку під шатами крислатих дерев яскравіє килим різнотрав’я і квітів? Є, це -Шевченків рідний край!
Голублена золотими руками наших прадідів, окроплена солоним потом дідів, наших батьків, прикрашена працею всіх наступних поколінь, Чернеча гора особливо дорога нам. Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство – з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, Мала Батьківщина кожної особистості. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна.
Ці почуття, які переповнюють моє серце при словах «Шевченкова Черкащина», найбільш душевно озвучені у поезії Ліни Костенко:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Канів. Тарасова гора. Правнука Т. Шевченка Людмила Красицька вручає диплом лауреата Віктору Жадьку
Віктор Жадько,
заслужений працівник освіти, професор, письменник, лауреат Міжнародного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (2012).
