Гарячі новини:
“...і тут я розумію, що мене везуть назад на росію. І в мене все холоне”: захисник з Черкащини про Курську операцію та своє поранення (ВІДЕО)
До великої війни життя Євгенія Собчука жодним чином не було пов’язане з військовою справою. А після страшного ранку 24 лютого 2022 року — зробив для себе однозначний вибір. Має стати на захист Батьківщини й своєї сім’ї.
Перші спроби Євгенія через ТЦК потрапити до війська виявилися невдалими. Йому відмовили і в Черкасах, і в Смілі, оскільки до цього в армії не служив. Тож чоловік приєднався до територіальної оборони, допомагав в облаштуванні блокпостів. За деякий час йому все ж таки вдалося потрапити до лав ЗСУ, він почав службу в 104 окремій автомобільній бригаді ім. Остафія Дашковича.
Згодом з сил логістики його перевели до бойової бригади. Уже в складі 22 окремої механізованої бригади Євгеній брав участь у боях за Часів Яр і Кліщіївку. На Донецькому напрямку захисник пробув близько трьох місяців.
Перед цим, пригадує військовий, він пройшов навчання, став гранатометником. Свій досвід передавали інструктора, які знали, що таке бойові дії.
“Вони доволі таки гарно доносили інформацію. Питання в тому, наскільки люди були готові приймати цю інформацію і вчитися. Ті, хто хотіли, вчилися, досягали якихось результатів, відпрацьовували свої навички. Хто вважав, що я все знаю…”, – робить багатозначну паузу захисник, даючи зрозуміти, наскільки важливо було відповідально ставитися до власної підготовки й злагодження з підрозділом.
Навчання й вдосконалення своїх умінь — має бути постійним. Увесь вільний час військові вчаться, щоб вижити:
“Увесь інший час (той, який не присвячений виконанню бойових завдань, – ред.) ти піклуєшся про те, що жити й вдосконалювати свої навички. Якщо ти хочеш жити. Навіть на тих позиціях, де нібито спокійно, не можна просто сидіти. Ні в якому випадку. Завели на позицію — копайте. Нема чого робити — копайте. Чим глибше ви копаєте, тим довше ви живете. росіян заводять по сірому ввечері, на ранок вони вже вкопані в зріст бійця. Наші деякі ледачкують. Ну, до людини просто не доходить, а коли доходить — це вже дуже пізно”.
Також, пригадує Євгеній Собчук, тоді 22 бригада з часів повернення з навчань із-за кордону отримала одне з найзначніших підсилень, адже разом із ним прийшло багато саме молодих хлопців:
“Тоді навіть жартували, що у нас підрозділ спецпризначенців, бо звезли з усіх бригад хлопців до 35 років”.
Тих, хто пройшов навчання, додавали до вже існуючих підрозділів для виконання бойових завдань.
Про свій перший бойовий виїзд Євгеній з позивним “Красивий” згадує з посмішкою. Зізнається, на початку все відбувалося на ейфорії, у венах вирував адреналін. Тож, коли у відносній безпеці йому командир повідомив, що буквально годину тому вони були за 600 метрів від лінії бойового зіткнення, військовий тільки сказав “опа”.
“Найважче було при переміщенні — перша доба. Це було стресом для організму, для голови, для всього. Це все відбувалося за одну ніч — сортування, відбір, розподіл сил, хто куди… Ти чуєш лінію бойового зіткнення. Дуже важко було, але на ранок виспались, роззнайомились з тими військовими, які вже несли службу в цих підрозділах, вони довели до нас інформацію, де ми, що нам потрібно робити, що вчити. І так почали потихеньку напрацьовувати це все”, – поділився Євгеній Собчук своїми першими днями на передовій.
Кожен по-різному адаптується до нових умов, відзначає військовий. Євгеній перейшов у бойову бригаду із сил логістики, став гранатометником, бо розумів, що наразі — це правильний вибір. Хоча й наголошує, що кожен військовий, який на своєму місці виконує певні обов’язки, — потрібна ланка, завдяки якій працює такий механізм як Збройні Сили України.
“Треба відпустити. От я для себе — просто відпустив. Я рвався до війська, добровільно сюди прийшов. Я знав, що не вийде служити десь, коли хлопці воюють. У мене на той час дуже багато побратимів брали активну участь на лініях бойового зіткнення і хотілось до них. Але я розумію, що без забезпечення теж воювати неможливо”, – пояснює захисник.
Були моменти, коли накривала паніка і тваринний страх, говорить Євгеній Собчук. Це те, що також потрібно пройти:
“І от тоді починається паніка, страх. Ти не спиш, тебе “тіліпає”, тобі страшно, а потім просто якось воно в певний проміжок — все. Я просто змирився: якщо доля така, то так і буде. Але я буду робити це з гордо піднятою головою і мені не буде соромно дивитися людям в очі”.
У таких ситуаціях часто рятував гумор. Побратими жартували один над одним.
“Мене як забирали з дому, хлопці вийшли, і кажуть: “Тьотя Таня (мама Євгенія, – ред.), не переживайте, ми хоч ногу, але привеземо”. Чорним гумором ми просто з’їжджали з цих тем і не розмовляли про це”, – ділиться військовослужбовець.
Попри всі небезпеки й труднощі, з якими стикалися захисники на донецькому напрямку, Євгеній Собчук зізнається, що там воювати було легше, бо вони були на рідній землі й знали свою місцевість:
“Аналізуючи й порівнюючи з тим, що ми пройшли (операція на Курщині, – ред.), донецький напрямок — це був дім. Ми як виїжджали, хлопці на колінах стояли, й вони не хотіли виїжджати з Донеччини. Там війна, там лінія бойового зіткнення, кожний день гинуть побратими… там ми захищали своє. Там ми могли більше все прорахувати, а в подальших ситуаціях (на Курщині, – ред.) усе могло спонтанно змінитися”.
Після цього їхню бригаду перекинули на Сумський напрямок.
“Ми знали, що щось відбувається, вже готували себе морально, але нам ніхто нічого не доводив. Але коли вже почали заїжджати машини з різними знаками, зокрема, нанесеними на них трикутниками, то хлопці вже почали ставити запитання. Так для нас почалася Курська операція, ми зайшли на територію рф першим ешелоном 8 серпня 2024 року”, – розповів Євгеній Собчук.
Коли вже бригада зрозуміла, куди й для чого вони заходять, то, розповідає військовий, хлопці були в ейфорії:
“Ми знали для чого це робиться, з якою метою і знали, що стоїть на кону. Наразі це вже відомо — розтягнути сили агресора. І ми знали, яка ціна цьому. Це треба зробити, щоб врятувати тисячі хлопців і дівчат на інших напрямках”.
Як тільки підрозділ зайшов на ворожу територію, їм була дана команда закріпитися й тримати кругову оборону. Після цього була сформована група, яка перевірила місцевість на наявність російських військових.
Місцеве населення, розповідає Євгеній Собчук, українських захисників зустрічало по-різному: хтось зі страхом, хтось більш нейтрально, а хтось взагалі думав, що це їхні війська.
“Була така умова, що ми з ними розмовляємо російською мовою, щоб не лякати мирне населення. Бо люди були в паніці через вибухи. У нас була ситуація з однією жіночкою. Ми розмовляли з нею, а потім я повертаюсь до хлопців, кажу: “Ну все, шабаш, збираємося й уходимо”. В неї така пауза, проводить поглядом і каже. “А ви же наші?” Кажу: “Ваші. Уже ваші”. Вона все зрозуміла й пішла. Були й такі люди, які приходили до нас на позиції, приносили воду, хотіли нам щось приготувати, але ми відмовлялися. Це таке “золоте” правило: те, що ти не приніс з собою, не потрібно ні чіпати, ні їсти, ні пити. Бувало, просили й у нас допомоги. Такою прям агресії, чи такого, як наші люди з сокирами зустрічали їх на нашій території, не було”, – пригадує військовий.
Під час виконання одного з бойових завдань, Євгеній Собчук отримав важке поранення. В їхню машину влетів fpv-дрон. Захисник отримав безліч осколкових поранень, найбільший уламок застряг у шиї, посікло ліву сторону лиця, була роздроблена щелепа.
“Я вийшов з машини й пішов у посадку, там мене перев’язали. Каску розвернуло вибухом, оскільки дрон зі снарядом майже в голову прийшов. Нас з усіх сторін затисли в цій посадці fpv-дронами. Ми дійшли до краю і потрібно було метрів 80 перебігти. Я кажу, що не зможу побігти. А мені побратими відповідають: “Жити хочеш? Біжи!” І я таки перебіг. У цей час практично кожні три хвилини нас кошмарили дрони”, – пригадує боєць.
Українські захисники попросили підтримки й водночас їх відхід прикривала артилерія. Для евакуації за воїнами прислали багі.
“І тут ми бачимо, що за нами летить fpv-дрон. А попереду нас ще два поля, які нам треба перескочити. Ми виїжджаємо на насип і багі глохне, а ми скочуємося назад. І нам пощастило, що той дрон був на аналоговому з’єднанні, якби на оптоволокні — він би нас забрав. Але ні, його посадив РЕБ”, – розповів Євгеній.
Евакуація продовжувалася під обстрілами. Певний час вони не могли знайти стабілізаційний пункт, оскільки ситуація динамічно змінювалася і він постійно переміщувався.
“Ці кадрісти вивезли мене аж в Україну, в наш підрозділ. Там мене доправили до медиків і тут я розумію, що мене везуть назад на росію. І в мене все холоне. Опритомнів я вже, коли мене завозили в стабпункт”, – розповів боєць.
Завдяки тому, що знайшлися побратими, які ризикнули вивезти Євгенія й не зволікали ні хвилини, він вижив.
“Хлопці, які там ще залишалися, виходили з тієї точки 12 годин. Я б за цей час стік кров’ю”, – говорить захисник.
Далі воїн проходив лікування недовго в Сумах, після чого його доправили до Чернігова, де вже лікарі зробили операції й повитягували уламки з тіла. Доліковувався Євгеній у Черкасах. Там же він пройшов реабілітацію та отримав висновок, що він придатний лише для служби у частинах забезпечення, логістики, охорони, зв’язку чи ТЦК.
Проте він знову повернувся у 22 бригаду на сумський напрямок.
“Я приїхав назад до своїх хлопців. Думав, що я ще зможу (воювати, – ред.). Але виконував вже більш логістичні завдання. Але в один прекрасний момент мене знову зустрів fpv-дрон. У мене була контузія і все по новій — стабпункт, крапельниця… Я півтори доби не розмовляв, почав заїкатися. Після цього вже мені ротний сказав: або я переводжуся сам, або він мене переведе в ТЦК. Тоді я попросив відношення у свого командира і перевівся назад в 104 окрему автомобільну бригаду”, – відзначив Євгеній.
Пригадуючи Курську операцію, захисник відзначає, що їм там чинили шалений опір:
“Можливо, десь перший день було таке, що стояли на їхніх “опорніках” контрактники й мобілізовані, оскільки вони не розраховували на це (на прорив, – ред.). Але через буквально два-три дні нас “приймав” 810 полк морської піхоти, там працювали досвідчені військові. Саме ті, хто вміє воювати”.
Попри все, Євгеній Собчук вважає, що Курська операція виправдала себе. І Збройним Силам України вдалося навіть зайти далі визначених спочатку рубежів.
“По-перше, на той час було врятовано і багато територій, і живої сили. По-друге, коли ми зайшли на Курщину, весь напрямок був обритий — бліндажі, окопи, рови під техніку. Неважко здогадатися, що вони готувалися до наступу. Вони б зайшли в Суми. Якби ми не пішли перші, можливо, через пів року — це була б ще одна ділянка фронту, тільки вони б атакували. І якби вони це зробили, то зупинилися вже аж би під Сумами в кращому випадку”, – поділився своїми думками Євгеній Собчук.
Наразі військовий продовжує службу в 104 окремій автомобільній бригаді ім. О. Дашковича, проте опанував для себе новий напрямок — став кваліфікованим пілотом fpv-дронів. Планує й надалі розвиватися саме в цьому напрямі.
У цивільному житті Євгеній Собчук був менеджером з продажів та торговим представником, проте навіть після завершення війни в цій сфері він вже себе не бачить. Для нього все занадто сильно змінилося.
“Заходиш у якийсь заклад і бачиш, як комусь молоко в каву не долили й у людини істерика. А через 450 кілометрів хлопці молока взагалі не бачать, кави наколотили в банку з-під консервів, розігріли на сухому спирту, випили й пішли. І це була найдобріша кава. І люди взагалі не розуміють цього, бо війна десь там. Розуміють ті, чиї рідні служать чи воюють. Вони знають, якою ціною це все дається”, – говорить захисник.
Женя не уявляє, яким він буде — той день перемоги, але дуже чекає його. І в цьому його підтримують його дружина і син. А тим часом він просто живе — тут і зараз. І робить все, аби таке ще абстрактне для кожного українця слово ПЕРЕМОГА стало реальністю їхнього повсякденного життя.
Авторка матеріалу — Анна Романенко
Авторка матеріалу — Анна Романенко
