…Велика Вітчизняна Війна прийшла на Черкащину влітку 1941 року. Вже 17 липня німецькі літаки скинули перші бомби на Черкаси.

– До нас у село німці зайшли 19 серпня, на свято Спаса. Пам`ятаю, як ми пасли худобу на полі, а коли пригнали на обід, мати сказала, що вже не потрібно нікуди йти, бо почалася війна, ­ – згадує житель Геронимівки, ветеран Василь Василенко. Тоді йому йшов 13-й рік.

Сільський колгосп при німцях не розвалили. Деякі люди в особистих господарствах тримали коней, корів, обробляли землю.

–  У мене навіть був свій маленький вороний коник. Я сам на ньому їздив і орав землю під посів. Мій батько був парниководом, ми вирощували турецький табак, ­ – розповідає   Василь Петрович. ­   – Це була нова культура, тому хоч ми з нею і дуже “носилися”, вона ніяк не хотіла проростати. Пригадую, як приїжджав сюди німець, гебітскомісар, і звинувачував батька у саботажі…

Так дотягнули до 43-го року.  Виживали хто як міг. Ще зовсім юний Василь разом із дідом у лісі, там, де нині знаходиться Оршанець, вирубали дерева і посіяли просо. Саме збирали врожай, коли почули гул техніки – то заходили наші.

–  ­ До нас у село вони заступили 18 листопада, – оповідає ветеран. ­ –Відразу пішли на Черкаси, а потім, коли дійшли до нинішнього Палацу піонерів, змушені були повернулися назад. Я на власні очі бачив, як везли танкістів, які стояли в нас у садку. За школою стояв медсанбат, було багато поранених.

14 грудня визволили Черкаси. Німецькі літаки скидали на місто зброю, провізію. Василь Петрович пригадує, як, лежачи в окопі, нарахував їх аж 67. Тоді ж визволили і Руську Поляну.

…На війні судилося побувати Василевому братові. Після курсів комбайнерів він потрапив під мобілізацію і так опинився у Ворошиловграді, де проходив стройову і бойову підготовку.

Умови там були не найкращі. Білизну і шинельки солдатам видали, однак обмундирування не було. Приміщення після боїв стояли без вікон, спати доводилося на підлозі, було холодно, годували погано, тому бійці самі просилися на фронт. Звідти вони пішли аж на Віслу, де у Польщі, на Сандомирському плацдармі, брата поранили.

­– Поклали його в госпіталь у Тамбовській області. Ми з ним переписувалися. Коли мене теж взяли в армію, по дорозі я вкинув йому солдатський “трикутник” – листа, ­ – каже ветеран.

На початку 1944 року потрапив на війну і батько Василя. Поблизу Млієва його поранило осклолком міни. А у 45-му, коли хлопцеві виповнилося 17, на Різдво викликали у воєнкомат і його самого. Проводжала тільки сестра. У сумку поклали сухарів, бо у повістці було написано, що потрібно брати харчів на тиждень. Хоча кожен розумів — все це набагато довше.

­– З воєнкомату — на вокзал, звідти — на Смілу. Там, у клубі цукрового заводу, ми стояли три дні, поки не сформували ешелон. ­ Із Шевченкового до Владивостока їхали 45 діб. Приїхали, пройшли комісію. Потім нас відправили на 6-й кілометр, де ми жили в казармі без вікон і дверей, рубали дрова до каменю ломиком і топили.

Після розподілу потрапив у зенітний артилерійський полк малої зенітної артилерії, де був другим наводчиком.

…Потому розпочалася війна з Японією, яка закінчилася разом із Другою Світовою, коли наш генерал-лейтенант Дерев`янко на борту американського лінкора “Міссурі” підписав Акт про капітуляцію Японії. Після цього була і плавбатарея, і курси радистів, і довга дорога додому.

­– У 46-му році помер батько. Я написав рапорт і почав збиратися у відпустку, ­ – пригадує він. ­  Звідти було дуже важко вибратися. Я весь час ходив,  дивився на карту і міркував, як мені з таких далеких країв дістатися до України. Відпустки ж було лише 10 днів.

Виїхати все-таки вдалося: спочатку закомпостував квиток до Іркутська, а звідти — на Харків. Сталося так, що довелося їхати “зайцем”, проте вдалося зекономити продовольчі талони, на які потім вже вдома разом із сестрою брали продукти у військовій частині ­ після війни доводилося скрутно… 

Нинішньому поколінню Василь Петрович бажає лише одного — миру та здоров`я. Не можна, щоб сьогодні через амбіції одного політика гинули тисячі молодих хлопців, твердить ветеран.